Мистецькі видання про українську культуру на експорт 25.06.2025 12:00 Укрінформ Книжки про Малевича, Екстер, Примаченко й інших митців стають дієвим інструментом культурної дипломатії
Серед багатьох самобутніх культур світу українська почувається останнім часом досить упевнено: бо багатьом стала зрозумілою її окремішність, має глибоке коріння. Однак є розуміння, що постійна присутність української ідентичності за кордоном через мистецтво – це постійний системний процес, який має багато складових. Одна з ніш – мистецькі видання: це книги про діячів з України, каталоги виставок, артбуки іноземними мовами, які б могли зацікавити британців, французів, іспанців чи будь-кого.
Маємо книги, видані українською та однією або кількома іноземними мовами про художників Казимира Малевича та Олександра Мурашка, українських митців Парижа 1900–1939 років та ще чимало цікавих видань. А втім, чи знають про ці та інші подібні видання закордоном? І чому немає, скажімо, хочаб однієї книжечки, в якій розповідалося б про два періоди життя і творчості Казимира Малевича в Україні, у крамниці для туристів у Міському музеї Амстердаму в Нідерландах, де зберігається одна з найбільших колекцій картин народженого в Києві автора «Чорного квадрата»?
Лідія Лихач
Укрінформ поговорив про мистецькі видання про українську культуру, що мають експортний потенціал, із директоркою видавництва «Родовід» Лідією Лихач, директором Українського музею в Нью-Йорку Пітером Дорошенком і співробітницею київського Національного музею імені Богдана і Варвари Ханенків Ольгою Апенько, кураторкою виставки «Бентежні роки. Митці з України в Ecole de Paris».
ЗНАЙОМСТВО ІНОЗЕМЦІВ З УКРАЇНСЬКОЮ КУЛЬТУРОЮ – ВЕЛИКА ГОРА, НА ЯКУ ТРЕБА ПІДНЯТИСЯ
Після початку повномасштабної війни Росії проти України переважна більшість музеїв та інших закладів культури в цивілізованих країнах чітко ідентифікують наших митців, відкинувши нав’язані означення «російський» стосовно Казимира Малевича, Олександра Довженка, Олександра Богомазова та інших. Цьому сприяли запит іноземців на інформацію про Україну, яка не здалася ні за три дні, ні за три роки; активізація співпраці науковців і митців; поява книжкових поличок та аудіогідів українською мовою; численні проєкти культурної дипломатії.
Однак мало де в музейній крамниці за кордоном відвідувачам потраплять на очі видання англійською чи іншою іноземною мовою про українських митців. Хоча й такі місця є. Колекцію альбомів має Український музей у Нью-Йорку – найбільший музей українського мистецтва в Північній Америці, який у 2022 році очолив Пітер Дорошенко, артменеджер українського походження, відомий у світі, із 2007-го кілька років був президентом приватного мистецького центру в Києві.
Пітер Дорошенко (ліворуч)
«Музеї діють для того, щоби знайомити з культурою та прославляти її, – для досягнення цієї мети публікації є ключовими. Український музей у Нью-Йорку має стійку реєстрації, магазин та онлайн-продаж усіх наших видань», – коментує Укрінформу Пітер Дорошенко.
Артменеджер додає, що з минулого року кількість відвідувачів Українського музею в Нью-Йорку зросла на 21 %. Констатує, що успішному закладу потрібні важливі виставки і програми та цілеспрямований маркетинговий план, який збільшує число відвідувачів та залучає фінансову підтримку. «Паралельно каталогізуйте виставки та створіть важливий науковий компонент», – радить Пітер Дорошенко колегам.
Український музей у Нью-Йорку має збалансовану виставкову програму, що охоплює всі аспекти української культури: митців XIX та XX століть; сучасних художників – від відомих до початківців; унікальні історичні дослідження; проєкти про війну з Росією. Серед найяскравіших був показ понад 100 картин, унікальних керамічних робіт і вишиванок у проєкті «Марія Примаченко: слава Україні!». Перша виставка мистецтва улюбленої багатьма української мисткині за межами Європи тривала упродовж половини року.
