
Фото до статті
- Автор
- Вікторія Кіхтенко
- 20 червня 2025, 14:14
- 39726
За перші три місяці повномасштабної війни приблизно 20 тисяч українців виявили готовність прийняти дитину в свою родину, зареєструвавшись у чатботі «Дитина не сама», повідомляють у Координаційному центрі з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Проте, більшість із них розглядали можливість лише тимчасової допомоги дитині, а не повноцінного усиновлення. Протягом 2024 року в Україні було усиновлено 1273 дитини. Кількість дітей, які потребують усиновлення, залишається значною – понад 15 тисяч.
У місяць батьківства Віледж ділиться історією родини, яка взяла під опіку дівчинку з аутоагресією та змогла подарувати їй любов. До розповіді додаються роз’яснення від Координаційного центру із розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
Словник: Прийняття дитини будь-якої статі в сім’ю – усиновлення. Це формулювання є юридично коректним відповідно до Сімейного кодексу.

Ольга Чернова
мама всиновленої Лії,
авторка блогу про усиновлення
У 21 рік я вже замислювалась, чи варто народжувати власну дитину, коли у світі є діти, яким я можу стати мамою. У 24 роки я усвідомила, що мрію про усиновлення. Ще через чотири роки, у 2019 році, я поділилася цим бажанням з чоловіком, і наші прагнення збіглися. Ми перебуваємо у шлюбі десять років, а разом – вісімнадцять.
Однак, ми розуміли, що ще не були готові до усиновлення ані фізично, ані морально, ані матеріально, і нам ще потрібно було працювати над цим. До того ж, мені здавалося, що було б неправильно усиновлювати дитину, не маючи власного материнського досвіду. Тому ми з чоловіком спочатку хотіли мати біологічну дитину (але так і не наважилися).
Пандемія, а потім повномасштабна війна. Ми перебували під обстрілами в Харкові на п’ятий чи шостий день повномасштабного вторгнення, усвідомлюючи, що за 20 кілометрів від нас перебувають немовлята, які потребують підгузків і сумішей. Це розривало серце, бо я розуміла, що не маю можливості приїхати туди й врятувати цих дітей або хоча б одну дитину. У мене тоді вперше в житті сталася панічна атака, кума дала мені сильні заспокійливі засоби.
Цей момент став ще одним підтвердженням правильності нашого рішення. Коли, як не під час повномасштабної війни, рятувати чиєсь життя? Та що б там не говорили, люди усиновлюють дітей насамперед для себе, з егоїстичних мотивів. Ти прагнеш зробити своє життя кращим.
Рік тому ми з чоловіком переїхали до Чернівців і вже свідомо взялися за це питання, почавши шукати інформацію в інтернеті. Скільки б я не шукала, я не могла знайти жодного блогу про усиновлення дітей (тоді я ще не знала про діяльність Інни Мірошниченко).
Усиновлення – не єдиний варіант прийняти дитину в родину
Усиновлення – це єдина форма виховання, за якої усиновлювачі стають батьками дитини назавжди (тобто дитину вже не можуть повернути біологічним батькам). Усиновлені син чи донька мають такі самі права, як і біологічні діти.
Інші форми сімейного виховання можуть бути тимчасовими, тобто дитину за рішенням суду або органу опіки та піклування можуть повернути батькам, які подолали складні життєві обставини (спричинені, наприклад, безробіттям, домашнім насильством, станом здоров’я).
Найпоширенішою серед таких форм сімейного виховання є опіка чи піклування. Її обирають у випадках, коли дитину приймає на виховання хтось із близьких: бабуся чи дідусь, тітка чи дядько, брат чи сестра, хрещені батьки тощо. Опіку встановлюють над дітьми до 14 років, піклування – після 14 років.
Також існують прийомні та великі прийомні сім’ї (дитячі будинки сімейного типу). Як і опіка, ці форми сімейного виховання можуть бути тимчасовими. Прийомні батьки, або батьки-вихователі, створюють прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Прийомні сім’ї можуть виховувати від однієї дитини до чотирьох, а великі прийомні сім’ї (ДБСТ) – від п’яти дітей, але не більше десяти, включно з біологічними. В обох випадках прийомні батьки отримують фінансове забезпечення від держави.
Також є патронатні вихователі, яких зараз в Україні 500. Вони приймають дитину на три-шість місяців (або довше на період воєнного стану), поки біологічні батьки долають певні життєві труднощі.
Крім того, для тих, хто не готовий стати для дитини сім’єю, існує можливість стати наставником. Це подібно до старшого друга, який допомагає дитині в соціальній та психологічній адаптації, а також готує її до самостійного життя.
Більше про форми сімейного виховання можна дізнатися за посиланням.
