У старій будівлі в історичному серці Києва сховане видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», що дарує радість читання мільйонам українців уже 33 роки. Здається, навіть вузькі коридори, що ведуть до нього, пахнуть книгами. Усередині гамірно і творчо. Різнобарвні книжкові корінці й казково красиві ілюстрації в картинних рамах зиркають зусібіч. Іван Малкович зустрічає нас із фотографкою в кабінеті та пропонує пригощення — сьогодні в його сина Тараса день народження. Автор пронизливих поезій і знаний видавець-перфекціоніст украй рідко дає інтерв’ю, але нині нам поталанило: у розмові Іван Антонович згадує часи вчителювання, міркує про те, як вкорінити українське слово, та розповідає про людей як джерела сили — Ліну Костенко, Дмитра Павличка, дядька Петра Арсенича. І навіть дає прогноз: чи можуть співіснувати в одному світі письменники та штучний інтелект.
«Ми ще чекаємо твір, який виведе українську літературу на світові п’єдестали»
Іване Антоновичу, якою стала література і яким стали ви, займаючись видавничою справою під час повномасштабної війни?
Бачите, війну починають старі маразматики, а воюють і гинуть молоді. Але й пишуть про війну теж молоді. Вони найбільше чують цей нерв. І саме їхні твори найбільше мене зачіпають з написаного про війну.
Ідеться здебільшого про поезію й коротші форми, але ми всі в очікуванні великоформатної прози. Сподіваємось бодай на один такий твір, який виведе українську літературу на світові п’єдестали. Коли називають твір, і всі знають: автор — з України. Після цієї війни — якщо Господь дасть Україні втриматися (і ми в це свято віримо, бо інакше навіщо ми тут) — чекаємо від молодих саме цього. Згадаймо першу світову війну, коли хлопці, які воювали, згодом написали найвагоміші твори про ті події.
Поезія, звісно, найшвидше і найболючіше реагує на війну. З’являються такі речі, які лишають глибокий слід. Але разом з тим спостерігаємо появу поезії одноманітної, як одна довга вовча пісня, коли вже втрачається навіть авторський почерк. Таке враження, що автори вважають, що верлібри не потребують майстерності, шліфування, форматування, внутрішнього ритму, ба навіть натхнення, і плодять цю прісну писанину. А разом з нею втрачається поезія. Бо напиши без розбивки на рядки — і отримаєш нудну-нудну прозу. Без тієї незримої внутрішньої перлини, яка і є суттю поезії.
Фото: з особистого архіву Івана Малковича
Можливо, це більше про документування в емоційній пам’яті…
Може, й так. Але тепер бракує добрих редакторів. Живучи в радянську добу, люди потерпали і нарікали на жахливу цензуру. Цензурували будь-що. Був у мене такий, на перший погляд, безневинний вірш про маленького хлопчика, в якого на сорочці — червоний слід від черешеньки («Пісенька про черешню», 1981):
…Сорочечка білесенька,
а личко, як без:
не бий, мамо, телесика —
цей слід відпереш.
Не бий, мамо, бо уранці
за тринадцять літ
ще раз буде на кошульці
від кісточки слід.
Ой та кісточка просвердлить
сорочку тонку,
ввійде вона у серденько,
як в черешеньку…
Цей вірш уперше надрукували в журналі «Київ» у 1983 році, коли Стус ще сидів у тюрмі. Тоді якраз мої ровесники воювали в Афганістані, і в той час у вірші відчитувався саме цей контекст. Я й сам мав неабиякі клопоти після того, як мої вірші прозвучали на «ворожому» радіо, але то інша історія… І ось редактор журналу перестрахувався, і без моєї згоди замість «ще раз буде на кошульці» написав «фашист зробить на кошульці від кісточки слід». Вірш було вбито! Я плакав, коли це прочитав — хотілося викупити весь наклад і знищити все до останнього примірника, щоб ніхто цього не бачив. До речі, років п’ять перед тим схожий прикрий випадок трапився з моїм віршем і в журналі «Жовтень»…
Звісно, не всі редактори були такими. Були й дуже сміливі — попри те, що мусили пропускали в друк багато ідеологічного лайна, якісно й прискіпливо редагували твори. Тепер усе менше якісної редактури. Кожен автор — сам собі редактор. Особисто я підриваюся на таких неякісних текстах. Просто не можу їх читати. Це така «хвороба редактора», коли тебе трусить і хочеш виправляти елементарні покручі замість того, щоб читати.