Також у нью-йорському музеї відбулася виставка «Олександра Екстер: сцена – це світ», яка стала у Північній Америці першою персональною виставкою робіт художниці, чиїх перші 35 років життя минули в Києві. А в проєкті «Воля: український модернізм» у США позиціонували в українському просторі таких видатних митців початку ХХ-го століття, як Олександр Архипенко, Давид Бурлюк, Олександр Богомазов, Марія Синякова, Василь Єрмилов, Олекса Грищенко. Ця виставка за океаном стала продовженням зусиль у сфері деколонізації української історії.
«Про всіх відомих митців із 1900 року до сьогодення потрібно інформувати, писати про них та обговорювати їхнє життя і творчість», – упевнений Пітер Дорошенко. – Познайомити нью-йоркців з українською культурою – це велика гора, на яку потрібно піднятися».
ВАЖЛИВО КОНТЕКСТУАЛІЗУВАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ НА ТОМУ Ж РІВНІ, ЩО Й АНГЛІЙСЬКА ТА ІНШІ ПОШИРЕНІ МОВИ
Засновниця і директорка київського видавництва «Родовід» Лідія Лихач вже понад 20 років популяризує українську культуру різних періодів, видаючи книжки. Співрозмовниця уточнює, що до мистецьких видань належать кілька різновидів книг. Артбуки більше сконцентровані на візуальному ряді. Користуються попитом також монографії – ґрунтовні наукові дослідження, які видають із значним ілюстративним матеріалом.
На видання «Українські мистці Парижа. 1900–1939» трьома мовами, українською, англійською і французькою, перетворилася монографія Віти Сусак – кандидатки мистецтвознавства, кураторки відділу європейського мистецтва ХІХ–ХХ століть у Львівській національній художній галереї імені Бориса Возницького.
За понад 10 років це видання допомогло ґрунтовно вивчити тему не лише українським дослідникам, а й французьким. А переклади двома іноземними мовами дали змогу знайомитися з нею науковцям багатьох країн, зокрема Швейцарії, Бельгії.
Хітами київського видавництва стали ще кілька книг іноземних авторів монографій. Це «Малевич» французького дослідника Жана-Клода Маркаде, що є українською редакцією його франкомовної книги «Malevitch» (1990). Вона стала першим виданням, що охопило всю еволюцію творчості народженого в Києві маляра, архітектора, теоретика й педагога.
Тим часом головними героями української версії монографії професорки Університету штату Огайо Мирослави Мудрак, що стала книгою «ˮНова ґенераціяˮ і мистецький модернізм в Україні», – є Михайль Семенко, Василь Єрмілов, Борис Косарев, Анатоль Петрицький.
Далі успішною стала англомовна редакція книги «Kazimir Malevich. Kyiv Period 1928–1930»; упорядницею та авторкою вступної статті стала мистецтвознавця Тетяна Філевська. Це видання містить віднайдені 2015 року в Києві нові тексти Казимира Малевича та документи, що стосуються його викладання в Київському художньому інституті в 1929–1930 роках. Майже 90 років дуже цінні 70 сторінок машинопису, що стали основою цього видання, зберігалися в архіві митця Мар’яна Кропивницького, який свого часу був асистентом відомого художника.
Ґрунтовні видання мають значний попит у науковців і музейників, бо потрібні для вивчення контекстів мистецьких періодів і явищ, а також налагодження співробітництва між установами різних країн. Тоді як каталоги й артбуки мають ширшу читацьку аудиторію.
Є, наприклад, окремі приватні компанії в Німеччині, які спеціалізуються на продажу виставкових каталогів бібліотекам навчальних закладів у США. Разом з іншими вони розповсюджують мистецькі видання про проєкти, які розповідають про українських митців.
«Мистецька виставка за кордоном – це дуже гарна суперподія, презентація країни: на бієнале у Венеції чи деінде. Однак кожен такий проєкт має часові рамки й закінчується. А його «свідком» залишається книжка, в яку ще можливо внести додаткову інформацію, подати тему ширше. Тому музейники надають великого значення каталогам виставок», – констатує Лідія Лихач.