Про збір документів на усиновлення
Наша донька народилася на восьмому місяці. Процес її усиновлення також тривав вісім місяців.
Що б ви не намагалися зробити онлайн, вам порадять звернутися до Служби у справах дітей (міста чи району). І ми туди звернулися, м’яко кажучи, дуже хвилюючись. Чоловік відпросився з роботи, але ми лише «поцілували» двері. Виявилося, що потрібно було записуватися на прийом у певні години, тому ми це зробили й чекали ще тиждень чи два.
Далі розпочався збір документів (їхній перелік можна знайти тут). Найдовше ми чекали на довідку про несудимість для чоловіка. Існують повна та неповна довідки, очікування становило від 10 до 30 робочих днів. Поки ми чекали на неповну довідку, зрозуміли, що треба було подавати документи на іншу, але скасувати вже було неможливо. Тому врешті-решт довелося чекати ще п’ять тижнів. Паралельно ми проходили медичні огляди в різних лікарів.
Також до нас мали прийти з перевіркою умов проживання. Очікування могло тривати місяць або два, оскільки ті, хто мав провести перевірку, іноді просто не встигали раніше. Ми були готові прийняти двох дітей, але змогли взяти лише одну, бо у нас двокімнатна квартира.
Усиновити дитину можуть не лише ті, хто має власне житло. Воно може бути й орендованим, але в такому разі необхідно додати копію документа, що підтверджує право користування житлом. Також дитину можна всиновити, проживаючи в однокімнатній квартирі або навіть у кімнаті гуртожитку; головна вимога – наявність окремого спального місця для дитини, а також місця для виконання домашніх завдань та дозвілля. Крім того, усиновити дитину може не лише подружжя, а й одинока людина.
Курси для кандидатів в усиновлювачі
Збір документів тривав протягом усього літа. Коли все було зібрано, ми подали заяву до Служби у справах дітей. Потім ми стали в чергу на курси для кандидатів в усиновлювачі й чекали ще два місяці. Курси справді були чудовими, тривали сім робочих днів. Ми з чоловіком були готові вбирати всю інформацію, як губки, боячись щось пропустити.
Коли наша група прийшла, викладачі одразу нам сказали: «Наше завдання – налякати вас, щоб ви повністю усвідомили всю відповідальність і труднощі. Якщо ви відчуваєте, що не готові, то можете встати й вийти. Не варто вдавати, що вам цікаво».
Було багато конкретних вправ, реальних історій сімей. Додатково я рекомендую переглянути фільми «Лев», «Родина за хвилину» та документальний фільм «Джон». В останньому розповідається про експеримент, коли дитину зі звичайної родини залишили в дитячому будинку на дев’ять днів. За кілька днів вона повністю змінилася.
Після проходження курсів видають документи, які потрібно знову подати до Служби у справах дітей. Тільки після цього можна розпочинати пошук дитини. Також вас мають додати до бази кандидатів в усиновлювачі. Нам видали документи, ми їх відсканували, але нас не додали до бази. А якщо нас немає в базі, то нам можуть відмовити в пошуку дитини.
Донедавна на курсах для кандидатів в усиновлювачі надавалися рекомендації щодо віку та кількості дітей, яких конкретні кандидати можуть прийняти в родину. Ці рекомендації базувалися, зокрема, на результатах навчання майбутніх усиновлювачів, висновках психолога, умовах проживання. Зараз цю норму скасували. Кандидати в усиновлювачі можуть ознайомитися з інформацією про дітей, які перебувають на обліку, і обрати, з якою дитиною чи групою дітей хочуть познайомитися. Дитина чи діти також повинні виявити бажання жити з цими дорослими, тобто згода має бути взаємною.
Пошук дитини
Далі я почала телефонувати до служб у справах дітей інших районів та областей. Хотілося б, щоб на всіх сайтах були актуальні номери телефонів Служб у справах дітей, оскільки ми дізнавалися їх на гарячих лініях. Інколи я запитувала про анкети 20–30 дітей щодня, яких ми з чоловіком знаходили на сайті Мінсоцполітики. Ми чули суцільні відмови.
Тому через кілька тижнів я почала запитувати про дітей, яких ще немає на сайті Мінсоцполітики, оскільки вони потрапляють туди не одразу. Багато хто казав, що таких немає, або якщо вони є, то існує й черга з кандидатів. І лише одна жінка повідомила мені, що є кілька дітей.
Нам сподобалася дівчинка 10 років, але ми ще не встигли нічого зробити, як дізналися, що кілька людей вже написали заяву на знайомство з нею. Ми засмутилися. Але наступного дня мені знову зателефонувала ця жінка, переплутавши мене з іншою особою. Вона сказала: щойно вже шості кандидати в усиновлювачі відмовилися від однієї чотирирічної дівчинки. Це була Лія, яка згодом стала нашою донькою.


