«Тартюф», або Вистава про сучасний світ за п’єсою, якій вже 360 років 30.01.2024 13:00 Укрінформ На сцені Національного театру імені Франка відбулася прем’єра вистави за Мольєром у постановці Дмитра Богомазова Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка мав поставити виставу за всесвітньо відомою п’єсою «Тартюф, або Облудник» ще в 2022-му році і, якби не повномасштабне вторгнення, зробив би це до 400-річчя Мольєра, коли весь світ відзначав ювілей генія. Але повномасштабне вторгнення росіян в Україну зруйнувало ці плани, і ось зараз, у другий рік Великої війни, театр повною мірою реалізував свій задум.
У ЦІ ЧАСИ МИ НЕ МАЄМО ЗДАВАТИ СВОЇХ ПОЗИЦІЙ НАВІТЬ У МИСТЕЦТВІ І ВТІШЕНІ, ЩО ЛЮДЯМ ЦЕ ПОТРІБНО – БОГОМАЗОВ
Після першого дня прем’єри, яка з аншлагом пройшла 25 січня, ми зустрілися з творцями вистави, пройшлися за лаштунками та розпитали у них про те, як працювалося над матеріалом, зокрема, й з огляду на те, що комедію «Тартюф» їм випало поставити під час війни.
«Національний театр імені Івана Франка завжди береться тільки за найскладніші завдання. Звісно, під час війни важко ставити комедії, – каже режисер-постановник вистави Дмитро Богомазов. – І коли ми ще тільки робили прогін, ми не зовсім розуміли, чи публіка готова сміятися? Але зараз нам втішно чути в залі сміх і актори надзвичайно вдячні публіці за це. В ці скрутні для країни часи ми не можемо здавати своїх позицій навіть у мистецтві. Ми маємо тримати дах української культури і втішені, що людям це потрібно. Глядачі прагнуть зустрічей з театром заради спільної розради, бо всім психологічно важко».
Актор вистави Остап Ступка, перекладачка Ірина Вєдіна, режисер-постановник Дмитро Богомазов, актор вистави Андрій Самінін, художник-постановник Петро Богомазов
МОЛЬЄР НЕ ПОТРЕБУЄ І НАВІТЬ ДУЖЕ СКЛАДНО ПРИЙМАЄ ЯКИЙСЬ ДУЖЕ АКТИВНИЙ РЕЖИСЕРСЬКИЙ ПІДХІД ДО СЕБЕ
Декорації і костюми створив художник-постановник Петро Богомазов, який переконаний, що, оскільки це Мольєр, то основне – не простір сцени, декорації чи костюми, основне – актори. Бо це дуже акторський матеріал. І головне завдання сценографії – не заважати артисту, а допомагати, створювати йому умови та територію для гри.
«Мольєр – це абсолютно акторська історія, яка і писалася в часи, коли театр – це і були актори. Тому візуальне рішення вистави цілісне і не є домінантою. Весь простір і сценографія працюють на артистів, адже саме на їхніх плечах тримається дія», – пояснив художник-постановник.
А дія в «Тартюфі» відбувається в домі головного героя Оргона. Це – будинок «у розрізі» – всі його кімнати одночасно видно, тобто, це приватність без стін.
«Оця видимість, це ще одна з наскрізних тем п’єси: ким ти є і ким ти виглядаєш? Інколи у цьому є суттєва відмінність. Навіть той торт, який від самого початку глядач бачить на сцені (по ходу дії вистави з ним, щоправда, відбуватимуться дивовижні трансформації), – це щось солодке і матеріальне, але при цьому його не можна з’їсти, бо він несправжній», – розповів Петро Богомазов.
