«Музей у валізі» – це не просто образ, а реальність, у якій живуть українські музейні працівники 04.04.2026 09:05 Укрінформ Яким чином музеї переживають воєнний час і роблять усе можливе, щоб врятовані культурні цінності не замовкали, перебуваючи у сховищах, а служили нам тут і зараз У Національному музеї історії України у Другій світовій війні пройшла велика конференція мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість», одна з секцій якої була присвячена обговоренню музеїв, але не як установ чи споруд. Вона була зосереджена не на звітах і статистичних даних, а на рішеннях, які потрібно було приймати миттєво. Про втрати. Про інтуїцію. І про те, що зрештою виявилося важливішим за самі будівлі. Назва секції – «Музей у валізі». І це не просто красива фраза. Оскільки для багатьох українських музеїв це стало повсякденням. Учасниці обговорення – керівниці музеїв, які по-різному пройшли через цей досвід, але кожна з них розуміє, як важливо оберігати культуру в умовах загрози її нищення: Ольга Сошнікова – очільниця Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова, Оксана Червоненко – заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею, Олеся Мілованова – директорка Луганського обласного краєзнавчого музею. Як модераторка цієї секції, вважаю за потрібне докладно розповісти, про що там йшлося.
Зліва направо: Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МИ ВП’ЯТЬОХ ЗА 10 ДНІВ ПЕРЕНЕСЛИ НА СОБІ В ПІДВАЛ 12 ТИСЯЧ ПРЕДМЕТІВ ДУЖЕ СКЛАДНОЇ ГРУПИ – ОЛЬГА СОШНІКОВА Отже, як музеї працювали в перші дні широкомасштабної війни, що виявилося ефективним, а що – ні? Який досвід з цього отримано? Очільниця Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Ольга Сошнікова згадує, що в перші дні після повномасштабного вторгнення музейники трудилися у жахливих обставинах, адже Харків чи не першим потрапив під ворожі обстріли, вони пішки добиралися на роботу під вогнем, оскільки усвідомлювали свій обов’язок. За її словами, у той надзвичайно важкий час колектив музею став справжньою командою, кожен член якої чітко розумів свою роль і не перекладав на інших свою відповідальність. «24 лютого до музею прийшло п’ятеро людей разом зі мною. І на цих п’ятьох лежала вся відповідальність – заховати та вберегти. Ми рятували колекцію під час бомбардувань, швидко знімали все з експозиції. Не було матеріалів для пакування, нам доводилося обертати вразливі предмети, наприклад кераміку, – у старі газети. І ми вп’ятьох за десять днів перенесли на собі в підвал з ліхтарями в руках дванадцять тисяч експонатів. Ось така була наша реальність», – розповідає пані Ольга. Вона додала, що у 2014 році Харківський музей розпочав створення вебсайту та розробив власну систему оцифрування, що значно заощадило час для складання списку предметів для евакуації під час вторгнення у 2022-му. У музеї невеликий штат як для такої великої колекції (понад 300 тисяч експонатів), на момент повномасштабного вторгнення він складався з близько 90 співробітників. Багато хто виїхав із Харкова в перші місяці, згодом почали повертатися, але не всі. І оскільки розроблена система дозволяла працювати дистанційно, ті, хто фізично не перебував у музеї, допомагали формувати списки для евакуації віддалено. Також для згуртування колективу було створено чат (він працює й досі), де щоранку перевіряють, хто на зв’язку. Якщо хтось довго не відповідає, інформація передається у відповідні органи, адже за час війни багато людей зникло, загубилося… Декого й досі розшукують.