Лія в дитячому будинку
Чому дітей на усиновлення немає?
Запити кандидатів в усиновлювачі та потреби реальних дітей не збігаються. Тому пошук дитини – один із найскладніших етапів в усиновленні.
Черги з кандидатів в усиновлювачі існують у всіх регіонах. Кожна служба у справах дітей надає перевагу кандидатам зі своєї області. Тому кандидатам з інших областей інформацію про дитину надають лише тоді, коли дитину не вдалося влаштувати в сім’ю в межах області, де вона перебуває.
Також не всі діти проживають в інституційних закладах, деякі живуть у прийомних родинах та дитячих будинках сімейного типу. Вони звикають до своїх прийомних батьків, називають їх мамою й татом. Тому кандидати в усиновлювачі шукають собі дитину із закладу, а не із сім’ї.
Крім того, кандидати найчастіше бажають усиновити одну чи двох дитин молодшого віку, без проблем зі здоров’ям. А в закладах проживають переважно діти старшого віку чи великі групи братів і сестер, діти з інвалідністю чи складними порушеннями розвитку.
Знайомство
Коли я вперше прийшла на зустріч із дитиною, вихователька сказала: «Іди до мами». Мене ніби струмом вдарило. Не можна казати дитині, що це мама: якщо щось піде не так, це може зруйнувати її маленькі очікування та мрії. Доки ви не оформили документи й немає усвідомлення, що вже завтра заберете дитину, можна просто сказати: «Привіт, я хочу познайомитися, погратися, приїхала до тебе в гості».

Лія в дитячому будинку
Також працівники дитячого будинку почали розповідати нам про всі діагнози, казали, що її біологічна мама була психічно нездорова, і це може передатися. Малу навіть хотіли покласти в психіатрію для постановки діагнозу, оскільки вона виявляла аутоагресію [агресію до себе] та істерила. Ми вирішили відвезти її до незалежних лікарів, і всі вони сказали, що це абсолютно нормальна дитина, якій просто потрібна родина. І за кілька днів ми наважилися написати заяву на усиновлення. Ми змогли забрати доньку додому ще до рішення суду, коли нам видали документи про тимчасове влаштування.
Ще до травня 2025 року (ухвалення відповідної постанови Кабміну) дитина мала б залишатися в інституційному закладі, поки суд розглядає справу про усиновлення. Іноді це очікування затягувалося на місяці.
Утім, усиновлювачі не зобов’язані забирати дитину в родину до рішення суду – це їхнє право, але не обов’язок. Щоб забрати дитину раніше, потрібно звернутися до органу опіки та піклування за місцем перебування дитини. Рішення мають ухвалити протягом десяти робочих днів.
Як змінилася дитина за пів року
Перші три місяці ми повністю обмежили спілкування із зовнішнім світом, як радили на курсах. З Лією були лише я та чоловік, можливо, кілька разів приїздив дідусь, але Лія бачила його ще в дитячому будинку.


Я вважаю, що адаптація вже повністю завершилася як для нас, так і для дитини. Якщо перші три місяці ми не знали, чого від неї очікувати, то зараз Лія стає вже передбачуваною. Зараз, після складного періоду адаптації, повертається відчуття ейфорії, яке вперше з’явилося тоді, коли ми вже подали документи на усиновлення. Коли я їхала в дитячий будинок за 30 кілометрів від Чернівців, я сказала подрузі, що відчуваю щось схоже на закоханість. У житті з’явилися сенси.
За пів року, поки Лія перебуває з нами, у неї минула аутоагресія, оскільки ми з чоловіком постійно повторювали, що шкодити собі не можна. Також минула агресія до мене – раніше вона постійно штрикала мене пальцем або била.