Фото: з особистого архіву Івана Малковича
Слухаю вас і починаю вагатися, ким же бути складніше — редактором чи поетом? Видавництвом яких книжок горите зараз?
Тривалий час працюю над новою антологією поезії, у якій буде зібрано найкращі взірці тисячолітнього доробку українських поетів, хай і писаного різними мовами, — від «Слова про закон і благодать» і аж до початку ХХ століття, до поезії Олександра Олеся. Важка робота, мушу консультуватися з дослідниками і науковцями, адже середньовічна поезія — це дуже й дуже непроста річ…
Маю намір показати людям середньовічну поезію захопливою, попри те, що вона перенасичена релігійною тематикою. Якщо сучасному читачеві дати її забагато — відвадить! Він покладе книжку на полицю і все. А це не в моїх інтересах. Тож хочу зачарувати читача несподіваними, світськими перлинами, гумором і живими людськими почуттями.
В «Антології…» читач знайде і несподівані скарби. Один з них — український переклад вірша «Черные очи» Євгена Гребінки, зроблений Іваном Малковичем.
«Написавши свої москвомовні «Очи черные», Гребінка, сам того не знаючи, спричинився до чи не найбільшої пісенної слави московії. Виконувана на музику вальсу німця Флоріана Германа в обробці Сойфера Герделя, народженого в нашому Бердичеві, ця пісня стала візитівкою росії. Для нас це наука: не треба нашим поетам писати вірші мокшанською мовою! — пише в авторській передмові до вірша Іван Малкович. — Бо ж випадок явно анекдотичний: зійшлись якось німець, українець і єврей з Бердичева та й утнули найславнішу «руссскую пєсню»…
Ще одна важлива для мене на сьогодні робота — «Антологія української поезії XX століття», 14-те видання. У кожному виданні додаю щось нове, і це забирає незліченну кількість часу. Є багато поетів, яких хочеться проявити тут, у межах цих 2016 сторінок. І якщо додаю десь один вірш чи одного автора, то в іншому місці треба щось скоротити, змінюється нумерація сторінок. З тиждень часу йде тільки на те, щоб наново упорядкувати покажчики. Здавалося б, технічна робота. Але я нікому не можу її довірити, бо знаю цю книжку напам’ять і краще розумію, що й де змінив.
«Проводив уроки на природі і спонукав дітей мислити образами»
У середині 80-х ви кілька місяців працювали в школі вчителем української мови та літератури. Чому так хутко полишили вчителювання?
У мене була лиха директорка, яка трохи ревнувала мене до того, що про мене як про поета вже доволі голосно говорили й писали. На той час уже вийшла моя перша поетична збірка з дуже прихильними відгуками Дмитра Павличка і Ліни Костенко… Директорка влаштовувала мені відкриті уроки, на які приходила із секундоміром: «Цок-цок. Скільки часу триває вступ? А скільки розвиток теми? Цок-цок…»
Діти з 4–5-х класів були моїми улюбленцями. Ми виходили з ними на природу, і там легко було показати, як народжується поезія. Ось подорожник, ось суничка — на що вони схожі? Спонукав дітей мислити образами… Свого часу мене так навчав Тарас Мельничук, поет-дисидент і в’язень радянських таборів.
А ось із восьмим класом було складніше. Вони не надто хотіли вчитися, хоч я їм багато цікавого розповідав. Ішов до них, бувало, як на тортури (усміхається). А ось із найменшими учнями склалася дивовижна співпраця. Я любив театральність, грайливість — щоб їм було цікаво. Заходжу в клас. А дітей немає! Хапаюся за голову (хоча й бачу, що всі вони під партами заховались). Починаю жалісливий монолог на тему «О де ж це мої чудесні учні?» А вони пхикають, пирскають сміхом, і зрештою починають вигулькувати з-під парт. Я ніколи офіціозу не любив і не люблю. І завжди це демонструю. Для мене офіціоз — це незрідка ще й пихатість, а пихатість ходить під руку з дурістю.