Костюми героїв більше сучасні, ніж належать до епохи, коли творив Мольєр. «А ми ж про сучасний світ ставимо виставу! – реагує режисер-постановник Дмитро Богомазов на мої слова про те, що я чекала щось більш класичне. – Та й бодай, якщо я вдягну їх у перуки, все одно це буде про нас. Цей текст дуже актуальний, оскільки він соціальний. До того ж, він не про королівське життя, а про життя буржуа, звичайних людей. Мольєр не потребує і навіть дуже складно приймає якийсь активний режисерський підхід до себе. Він не дуже цього любить. Треба точно ставити його текст, інакше він не сприймає тебе як партнера. Це не Шекспір», – пояснює Дмитро Богомазов.
Таким чином, оскільки у виставі не називається епоха зовсім, вочевидь це щось між епохами: на сцені є абсолютно реальний телевізор і при цьому герої показують важливість якоїсь старовинної вази, у одного персонажа є жабо, у іншого – заячі вушка, хтось періодично з’являтиметься у масці горили, а в другій дії головний герой – взагалі перетвориться на… Тобто – це все про фактично про маски і личини та їх скидання.
«Наш «Тартюф» – цілісна професійна робота, і те, що ми зможемо когось здивувати, теж частина плану», – зазначив художник-постановник.
Щодо особливості ставити комедію під час війни, Петро Богомазов зауважив, що для нього особисто дуже показовим є те, що хлопці-військові у своїх рілсах та ТікТоках з окопів, щоб якось тримати настрій, теж знімають смішні відео.
«Мені здається, це підкреслює тему, яка є у цій виставі – боротьба життя і не життя. Гумор – це частина життя, а ті, хто відміняють життя (наші північні сусіди чи догматики, які розказують, як треба жити), зрештою програють, бо відміна життя в принципі неможлива, життя завжди виграє цю боротьбу», – вважає він.
ЦЕ НЕ ЗОВСІМ «ПРАДАВНІЙ ТЕАТР», ДЕ ТРИЯРУСНА СЦЕНА РОЗДІЛЯЛА ПЕКЛО, ЗЕМЛЮ І НЕБО, АЛЕ, УГЛЕДІТИ ЦЕ МОЖНА
Тож вистава багаторівнева і за сенсами та темами, які звучать у ній, і за візуальним рішенням (яке справді підсилює гру акторів): від багатошарового мережива весільної фати, яку ніби полуду накидає на очі своєї доньки Оргон, який (сам одурений) переконує її вийти заміж за «прекрасного Тартюфа», до «багатоповерхового» розкішного весільного торта, який не можна з’їсти (хіба що тільки замаститися кремом), і аж до триярусної декорації на сцені, про яку хочеться написати окремо.
Перший (нижній) ярус – це побутова сфера – там відбувається повсякденне життя родини, спілкування, емоційні розмови та сварки, на другий ярус герої піднімаються рідше, він радше для дій іншого ґатунку, зокрема, пікантна сцена зваблення Тартюфа вірною дружиною Оргона починається саме там. А третій ярус – це умовні райські кущі, це місце піднесення, там зустрічаються закохані Мар’яна і Валер, а потім на цей же найвищий ярус вийде Тартюф і пафосно промовить: «Моліться!».
Звісно, це не зовсім «прадавній театр», де триярусна сцена розділяла пекло, землю і небо, але, відсилку до цього угледіти можна. Особливо в сценах, коли Тартюф у «божественному» обладунку веде нагору «агнця» Оргона. Або, коли Ельміра виводить Тартюфа на чисту воду, Оргон «прозріває» та пробує вигнати брехуна зі свого будинку (який вже встиг переписати на нього, піддавшись його оманливим солодким словам), облудник Тартюф саме з третього «божественного» поверху проголошує: «Ви мене виганяєте з мого дому? Це не ваш дім, а мій! І я помщуся тим, хто мене звідси виганяє». Пригадується, коли бог виганяв Адама з раю, той теж казав йому: «Я помщуся», ставлячи себе нарівні зі Всевишнім. Звісно, Оргон зовсім не бог, а лише заможний буржуа, який пожалів, пригрів і дозволив себе одурити жебракові, але це також історія про людську гординю.