Пітер Дорошенко згадує часи, коли із 2010 по 2022 рік працював виконавчим директором Dallas Contemporary у штаті Техас у США й започаткував перші двомовні (англійська / іспанська) медіа- та видавничі програми. Артменеджер зазначає, що двомовний дух в Українському музеї в Нью-Йорку панує протягом усіх 49 років існування закладу.
«Для нещодавньої виставки «Олександра Екстер: сцена – це світ» ми до англійської та української мов додали і французьку, щоб відобразити історію художниці, – розповідає Пітер Дорошенко. – Важливо контекстуалізувати українську мову на тому ж рівні, що й англійська та інші поширені мови».
І додає: «Наші каталоги, що відповідають нашій виставковій програмі, зосереджені на історії українського мистецтва та культури, зусиллях із деколонізації та великій колекції Музею. Ми підтримуємо та використовуємо лише українських графічних дизайнерів та друкуємо всі каталоги в Україні».
ЧОМУ МИСТЕЦЬКІ ВИДАННЯ КОШТУЮТЬ ДОРОЖЧЕ І ЧАСТО ЇХ ДОВШЕ ВИГОТОВЛЯЮТЬ
Процес роботи над мистецькими виданнями, коли це великі дослідження, перекладені однією чи двома мовами, – досить тривалий і затратний. Наприклад, тему «Українські мистці Парижа. 1900–1939» Віта Сусак досліджувала ще років сім, відколи вже почали працювати з видавництвом. Потім тягнулися переклади двома мовами. Тож порівняно активна робота над цим виданням тривала загалом 12 років, каже Лідія Лихач.
Найбільші витрати забирає друк. «Коли ти йдеш у друкарню, тобі треба мати море грошей, щоб заплатити перші 60 %, щоб партнери могли придбати папір і приготуватися, – каже видавчиня. – У порівнянні із текстовою чорно-білою книжкою собівартість мистецьких видань вища у чотири рази, бо там задіяні для друку чотири кольори».
Великі витрати можуть піти на оформлення видань. Наприклад, дуже дорого було випозичати з усіх музеїв світу ілюстрації для видання «Малевич» Жана-Клода Маркаде, говорить Лідія Лихач.
Брали їх ще до 2010 року з музеїв Росії, Нідерландів, США. «Я сіла, порахувала – і зрозуміла, що ніколи б не наважилася робити цієї книжки, якби попередньо бачила перед собою ту цифру. Бо вийшло 30 тисяч доларів», – ділиться видавчиня.
Коли пані Лідія якось розповіла колезі про всі фінансові складові своєї видавничої справи, то почула у відповідь висновок: «Це у вас не бізнес, а культурний проєкт».
Трохи вирівнювати фінансову ситуацію допомагає те, що ціна однієї і тієї самої книжки для вітчизняних і закордонних покупців зазвичай різниться. Бо, зрозуміло, платоспроможність людей та установ у країнах із розвиненою економікою є вищою, ніж в Україні.
До речі, у країнах, які дбають про доступність знань для своїх громадян, діють для пересилання поштою книжок знижені тарифи. Одна з найвідоміших онлайн-платформ ще донедавна у США це робила за фіксованою ціною 3,99 долара.
Тепер розцінки трохи підвищилися, однак, не перевищують 5 доларів. Це щонайменше втричі дешевше, ніж пересилка інших предметів. Ще є паралельно спеціальна низька розцінка, якщо надсилати у США книги поштою в бібліотеки.
«З України недорого надсилати поштою видання до Німеччини, тобто в них також діє пільгова програма. Це втричі дешевше, ніж надіслати книжку з Києва у Великобританію», – каже Лідія Лихач.
Продаж книжок, який є усталеним механізмом потрапляння мистецьких видань у закордонні книгозбірні й музейні крамниці, – це загалом складний напрям і забирає немало часу, розповідає видавчиня. Постійно доводиться спілкуватися з дистриб’юторськими компаніями, що формують каталоги видань з усього світу, які можуть зацікавити відомі музеї та бібліотеки. Найуспішніша робота з розповсюдження мистецьких видань про українську культуру нині, на думку Лідії Лихач, – у Франції.