До речі, саме в період роботи в школі я написав вірш «Напучування сільського вчителя» на противагу одній старій шовіністично налаштованій вчительці-сталіністці:
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви «є»
Пропрацював я в школі місяців зо п’ять, а потім мене запросили на роботу в дитяче видавництво «Веселка».
Сучасні вчителі відчувають недооціненість професії і часто йдуть з неї через низький рівень заробітної плати…
Не знаю, як би я вижив, залишившись працювати у школі. Як і не знаю, як учителі знаходять у собі сили шукати підхід до дітей, коли держава тебе явно зневажає. Мусимо підняти престиж учителя. Звісно, зі зростанням заробітної плати є ймовірність, що до лав педагогів потрапить більше талановитих людей, хоча це і не взаємозалежно. Але це дає шанс! Проте ці речі ми проговорюємо з вами в умовний спосіб, маючи направду жахливу реальність перед очима.
До слова, моя сестра Людмила (у родині її лагідно називали Люська) теж була вчителькою і викладала в маленькому гірському селі, а згодом і в нашому Березові. На жаль, вона померла доволі молодою. Уже зовсім не маючи сил, трималася усміхненою перед дітьми, а ті часто її провідували. Жаль учнів після її смерті був щирий і непідробний — вона була тією самою «улюбленою вчителькою» і душею молодіжного товариства…
«Від голодної смерті Івана Франка врятував мій далекий прародич»
Не помилюсь, коли скажу, що любов до читання привив вам дядько Петро Арсенич?
І він, і інші друзі родини, серед яких було чимало дисидентів. Знаєте, щоб любити книги, треба їх мати. Дядько Петро Арсенич (історик і краєзнавець з кола дисидентів — авт.) був одним із тих, хто привозив і купував мені книжки. Досі пам’ятаю, як тоді з великим захопленням перечитував подаровані ним казки Карела Чапека.
Але найбільше мій читацький смак виховували газети польських українців «Світанок» і «Наше слово», які дядько для нас передплачував. Там публікувалися вірші, які в нас були заборонені. Якимось дивом ці газети потрапляли в Україну. Саме на тих газетних сторінках я вперше прочитав вірш «Ялинка» Олександра Олеся — зараз ви можете знайти його на сторінках одного з томів «Улюблених віршів». Пам’ятаю й перший вірш, який я розказував зі сцени в п’ятирічному віці — «Вовки» Степана Руданського. О, я тоді мав шалений успіх (усміхається).
До слова, у вашому рідному селі часто гостював Іван Франко. У ваших інтерв’ю є згадки про те, що ваш дальній родич одного разу врятував йому життя. Як поєднані містки сенсів між цими історіями та вашим видавництвом, названим фразою із Франкового оповідання?
У Нижньому Березові на Івано-Франківщині, де я народився, ще понад 100 років тому було три школи. Одну з них започаткував Кирило Ґеник із двома товаришами. Саме в гості до Кирила Ґеника в Березові і навідувався Іван Франко.
У своїй автобіографії Франко згадує, що від голодної смерті його врятував Степан Арсенич. Це мій далекий прародич по материнській лінії, якого Кирило Ґеник прислав з бричкою по Франка, коли той вийшов з коломийської тюрми.
Із плином років я усвідомлюю, що «А-ба-ба-га-ла-ма-га» — своєрідна віддяка від Франка моїм прародичам, яку я отримав сто років потому. («А-ба-ба-га-ла-ма-га» — це слово з оповідання Івана Франка «Грицева шкільна наука» — діти вчилися читати по складах за цією фразою, — авт.).
«Ліна Костенко постане в новій книжці і сподівана, і несподівана»
Українці чекають нових книжок від Ліни Василівни. Які з уже написаних побачать світ в озорому майбутньому?
Є дуже цікавий новий прозовий твір, у якому відображено еволюцію і деградацію російської імперії через призму українських доль.