У ВИСТАВІ КОНКРЕТНО ТЕОЛОГІЧНОЇ ТЕМАТИКИ НЕ ТОРКАЮТЬСЯ, ТУТ НЕМАЄ КОНКРЕТНОГО АДРЕСАТА
Як відомо, блискуча сатира Мольєра загалом була спрямована проти манірності аристократії, викривала шарлатанів та висміювала скупість, дурість, хвастощі та чванливість людей. Своєю ж п’єсою «Тартюф» автор висміяв не скільки святенництво світського суспільства, а святенництво релігійне.
У виставі театру Франка конкретно теологічної тематики не торкаються, тут немає точного адресата – невідомо, чи це католицька, православна чи якась інша церква. Тартюф зовнішньо більше схожий на типового мормона – біла сорочка, темні штани. Але це суто наше глядацьке теоретичне припущення, що базується на візуальній схожості. Творці вистави ставлять питання віри ширше і намагаються показати, наскільки може бути викривлене якесь твердження та наскільки людина може повірити в цю брехню. Тобто до чого може дійти людська віра в щось і де межа між справжнім – несправжнім, істинним – хибним. Адже головний герой настільки повірив «святеннику» – жебраку, який показово дуже гарно молився, що аж відрікся від найважливішого – сина, злагоди в родині, власного майна.
Оргон, цілковито засліплений «святістю» Тартюфа, вбачає світло і божественність в усьому, що той робить: чи то виспівує єлейним голоском молитву, чи то їсть куріпочку, чи то навіть коли ридає над блохою, яку нібито шкодує задавити. Він наскільки «увірував» у цю чужу людину, що пообіцяв віддати за нього заміж любиму дочку Мар’яну, адже з Тартюфом «вони житимуть так добре, як голуб’ятка», ніби враз забувши, що раніше вже пообіцяв віддати її за справді закоханого в неї Валера.
ПЕРСОНАЖІ ОРГОН І ДОРІНА ПРАКТИЧНО Є ДВИГУНАМИ ВСІЄЇ ВИСТАВИ – РУХАЮТЬ ЇЇ В РІЗНІ БОКИ ЕМОЦІЙНО І ПОДІЄВО
Найбільше сценічного часу у персонажів Оргона і Доріни – вони практично є двигунами всієї вистави – рухають її у різні боки, прошивають і емоційно, і подієво по ходу всього полотна.
Роль Оргона блискуче грають актори Віктор Жданов та Олександр Ярема.
Віктор Жданов, Оксана Жданова, Олена Хохлаткіна
Покоївка Доріна у прекрасному виконанні Оксани Жданової та Дани Кузь – «закручує» кожну сцену, буквально керує всіма процесами і дуже дивним (як для служниці) чином, спілкується зі своїми господарями, які до неї покірно дослухаються.
Одним з ключових персонажів є також і Ельміра, дружина Оргона. За сценічним об’ємом роль її не надто велика, кілька сцен, але дві з них – ключові. У другій дії вона взагалі є «ядром» вистави, адже завдяки цій героїні автор зриває маску святенництва з брехуна, тобто Ельміра – ключ для викриття Тартюфа.
Андрій Самінін
Сам Тартюф з’являється на сцені не відразу, глядачам доведеться на нього трохи почекати – герої спочатку про нього багато говорять, ніби налаштовують до його виходу, а потім він постає у переконливому виконанні Андрія Самініна та Остапа Ступки.
Остап Ступка
МОЄ ОСОБИСТЕ ВРАЖЕННЯ, ЩО ЕЛЬМІРА – ЦЕ БЕРЕГИНЯ ДОМУ. ВОНА ОПІКУЄТЬСЯ, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ У НЬОМУ ЛАД – МІХІНА
Ельміра – друга дружина Оргона, вона набагато молодша від нього та не є мамою його дітей, і хоча в п’єсі не особливо прописано подружні стосунки Оргона і Ельвіри, але по тому, як вона ревно захищає дім і щастя в ньому, можна зрозуміти, що вона шанує і любить свого чоловіка. Всі її сцени направлені на те, щоб зберегти родинний дім, який намагаються фактично вкрасти у родини.