«Дорогезні видання, які представляють Україну, готує невеликий гурт у кількох видавництвах, – коментує співрозмовниця. – Мала би бути підтримка держави у вигляді замовлення: щоб гідними гарними виданнями забезпечити амбасади України за кордоном, які би презентували інституціям закордоном. Для цього насамперед експерти мають визначити, кого з митців і які напрями держава активно просуватиме».
Щоб українська культура була постійно впізнаваною за кордоном, інформування про митців і проєкти має стати багатостороннім процесом, вважає директор Українського інституту в Нью-Йорку Пітер Дорошенко. Консолідувати зусилля мають дипломатичні представництва, окремі діячі та об’єднання; також повинні постійно діяти університетські програми. Пан Дорошенко каже: «Усі ці групи повинні підтримувати потік правдивої інформації, щоб мати вплив».
РЕЗУЛЬТАТИ ЗУСИЛЛЯМИ ДЕРЖАВИ І ВСІХ НЕБАЙДУЖИХ, АБО ЯК ПОПОВНЮВАЛИ БІБЛІОТЕКУ ЛУВРУ
Після вимушеного тимчасового переміщення українців, зокрема й музейників, за кордон через початок повномасштабної російсько-української війни, активнішими стали міжособистісні контакти, результатом яких передусім став обмін мистецькими виданнями між інституціями. Поготів – скажімо, в Національному музеї імені Богдана і Варвари Ханенків у Києві нещодавно відкрилася виставка «Бентежні роки. Митці з України в Ecole de Paris», яка відразу має виданий двомовний каталог із об’ємною довідковою інформацією.
Ольга Апенько
Ольга Апенько, кураторка виставки, розповідає, що вимушена була два роки з 2022-го мешкати у Франції. У знаменитому Луврі спочатку досліджувала свою тему про європейське декоративно-прикладне мистецтво XVI–XVII століть за короткотерміновим контрактом.
Потім в якийсь момент зрозуміли, що київський музей, співробітницею якого є Ольга, і паризький мають спільний проєкт – і почали готувати в Луврі спільну виставку про старовинні ікони з колекції українського Музею Ханенків. Її показували з 14 червня 2023 року. Деяким експонатам з Києва, які показували, майже півтори тисячі років.
Паралельно, коли в бібліотеці відділу Лувру Ольга побачила з українських видань тільки «Археологічний вісник» 1996 року і каталог НХМУ – терміново зі знайомими й колегами в Україні зібрали 34 книги про українську ікону всіх шкіл із давніх часів до XIX століття.
«Купували книжки в Києві. Надсилали у Францію. А потім я по Парижу несла книжки, куди треба, – розповідає співрозмовниця. – В якийсь момент такий подарунок вирішили зробити і в Інститут національної історії мистецтва – L’Institut national d’histoire de l’art, INHA, де гігантська бібліотека.
Ми туди з Українським інститутом так само відправили 30 книжок української тематики, анлійською та французькою мовами. Кілька добре ілюстрованих видань передали українською мовою – бо якщо людина зацікавиться, то зробить переклад. Як вдячну відповідь INHA і ще кілька французьких інституцій, із Центром Помпіду включно, передали свої видання нашому Музеєві Ханенків.
І ми на осінь готуємо проєкт «Читальня Ханенків», де представлятимемо близько тисячі сучасних видань різними мовами, які нам надсилали не лише із Франції, а й із Німеччини, Нідерландів, Польщі. Туди зможуть приходити науковці, музейники, студенти і всі, хто цікавиться мистецтвом».
Упродовж останніх років дуже активізувалися міжнародні обміни в музейній справі – і це нагода досягти більшого для України. «У час, коли нас, українців, багато закордоном, не варто чекати, коли в культурній дипломатії все можливе має зробити держава, – каже Ольга Апенько. – Треба об’єднуватися і своїми маленькими ручками робити те, що можеш зробити суспільно корисного на своєму місці».
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка, Музею Ханенків і надане Лідією Лихач
Источник: www.ukrinform.ua