Також готується до друку книга спогадів «Дивний сад Івашкевича». Є й книжка літературно-критичних есеїв «За Далем даль». Майже готові дві нові поетичні книжки. Одну з них Ліна Василівна пообіцяла здати до мого дня народження. Минулого разу щось зірвалося. Можливо, вдасться до нинішнього. Це дуже актуальна книжка. Ліна Костенко постане в ній і сподівана, і несподівана.
Ось-ось чекаємо з друку «Берестечко» Ліни з блискучими ілюстраціями Владислава Єрка.
Ліна Костенко якось назвала вас «найніжнішою скрипкою України» у рецензії на збірку «Білий камінь». Які вас охоплюють емоції, коли працюєте з її творами?
Навіть коли поринаю в те, що вже, здається, знав напам’ять, знову і знову вражаюся глибиною і «вічністю» її рядків. Кілька років тому, коли саме працював над підготовкою «Марусі Чурай», узявся читати один фрагмент своїм хлопцям та дівчатам… і мусив урвати читати, бо… почав плакати. Аж незручно стало. А все тому, що твір цей сповнений непідробними емоціями, якоюсь вищою правдою.
Працюючи з Платоном Вороньком у віці 25 років ви наважилися запропонувати йому покращити у віршах деякі моменти. Ваша сміливість поширюється на роботу з творами Ліни Василівни?
Щодо Платона Воронька — я тоді був молодим редактором у видавництві «Веселка». Працюючи над його збіркою, помітив кілька моментів у віршах, які можна було підсилити. Відважився це делікатно озвучити, і він радо погодився. Я був щасливий! Це був перший такий досвід.
З Ліною Костенко у нас дуже довірливі стосунки, однак працювати з її новими творами — велика відповідальність. Якщо вона здає новий рукопис, то хоче почути якісь редакторські міркування. Під час роботи над збіркою «300 поезій» ми спілкувалися щодо двох-трьох ранніх її віршів, у яких можна було підсилити деякі рядки. І Ліна Василівна з легкістю це зробила, причому у віршах абсолютно збереглося оте юнацьке «тремоло», мовби вона знову поринула у свою юність. Але тепер це позначено ще більшою точністю вислову. Буває, що деякі вірші мають по кілька варіантів деяких строф, і ми разом обираємо найкращі.
Можемо й сперечатися, як без цього? Одного разу мали цікаву суперечку, і я був геть протилежної думки, ніж Ліна Василівна. Наступного разу, коли ми зустрілися (а Ліна Василівна нічого не забуває!), вона сказала: «Іване, ми тоді сперечалися. І я думаю, що ви маєте рацію! Але і я так само маю рацію» (усміхається).
Чи Ліна Костенко ділилася з вами думками про те, як не дозволяти підточувати наше мовне коріння?
Можливо, почитаємо про це в її нових книжках. Адже Ліна Василівна продовжує писати. Хоча багато хто думає, що вона вже «все написала». Або безапеляційно кажуть в її бік щось недобре. Такий, знаєте, «ефект моськи» — гадають, що коли скажеш щось погане про генія, то це тебе якось возвеличить. ДрібнОлюдки…
Ліна Костенко навернула до поезії незліченну кількість людей. А ще вона працює в мережі, черпає звідти всю інформацію — абсолютно сучасна людина. Книжки з її автографами часто розігруються на благодійних аукціонах і приносять відчутні збори для ЗСУ. Позаминулого року ми із Сергієм Притулою робили один спільний збір — Ліна Костенко підписала тоді 10 різних своїх книжок для розігрування. Рівно за дві доби було зібрано майже 4 мільйони гривень (без 9 тисяч). Ці гроші пішли на купівлю комплексу БПЛА «Фурія» для одного з підрозділів розвідки. Ліна Василівна була щаслива! Вона аж не могла повірити, що завдяки їй зібрано таку суму! Як же люди цінують і люблять її поезію, яка відгукується на різні аспекти нашого життя-буття: історія, кохання, природа, війна, Чорнобиль, навіть спорт — про фігурне катання, шахи чи футбол:
Оце подача! — вигуки в юрбі —
Забив прекрасно. Шкода, що собі.