Акмал Гурєзов, Тетяна Міхіна, Віталій Ажнов
«Моє особисте враження, що Ельміра – це Берегиня дому. Вона опікується, щоб зберегти у ньому лад, щоб «сніговий ком», спричинений появою і подальшою поведінкою Тартюфа, не розчавив щастя, яке вони створили в ньому. Можливо, цей персонаж і задумувався, як лагідна покірна овечка, але, на моє переконання, вона зовсім не така. Наприклад, у сцені зваблення Тартюфа, ми бачимо її не тремтячою чи наляканою, а навпаки – впевненою, розумною і зрілою жінкою (якій, звісно, страшно роздягатися перед незнайомим чоловіком, ще й у присутності чоловіка у сховку), яка розуміє зиск від своїх провокативних дій. І у Мольєра є слушна думка про те, що святенник Тартюф – по суті актор, тобто тут актор грає актора. Завдяки акторській сутності він усіх обдурював, а Ельміра – єдиний персонаж, який обдурив його, переграв його, він їй повірив! Вона набагато розумніша, ніж може здатися, вона все бачить, все розуміє, і коли бере ситуацію в свої руки, саме завдяки їй відбувається злам у цій історії», – розповіла актриса Тетяна Міхіна про свою героїню.
Тетяна Міхіна
«Ми шукали різні шляхи до звучання цього матеріалу. Було багато пропозиції, ми думали, що це буде жанрова, персонажа історія, але режисер потім все ж схилився до того, що це має бути більш «кіношна», лайтова інтерпретація», – додала акторка В іншому складі роль дружини головного героя Ельміри грає Христина Федорак.
Олександр Ярема, Христина Федорак, Віталій Ажнов
НАВКОЛО ПАРОЧКИ МАР’ЯНА-ВАЛЕР ВЕЛИКА ІНТРИГА, БО ВСІ (ОКРІМ БАТЬКА) ВБОЛІВАЮТЬ, ЩОБ ВОНИ ОДРУЖИЛИСЯ
Лірична лінія у виставі цілковито дісталася парі закоханих – Мар’яни та Валера. Роль Мар'яни (дочки Оргона) грають Кароліна Мруга та Марія Рудинська.
Роль Валера (нареченого Мар’яни) виконують актори театру Віталій Ажнов та Михайло Матюхін.
«Валера багато в устах інших персонажів, але самого Валера на сцені, в принципі, не дуже багато. У нього є одна велика сцена, коли він прибігає до своєї коханої і вони з’ясовують стосунки між собою. Насправді навколо цієї парочки велика інтрига, бо всі (окрім батька Мар’яни) дуже вболівають за те, щоб вони зрештою одружилися», – розповідає про свого персонажа Віталій Ажнов.
Віталій Ажнов
Текст п’єси віршований, новий переклад з французької на українську мову на замовлення театру зробила Ірина Вєдіна. Цікаво, чи є відмінність у роботі над роллю, коли твій герой говорить прозою, а коли – віршами? Можливо, римовані рядки грати простіше чи легше? Про це я розпитала в акторів.
Михайло Матюхін
Михайло Матюхін: – Ми граємо не стільки сюжет, скільки кохання, любовні стосунки, тому нам зручно грати це віршами. А от щодо всіх інших героїв, то коли ти граєш сюжет віршами, напевно, з’являється багато якихось нюансів.
Віталій Ажнов: – Я з вами не погоджуюся, що віршована форма простіша, навпаки. Віршована форма складніша, тому що вона ставить тебе в дуже вузькі рамки стосовно твоїх акторських проявів: ти маєш утримувати риму, утримувати ритм, вірш часто зносить інтонацію, а проза дозволяє актору більше дихати, проявлятися.
