Свято Івана Купала на Луганщині: Кожен мав очиститись вогнем, водою і рослинами 22.06.2025 09:00 Укрінформ На предковічній українській землі і малі, і великі долучалися до обрядів, пов'язаних із одним із найдавніших свят
На Луганщині у Біловодському районі, який у 2020 році приєднали до Старобільського, плекали обряди предків. Бо жили тут, як у тій Океанії, де ізольована від усього світу натура зберегла дивовижні створіння, що на решті Землі давно вимерли.
ЩО ТАКЕ КОЗЮБА?
«Івана Купала – одне з найдавніших хліборобських свят. За народним повір’ям, цього дня сонце сходить граючись. Квіти й трави набирають найбільшої сили, а в степу дозрівають хліби… На Купала, перед жнивами, всі повинні були опромінитися і збагатитися життєдайністю сонця, рослин, вогню і води, сила яких розвивається саме в цей час до найвищої міри. Адже в цю святкову ніч усі небесні сили ніби купають землю, даруючи найбільш родючу силу її плодів. Купальський вогонь спалює все зле, а вода цієї ночі дає людині заряд сили й міцності».
Так починається лист, який кореспондентові Укрінформу надіслала краєзнавиця з Луганщини Віра Аннусова. У листі – щось на кшталт детально розписаного кіносценарію про святкування Івана Купала на її рідній Біловодщині.
«Люди готувалися до цього свята, з нетерпінням чекали його. Бо всім, від малого до великого, хотілося взяти участь у купальських обрядах. За днів два-три ставили в хаті, у святий куток, снопик із лікарськими травами, термін зберігання яких закінчився, та полінце, – саме воно мало увібрати в себе все недобре, що, як непроханий гість, зайшло до хати. Невикористані сухі трави й обереги, що втратили свою цінність, покладуть у козюбу, яка вершитиме вогняний стовп, а полінце візьмуть на свято і спалять його в купальському вогнищі».
Це вже щось нове, принаймні авторові цієї публікації не доводилось чути про таку підготовку до дійства. Ну, склали вогнище, запалили, пострибали через вогонь, пустили за водою віночки… Про козюбу почув уперше. Не слід плутати козюбу з коцюбою, хоча остання має прямий стосунок до вогню. Козюба – плетений із лози кошик. Люди, які з тих чи тих причин не могли прийти на свято, клали до нього лікарські трави, термін зберігання яких (два роки) сплив. Козюбу носили по вулицях дужі хлопці.
– Як казали старі люди, таку траву викидати на смітник не можна, – зауважує Віра Андріївна. – Її слід спалювати або на купальському вогнищі, або на Семена, коли розпалюють піч. Невикористані обереги теж складали в козюбу. І вона вершила саме вогнище. Мала форму ліхтаря. Як робили купальське вогнище? Заривали в землю стовп завтовшки з руку, зверху надівали цю козюбу із сухими травами й обкладали дрівцями основу. Знаєте, коли запалювали (може, якась містика), здавалося, що вогонь побіг, побіг по жердинці й добіг до козюби. Вона загорялася. Дуже красиве видовище. До нас якось приїжджали іспанці, вони були в захваті й випитували, які молитви читаємо, щоб отак запалювалось вогнище.
«Зарані готували на свято і вінок-кошик зі свічкою для вшанування пам’яті рідних, які відійшли в інший світ. Бо люди вважали, що їхні душі святкують це свято разом із нами. З любов’ю і ніжністю жінки й дівчата готували квіти та кіснички для прикрашання козюби, Купала, Морени. На святі обов’язковим для всіх було і перестрибування через купальські вогнища – трав’яне й вогняне. Навіть малих дітей та хворих і немічних переносили через них для очищення їх. Після єднання вогню і води всі мали помити руки і ноги в цілющій воді. Качання по нічній купальській росі теж було для всіх обов’язковим. Особливістю свята Купала було те, що воно об’єднувало всіх у селі: від старого до малого. Бо в цю ніч кожен мав очиститись водою, вогнем і рослинами, щоб забезпечити собі здоров’я на цілий рік».
ЯК ВІДДАВАЛИ ШАНУ КУПАЛУ ТА МОРЕНІ
Віра Андріївна розповідає, що з полудня парубки готували місце для встановлення вогняних стовпів: Купала, Морени, Івана – Сонцедара. Під вечір сходилися жінки й дівчата, щоб завивати вінки та прикрашати Купала. Під час роботи співали купальських пісень. За її словами, перед заходом сонця до місця святкування припливав купальський вогонь. Четверо чоловіків зі смолоскипами переносили вогонь до вогнища, створюючи «сонячне сплетіння». Усі ставали довкола і голосно співали:
«Вогню, вогню, загорись,
Темній ніченьці вклонись,
Щоб зійшло сонечко на горі,
Щоб гулялось весело в гурті».
– Керував святом переважно шанований у селі чоловік, – продовжує розповідь краєзнавиця. – Спершу він запрошував усіх до причащання. Разом зі своїми помічниками причащав усіх купальським напоєм, наливаючи його в ложки, які приносили учасники свята: «Одна ложка – Купала окропити, друга ложка – пригубити, а третя – на око коню: вилити через ліве плече». Окроплюючи Купала, промовляли: «На хліб, на добро, на дорідне зерно». Пригублюючи: «На здорове тіло, щоб душі було мило». Виливаючи через ліве плече, дівчата приказували: «Гривка шовковая, коник вороненький, де ж ти є, мій парубче, суджений, рідненький?». Хлопці-парубки: «Гривка шовковая, кобилка біленька, де ж ти є, моя милая, дівчина гарненька?». Вважалося, що чим більше крапель впаде на сорочку, тим більший буде вибір у дівчини чи парубка серед протилежної статі. Дорослі і діти, виливаючи напій через плече, повторювали: «Тобі, конику, – на волю, а мені – на здоров’я й долю».