Зазвичай її вірші (та й проза!) напрочуд афористичні. Її вислови можна видати окремою книгою. Скажімо, як Вольтера чи Оскара Вайлда.
Якби українську літературу знали у світі бодай на рівні польської — однозначно дуже високо цінувався б її роман у віршах «Маруся Чурай», адже цей роман — блискуче завершення великої романної віршованої традиції, яку почав Байрон своїм «Паломництвом Чайльд Гарольда». Це глибокий твір, у якому є кілька шарів лексики — судова, книжна, фольклорна. До того ж, там блискуча версифікація, дивовижні рими… Тому цей роман дуже важко перекласти іншими мовами, адже поезію тепер перекладають вільним віршем, і тому втрачається авторська афористична експресія…
Через це Ліна Костенко так довго й не наважується здавати свої нові книжки до друку, бо надвідповідально ставиться до цього — дошліфовує і доробляє, відчуваючи, що може вдосконалити написане. Для неї важливо, щоб усе було філігранно, — розуміє, що говорить з вічністю.
А чим вам запам’яталася співпраця з Дмитром Павличком, якого ще називають вашим «хрещеним батьком» у літературному житті?
Особливою втіхою стала робота над редакцією його книжки «Золоторогий олень», яка вперше побачила світ ще в 1971 році. Цю казку я надзвичайно люблю і вважаю найкращою віршованою казкою XX століття. У ній було багато діалектизмів, і можна було покращити деякі сюжетні нюанси. І те, як Дмитро Васильович попрацював над новою редакцією казки, гідне великого подиву і захоплення — я ще ніколи не бачив такої роботи. Зрештою, я дам вам бодай одну сторінку з авторськими виправленнями, і ви все зрозумієте… На знак нашої співпраці він навіть додав одну строфу, в якій поєднав свій Стопчатів і мій Березів. Це один з найтепліших спогадів… Ми ж і справді народилися майже по сусідству, через два села. У молодості Павличко їздив на ровері в наше село до дівчини.
«Лякає не штучний інтелект. А те, що люди можуть не помітити, що книжку написав ШІ»
Іване Антоновичу, що є найбільшим викликом для дитячої книги в боротьбі за увагу дитини у світі ТіkТоk та YouTube?
Над цими викликами ламає голову весь світ. Це питання дещо відсунула наприкінці минулого тисячоліття Джоан Ролінґ, адже в кінці 1990-х усі бідкалися: «Що ж воно буде — електронна книжка вб’є паперову!» І мене постійно запитували про це. Аж раптом з’являється Джоан Ролінґ з «Гаррі Поттером», і її паперові книжки діти читають під ковдрою з ліхтариком. Дізнавшись, скільки сторінок буде в її п’ятій книзі (а це рівно 1000), я прийшов додому ні живий, ні мертвий. Розумію: літа мені не бачити, як і відпустки. Кажу про ці 1000 сторінок дітям, а вони — «Ура-а-а!!!» Я закляк. У той момент прийшло розуміння, що у світовому читанні щось змінилося. І що Джоан Ролінґ змінила саму парадигму читання. І затримала на довше в руках людей паперову книжку.
Врешті, за великим рахунком, не має значення — чи дитина читає з екрана, чи паперову книжку. Хоча для нас, видавців, має (усміхається). Головне, щоб було читання, а не проглядання. Важливо, щоб дитині хотілося читати.
Знаєте, я вже якось висловлював ідею: даючи нам електронні книги, Бог наче готує нас до далеких міжпланетних мандрівок, куди ми не зможемо взяти свої бібліотеки, але завжди матимемо їх в електронному вигляді.
А штучний інтелект зможе колись конкурувати з письменником?
Думаю, краще писати ШІ не зможе. Але він писатиме по-іншому. Згадаю і про те, що літературні перекладачі в усьому світі потерпають, що ШI може позбавити їх роботи.
Лякає інше — що багато сучасних читачів з дуже поверховими читацькими смаками можуть не помітити, що книжка написана штучним інтелектом. І є в мене передчуття, що письменникам, які працюють із живим словом, тексти штучного інтелекту подобатися не будуть. Хоча ми теж пробуємо гратися із ШІ для аудіо- та відеоцілей. Як писав Руданський: «Треба всюди, добрі люди, приятелів мати» (сміється).