Михайло Матюхін: – Окрім того, зазвичай віршовані п’єси написані в одній ритміці, в одному розмірі. І виходить, що грати величезні монологи в віршах важче, бо ти ніби «на повторі» в одному ритмі існуєш, через що прозу, мабуть, навіть легше вчити.
Віталій Ажнов: – І коли між партнерами короткі віршовані фрази – це також дуже складно, бо якщо від твоєї короткої репліки залежить наступна фраза партнера – щоб утворилась рима, це теж не просто.
Але це ми вже аж занадто занурилися в процеси творчого чаклування над роллю, бо насправді, сидячи в глядацькій залі, ви цілковито зануритеся у бурхливе вирування життя мольєрівських (але таких сучасних і близьких нам) героїв, а їхні дотепні діалоги, філософські роздуми, реальні або хибні умовиводи та просто сімейно-побутове спілкування будуть викликати у вас або теплу посмішку, або захоплення, або сміх. І, звісно, всі, хто любить і хто любимий, як це і має бути – будуть щасливі разом.
Вистава «Тартюф» поставлена на два склади, і як зауважив режисер-постановник, у театрі Франка настільки гарна трупа, що можна було б хоч і три повноцінні склади зробити.
Людмила Смородіна
Глядачі зможуть побачити у «Тартюфі» таких акторів театру, як: Ірина Дорошенко та Людмила Смородіна (Мадам Пернель, мати Оргона), Олександр Рудинський та Іван Шаран (Даміс, син Оргона), Акмал Гурєзов, Михайло Кукуюк (Клеант), Олександр Печериця та Леонід Шеревера (Пан Лояль), Михайло Дадалев, Павло Шпегун (поліцейський).
Композитор вистави Олександр Кохановський, балетмейстер Ольга Семьошкіна, звукорежисери Ігор Гордієнко та Владислав Коломійченко, художник по світлу Павло Жданов.
СПОДІВАЮСЯ, ЩО НА «ТАРТЮФ» У НАС БУДУТЬ ЧЕРГИ, ХОЧА МОЛЬЄР ДОСИТЬ СКЛАДНИЙ АВТОР – ЗАХАРЕВИЧ
Генеральний директор – художній керівник театру імені Івана Франка Михайло Захаревич, коментуючи створення комедійних постановок у воєнний час, зокрема, говорячи про «Тартюфа», зауважив, що «у час війни варто ставити хороші вистави – чи то комедію, чи то драму, чи то психологічну драму, чи інші жанри, мюзикл, наприклад. Якщо вистава хороша, її варто ставити, і я вважаю, що в нашому театрі переважна більшість хороших вистав, практично всі йдуть на аншлагах. Сподіваюся, що і на «Тартюфа» теж будуть черги, хоча Мольєр – це досить складний автор, його надзвичайно складно розшифрувати і зіграти теж складно».
Він додав, що раніше бачив певно чотири вистави «Тартюф» у різних театрах і з них може відзначити лише одну, яку зрозумів, що це «Тартюф» Мольєра. Тому виходячи з цього, національний театр намагався зробити все, аби нічого не завадило ні режисеру, ні акторам зробити якісну постановку, навіть виділили трохи більше часу на підготовку, оскільки під час війни багато непередбачуваних обставин.
«Але вистава вдалася, – резюмував Захаревич. – Вона повною мірою оформлена – з костюмами, декораціями, з двома прекрасними складами акторів. Ми будемо пишатися нею, як і всіма іншими, будемо гордитися акторами, які там задіяні. Дуже приємно, що наш актор Олександр Ярема буквально днями отримав звання «Заслужений артист України», ми його з цим вітаємо».
Укрінформ приєднується до привітань прекрасному українському акторові та вітає Національний театр імені Івана Франка з дуже гарною прем’єрою вистави «Тартюф». Ходіть до українського театру, там лікуються наші душі!
Любов Базів. Київ
Фото Юлія Вебер
Культура Театр Франка Вистава Режисер прем'єра Богомазов
Источник: www.ukrinform.ua