«Після причащання господар просив: “А тепер настав час купальському вогнищу, Купалу та Морені шану віддати. Нумо в коло пісні співати:
Ой, на Івана, ой, на Купала
Красна дівчина зілля збирала,
Квіти збирала, вінки завивала,
Вінки завивала, Купалу вкрашала".
Далі лунало запрошення "опромінитися" рослинами. Усі повинні були тричі перестрибнути через кропив’яне вогнище. Але попередньо господар запитував:
"Кропивоньку рвали? (всі) – Рвали!
Живою водою поливали? (всі) – Поливали!
По ніжках і руках били? (всі) – Били!
А нащо? (всі) – Щоб добро вони робили,
Щоб здоров’я тіло мало,
Лиха, горенька не знало…"».
НОВІ СТАРІ ВІЯННЯ
Викладати тут весь опис дійства, яке Віра Андріївна зафіксувала на папері зі слів рідної бабусі Пелагеї Прокопівни Шевченко, не випадає.
– Свят було дуже багато, і кожне характеризувалось обрядами. Були вони і в неробочі дні, і в будень. І в Бараниківці, де я вчителювала 25 років, і в Нижньобараниківці, де жила моя бабуся. Якщо день був робочий, вставали, запалювали лампадки, молилися, ставили якийсь оберіг на стіл і йшли працювати. А основні обряди свята проводилися вже в неділю. Йшли до церкви, після вранішньої виходили до річки. У Бараниківці місцевість звалася Ріжок, у Нижньобараниківці – Загороднівка. Сьогодні сперечаються: дохристиянські обряди, християнські… Тоді, як старі люди розказували, такої ворожнечі не було. Люди відбули службу, пішли додому, переодяглися чи перекусили – і виходили на святкування. Проводилися всі обрядові дії, була гуртова їжа: юшка, куліш, – залежно від того, коли це відбувалося.
– То ви самі брали участь у цих дійствах?
– По-перше, коли ще була дитиною, підлітком, брала участь у святах. Керували цими святами бабусині однолітки. А вже коли стала вчителювати в Бараниківці (це ж майже Нижньобараниківка), я, замість класних годин, проводила реконструкцію свят. Дітям це подобалося, тоді ще були живі ті бабусі. Ми їх запрошували до себе, вони розповідали приказки, пісеньки, про хороводи.
Віра Аннусова розказує, що вирішила зайнятись «зеленим туризмом». Якось поїхала до музею в Пирогові, де поспілкувалась із херсонцями, киянами, і зрозуміла, що на Луганщині є що показати.
– У зеленому туризмі є людина, природа, обрядова їжа і свята. Поверталася з Києва – заїхала до нашої обласної адміністрації. Її тоді очолював Єфремов. Ну, і я сказала: «Започаткуймо зелений туризм на Луганщині». З мене тоді посміялись, відповіли: «Та що ми, Крим?! Чи Карпати?». Уже за Ющенка приїжджає до мене очільник обласного управління культури. Домовились, що я організовуватиму обрядові свята: «Івана Купала», «Цвітуть над шляхом воронці», «Спасову бороду», «Свято Семена». До нас їхали і луганці, і з Донецької області. Справа пішла, але все зіпсувала війна, – пригадує краєзнавиця.
Ділиться, що «Спасову бороду» святкували на Маковія – Перший Спас.
– Молодь «розчісувала» Спасову бороду. Вона була дуже-дуже багата. Її робили масивну, з очерету. Вішали біля річки і прикрашали дарами серпня. Там усе було: і плоди, і збіжжя, і кавуни, і дині… – зауважує.
СВЯТО ВІД «ЛІСОВОГО ГЕНЕРАЛА»
– А ще в нас свята були в урочищі Юницького. Костянтин Іванович Юницький насаджував свої лісосмуги. І коли на них нападали метелики та жуки, які шкодили, то він збирав молодь. І проводили ці обрядові свята, запалюючи вогнища на берегах водойм. Усі шкідники злітались на вогонь і тонули в тих водоймах. Так їх знищували без хімії, – продовжує розповідь Віра Аннусова.
До слова, завдяки Юнницькому вдалося висадити п'ять тисяч десятин лісу в посушливому степу Старобільського повіту.
– Він пішов на природничий факультет і поставив за мету озеленити наш степ. Його родина, брати – всі від’їхали до Європи, а він залишився тут. За переказами, їздив до Петрограда, ленінці пообіцяли фінансування. Але однієї ночі його вбили за кожух і валянки, – каже дослідниця.
* * *
– Свята я поділила на літній і зимовий цикли. Багато значила для мене моя вчителька української мови й літератури Раїса Сергіївна Шевченко. Вона й сама збирала цей матеріал, і нас направляла.
– І вона в ті часи не боялась такого вас навчати?
– Знаєте, село Нижньобараниківка – за 29 кілометрів від Біловодська. Туди всіх невгодних учителів висилали. Це були діти або розкуркулених, або політв’язнів. А нам, дітям, просто поталанило, що нас учили такі горді й просто небуденні вчителі… Наш край – особливий.
Луганщина Туризм Івана Купала Фольклор
Источник: www.ukrinform.ua