«Найбільше зло для України — прихована ватність і байдужість»
Вважається, що українська мова народилася у VI столітті, а її формування зайняло майже тисячу років. І лише з початком широкомасштабної війни в українському суспільстві почався етап переосмислення взаємин з мовою свого народу. Яка сума зусиль потрібна, щоб на довгі століття вкорінити своє слово та викорінити нав’язане?
Мене знають як м’якого українізатора. Але м’якими методами стійких результатів не досягнеш. Закони, штрафи, політика заохочення для розвитку української — усе має працювати в комплексі. Днями мав розмову з друзями, що в Києві знову чомусь більшає російської. І це так мене знеохочує… Як і те, що молодь часом не бачить різниці між добре й погано написаними книжками.
Як припинити зрощувати в українських дітях російськомовне коріння? Батьки з народження говорять з малечею російською, і ми чуємо це на кожному кроці.
Хочеться таких батьків запитати: «Для чого ви це робите? Якого ви майбутнього бажаєте своїй дитині? Ви не вірите в Україну і в те, що тут пануватиме українська мова?» Якщо річ у другій мові, яку вивчатиме дитина, — нехай це буде англійська, яка відкриє будь-які світові двері і дасть безліч можливостей.
За яких обставин наші люди обиратимуть мовою спілкування саме українську?
Якщо штрафи і м’які методи не діють, можливо, потрібні сила й суворий закон. Щоб оцей вивих вправити, ти іноді маєш потиснути його силою. Інакше цьому не буде кінця! А ми ж досі стикаємося з такими людьми, для яких «все не так однозначно»… Якщо зараз невинна українська кров бризкає аж до неба — що ще вам треба для однозначного розуміння?
Але в цій темі є й парадокс. Ще років з 15 тому на шість російськомовних книг припадала лише одна українська. Один з позитивних вислідів війни росії проти України, як би дивно це не звучало, — розквіт українського книговидання. Ось у центрі України, на Хрещатику відкрилася одна з найбільших книгарень на 1500 квадратних метрів. У ній повно читачів, більшість — молоді люди. І головне — повно українських книжок, гарно здизайнованих і надрукованих. Біда інша: переважно всі українські книжки друкуються у прифронтовому місті, яке постійно під обстрілами.
Під час виступу у Франкфурті я наголошував, що ми бачимо сотні тисяч книг довкола, але кожна українська книжка — більше, ніж просто книжка. Бо вона друкується під обстрілами. Люди за неї буквально ризикують життям! До того ж, бракує фахівців — багатьох чоловіків забрали на фронт, а жінки з дітьми виїжджають. Тож не випадково, що друк книжок іноді затримується на два-три місяці. Ми навіть розмірковували, чи можливо зробити релокацію фабрик на захід України. Але виявилося, що це технічно дуже важко, адже йдеться про 30-метрові друкарські машини, і тільки їхній розбір і збір триватиме місяці. А ще потрібно перевезти одразу кілька сот працівників із сім’ями. І далеко не всі сім’ї готові до переїзду.
Підсумовуючи, українські видавництва в цей межовий час працюють дуже добре. А російська книжка нарешті зникла з наших книгарень — це те, про що ми мріяли і до чого йшли довгі роки.
У 2011 році ви сказали, що «найбільшим злом для України та в Україні є вульгарна ненаситність, кричущі подвійні стандарти, цинічна байдужість до всього, крім грошей». А зараз, у 2025 році?
Прихована ватність і байдужість.
Наші літописи багато разів переписані. Зараз українці ще самонепізнані. Якщо відкриємо себе для самих себе — є шанс закохатися у свою культуру і стати цільнішими і самонаповненішими. І побачити свої неосяжні можливості.
Колись Павличко сказав на одному мітингу на зламі 80-х та 90-х дивовижну фразу: «Мусимо трохи відмотати в інший бік клубок русифікації, який замотувався 300 з гаком років. І ви побачите, що буде».
І ми вже активно почали його відмотувати.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media