Ольга Сошнікова, Олеся Мілованова МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА 2014-Й, МИ РОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕ ВІДБУТИСЯ, ТОМУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ – ОЛЕСЯ МІЛОВАНОВА Харків – це досвід моменту, коли часу на роздуми майже немає. Але існує інший досвід – коли музей вже існує в умовах втрати та переміщення. Історія Луганського обласного краєзнавчого музею – не лише про повномасштабну війну 2022 року, а про тривале існування без постійного місця. Адже в березні 2015 року цей музей вже було переміщено на підконтрольну Україні територію до міста Старобільська. І тут «музей у валізі» набуває зовсім іншого сенсу. Як цей досвід допоміг або зашкодив у 2022 році? «Для нас проблеми переміщення почалися ще 2014 року, – зазначає директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. – Ми втратили будівлю, майно, наша команда, яка працювала в Луганську (а це понад 110 людей), розпалася. І найбільша втрата – наша унікальна колекція з понад 180 тисяч експонатів». Музей почали відроджувати на базі Старобільського краєзнавчого музею. За вісім років було організовано 50 експедицій, проведено чимало пересувних виставок, поповнено колекцію на тисячі експонатів, а 20 березня 2022 року планували запустити перше Музейне радіо в Україні. Команда мала великі плани та активно працювала над їх втіленням, але настав ранок 24 лютого… «Як і більшість музеїв, ми зустріли початок повномасштабного вторгнення в музеї. Усі прийшли, щоб його рятувати, – розповідає пані Олеся. – Перед початком вторгнення надходила різна інформація, нас заспокоювали, але, маючи досвід 2014-го, ми розуміли, що може трапитися, тому почали готуватися». Пакувальних матеріалів не було, тому музейники звернулися до військових, які надали їм ящики для перевезення боєприпасів, у які можна було скласти експонати. Напередодні підготували підвали, занесли туди воду, ковдри, свічки, поставили стільці, щоб там перебувати і оберігати речі, очікуючи евакуації. Але евакуація, на яку вони сподівалися, не відбулася – транспорт за ними не приїхав. «Нас одразу окупували… Військові відступили на більш вигідні позиції, щоб не потрапити в оточення, а ми залишилися. Це втрати перших днів повномасштабного вторгнення. Страх був, але були також злість і ненависть, які мене так переповнювали, що навіть перекривали страх. Адже коли вулицями групами по троє-четверо ходять окупанти з автоматами, а ти в цей час намагаєшся прорватися у свій музей і врятувати хоч щось, це справді небезпечно. У нас зберігалися матеріали про учасників АТО, які ми готували до виставки вшанування. А це ж готові кримінальні справи! Треба було їх забрати. У мене, крім хворої мами і малої дитини, нікого немає, і що б із ними сталося, якби мене забрали? Професійне перемогло особисте. Але я не шкодую ні про жодне своє рішення. Можна пишатися своєю роботою: роздала трудові книжки на руки, перевела людей на дистанційну роботу вже до 24 лютого, відпрацювала систему оповіщення, систему евакуації. А оскільки ми є методичним центром для всіх музеїв у Луганській області, прописала, хто кому телефонує, хто що куди виносить на зберігання. Це спрацювало. Перша паніка минула, і всі знали, що робити», – розповіла Олеся Мілованова.
Олеся Мілованова ЖАХ ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ЗМІНИВСЯ СИСТЕМНИМ БАЧЕННЯМ ТОГО, ЧИМ МИ МОЖЕМО БУТИ КОРИСНИМИ – ОКСАНА ЧЕРВОНЕНКО У лютому 2022 року також гостро постало питання – як в екстремальних умовах повномасштабного вторгнення діяти системно, коли ти відповідаєш за великі колекції і національний рівень. Яке рішення на рівні національного музею було найважливішим у перші дні вторгнення? «Зрозуміло, що музей, який має два з половиною мільйони одиниць зберігання, евакуювати фізично неможливо, – каже заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко. – У нашому музеї зберігаються унікальні експонати – скелет мамонта і хатина з кісток мамонта. Вони великі, їх неможливо розібрати й кудись перевезти, адже це справжні кістки, які під час таких робіт будуть пошкоджені. Природничі музеї часто є сховищами еталонних зразків, втрати яких неможливо відновити. Тому великі зразки ми просто закривали й убезпечували як могли в межах будівлі, а для менших – придбали сейфи». Пані Оксана розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення вони вдвох із чоловіком ходили в музей щодня і перебували там зранку до вечора, хоча розуміли, що проти окупантів вони безсилі, однак стежили, щоб не було ефекту «розбитих вікон». «Звісно, було моторошно – кістки, багато черепів, загальний психологічний стан… Музей має охорону, але тоді вона фізично не могла туди дістатися. Кнопка державної служби охорони – є, а людей – немає, і якщо хтось розіб’є вікно й залізе, то ти будеш тут сам на сам із ним», – розповідає Оксана Червоненко. Музею допомогли з пакувальними та будівельними матеріалами, якими колектив закривав усі щілини, щоб експонати не рознесло вибуховою хвилею в перші дні вторгнення. Здавалося, ніби все захищено, але 10 жовтня 2022 року, коли прилетіло просто в центр Києва, в музеї вибило вікна й довелося звертатися по допомогу до всіх. «Найцікавіше, що нам почали допомагати звичайні люди, ми отримали багато коштів на благодійний рахунок, до того ж були дуже різні внески, і великі, і малі, але, отримуючи кожен, хотілося плакати від вдячності – донатили і маленькі діти, і воїни з окопів. Це нас дуже надихало, і, усвідомлюючи відповідальність за збереження колекції, ми порадилися, і вже через місяць після вторгнення наш музей, один із небагатьох на той час, відкрився. Ми не знали, чи прийдуть до нас люди, тому що тривали постійні обстріли, але вони йшли, щоб відволікти дітей, які сиділи по підвалах. Тобто жах від перших днів змінився системним баченням того, чим ми можемо бути корисними в такій ситуації. І ми робили все можливе, щоб залишатися доступними в межах Києва, щоб люди відчули, що це ще не кінець, є куди йти, є надія. На сьогодні вся наша колекція більш-менш у безпеці, ми працюємо, і за минулий рік нас відвідало майже сто тисяч людей», – розповіла заступниця директора з наукової та музейної діяльності Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко.