Зникли постійні істерики. Бувають хіба що «істерики за домовленістю»: якщо я бачу, що донька почувається не в настрої, починає нити, то дозволяю їй це робити, жалію та обіймаю. Також вже немає проблем зі сном і звички постійно смоктати руку.
Ми з чоловіком поки що не зверталися до психологів і психотерапевтів, але, можливо, зробимо це в майбутньому і будемо проходити сімейну терапію всі разом. Дочка зараз займається з нейропсихологом і логопедом. Нейропсихолог допоміг нам подолати гіперчутливість. Лія не розуміла своє тіло, постійно падала на рівному місці. Спочатку не могла навіть доторкнутися до гречки чи борошна, вона просто штрикала пальчиком і верещала. Вона не розуміла, що це таке. Зараз вона вже боса бігає травою й навіть не помічає колючий килимок біля входу в будинок, хоча ще місяць чи півтора тому кричала б.
Крім того, раніше донька була дуже мовчазною, а тепер стала дуже балакучою. Вона навчилася щиро сміятися, навіть намагається жартувати. Ще вона не вміла гратися, не розуміла, як це робити, лише ганяла голубів. Зараз Лія вже знає, що робити на дитячому майданчику. Здавалося б, це банальні речі, але ти так тішишся, що дитина починає бути дитиною.
Дитячий садочок
Після трьох місяців адаптації вдома ми почали водити Лію в дитячий садочок. Це державний садочок – група невелика й дуже затишна, всього 13 дітей, і відвідують його не всі.

Донька йшла туди із задоволенням, але потім вихователька розповідала, що вона падала на підлогу й верещала, не хотіла їсти та вдягатися, тобто відчувала дискомфорт і проявляла його звичним для себе способом. Можливо, дитячий садочок нагадував їй дитячий будинок. А може, їй просто стало некомфортно, бо вона ще не встигла награтися з татом і з мамою.
Крім того, ми з чоловіком помітили «відкат»: коли донька приходила з садочка, вона могла щось забувати. Тому ми вирішили, що поки що вона не буде відвідувати дитсадок.
Мама й тато
Після дитячого будинку в Лії не було розуміння, що не всі жінки – це мами, а чоловіки – тата. Довелося докласти дуже багато зусиль, щоб пояснити, що мама й тато можуть бути лише одні. Зараз Лія не усвідомлює, що в неї не було мами й тата, і думає, що вона завжди жила з нами.
Розповісти їй про те, що вона усиновлена, ми в майбутньому плануємо через фільми, наприклад, «Кучерявка Сью» або «Двоє: я і моя тінь». Після перегляду можна пояснити, що такі історії трапляються й у житті. Звісно, Лія може зацікавитися цим питанням раніше й запитати нас про це сама. Але поки що ми не зосереджуємо на цьому увагу.


Ми також змінили дитині ім’я, прізвище, по батькові та місце народження. Так радять робити всі – і Служба у справах дітей, і адвокат, і на курсах для кандидатів в усиновлювачі. Можна сказати, що це «спалює мости», так дитині буде безпечніше: ми не знаємо, як обернеться життя і які будуть наміри в її біологічних батьків. Якщо колись Лія захоче їх знайти, я їй допоможу. Але я не допомагатиму їм шукати її: покинути дитину – це був їхній вибір. Тепер ця дитина – моя сім’я, і я її люблю.
Реакція оточення
Ніхто з моїх знайомих і родичів ніколи не усиновлював дітей. Про свій намір усиновити дитину ми з чоловіком розповіли друзям ще у 2020 році. Друзі були шоковані, але зрозуміли. Сказали, що підтримуватимуть нас, якщо виникне потреба. Звісно, були й ті, хто не розумів, навіщо нам це.
Батькам ми повідомили набагато пізніше. Усі, крім мого тата, були категорично проти. «Що ви робите, це ж чужа дитина. А гени? А якщо батьки були наркоманами й алкоголіками»? Це найпоширеніший стереотип – гени беруть своє. Але я повторювала й повторюватиму (це нам розповідали й на курсах кандидатів в усиновлювачі), що гени – це лише 10%. Вони можуть впливати на схильність дитини до хвороб та риси зовнішності (лише схильність, а не самі хвороби).



Ми з чоловіком не схильні до залежностей, хоча його батько зловживав алкоголем, а мій тато понад 20 років вживав наркотики. Попри це, він єдина людина, яка мене підтримала. Моя мама була шокована, коли ми разом поїхали на зустріч із малою, вона побачила істерики. Наступний ранок розпочався зі слів: «Може, ви ще подумаєте?» І свекруха нам теж дуже довго так казала, навіть коли ми вже забрали нашу дитину додому. Ми з чоловіком прислухалися лише до своїх думок і відчуттів і знали, що все робимо правильно. Зараз усі родичі обожнюють нашу дитину, підтримують порадами та подарунками.
Ми також запитали у психологині, які найпоширеніші страхи та помилки при усиновленні дитини.