Оксана Червоненко, Ольга Сошнікова ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – ЦЕ СПРАВЖНЄ МУЗЕЙНЕ БРАТЕРСТВО У відповідь на запитання, чи відчували музеї на початку повномасштабного вторгнення потребу в координації між собою – і чи була вона достатньою, учасниці панелі не лише відповіли позитивно, а й назвали нинішню налагодженість горизонтальних зв’язків справжнім музейним братерством. Олеся Мілованова: Наші особисті та професійні горизонтальні зв’язки спрацювали на початку повномасштабного вторгнення неймовірно! Мені в окупацію, коли зв’язок був нестабільним, телефонували люди, які навіть не знали мене особисто, але бачили у фейсбуці, і питали, чим допомогти, пропонували прийняти в себе. Ми так і врятувалися – я виїхала до Львова, до моїх давніх друзів та партнерів – Музей «Територія терору». Ми певний час працювали на їхній базі, вони нас професійно підтримали, дали основу для початку третього відродження. Горизонтальні зв’язки працюють і сьогодні. І працюватимуть надалі, бо це єдине, на що ми можемо покластися – на своїх музейних друзів та партнерів. І ось 2 квітня у Харкові відкрився унікальний виставковий проєкт «Музей у тривожній валізі», який розповідає про незламність Луганщини та силу пам’яті, яку неможливо евакуювати чи знищити. Це експозиція про те, як музейні фонди стають символом опору, а історія продовжує звучати навіть у найскладніші часи. Це спільна ініціатива Луганського обласного краєзнавчого музею та ГО «КЛІО ХАБ» за підтримки Швейцарії.
Презентація проекту «Музей у тривожній залізі» у Музеї археології ХНУ імені В.Н.Каразіна. Харків, 02.04.2026. Оксана Червоненко: Специфіка Національного науково-природничого музею в тому, що у штаті більшість науковців – це академіки, доктори наук, які вивчають певні групи тварин, рослин, геологи – і всі вони мають міцні зв’язки із закордонними музеями. Тому на початку вторгнення нам телефонувало багато людей з-за кордону, підтримували і пропонували вивезти колекції, які їм були цікаві і з якими вони працювали. Але розпорошувати колекцію по світу не було сенсу, і я щиро вдячна, по-перше, донорам, які нас тоді підтримали, і з якими ми змогли вистояти, а по-друге, внутрішньому ресурсу наших співробітників, саме завдяки ресурсу та стійкості людей, які працювали на музей як тут, так і віддалено. Я їм дуже вдячна й низько вклоняюся за те, що ми втримали такий величезний неймовірний музей.
Олеся Мілованова, Любов Базів Ольга Сошнікова: Я дуже вдячна нашому музейному братерству, всім директорам музеїв, які буквально жили тоді в музеях у надскладних умовах, без вихідних і перерв виконували свою роботу та допомагали один одному. Уявіть собі, пані Леся (Мілованова – ред.), перебуваючи в окупації, сидячи в підвалі Старобільська, дізналася, що у нас немає продуктів та ліків, якось зв’язалася з Дніпром (вони тоді були хабом), і нам звідти прийшла допомога. Така ось відданість і людяність нашого музейного братерства. Харківський історичний музей імені Миколи Сумцова також є методичним центром для 32 музеїв Харківської області, і в нас ще до 24 лютого 2022 року було налагоджено стабільний зв’язок із директорами через постійні семінари, обговорення. І на початку повномасштабного вторгнення ми постійно були на зв’язку, тому що фронт рухається, а ти не завжди знаєш, яке і як обрати рішення. А завдяки цим горизонтальним зв’язкам музейників Харківщини, музейників України, які приймають нас та наші колекції, завдяки нашим партнерам, особистим зв’язкам, нам вдалося створити, як я кажу модним словом, «кейс евакуації» Харківщини. І цей кейс можна вважати успішним. Зараз завдяки потужним виставковим проєктам врятована культурна спадщина не просто не мовчить, перебуваючи у сховищах, а тут і зараз працює на нас. Це велика робота, де кожен бере на себе відповідальність. Все у нас буде добре, а порятунок культурної спадщини – це порятунок нації.
Як бачимо, на секції «Музей у валізі» конференції мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість» прозвучало багато різного – і дуже особистого, і професійного, і болісного. Але якщо спробувати звести все до кількох відчуттів, то ця секція – про три речі. Перша – про швидкість рішень. Музеї, які зазвичай мають справу з часом у вимірі десятиліть і століть, були змушені діяти миттєво. Друга – про переосмислення того, що таке музей. Чи це будівля? Чи це колекція? Чи це команда? Сьогодні прозвучало дуже чітко: музей – це насамперед люди і цінності, які вони здатні зберегти та передати. І третя – про нову стійкість, не як стабільний стан, а як здатність змінюватися, переміщатися, втрачати і, попри все, продовжувати працювати. Якщо стисло – ця розмова про те, що музей виявився набагато гнучкішим, ніж ми звикли думати. Він може втратити будівлю, змінити формат, переїхати, але не зникне, якщо є команда і розуміння, навіщо він існує.
Фото Павла Матоги, В’ячеслава Мадієвського
Культура Культурна спадщина Музей