Це була наче сцена з казкового фільму: сотні мерехтливих ліхтариків у дитячих руках розігнали дощову темряву навколо монумента Батьківщини-матері і склали ім’я переможниці Global Teacher Prize Ukraine 2024: ЛЕСЯ ПАВЛЮК. Учителька початкових класів отримала не лише головний приз — 1 мільйон гривень на освітню мрію та подорож на фінал всесвітньої премії Global Teacher Prize, а й першість у номінації «Вибір українців». На національній платформі Дія.Освіта за пані Лесю проголосували 23% користувачів.
Що стоїть за успіхом цілеспрямованої освітянки, яка 4 роки поспіль ішла до мети? Як вона поєднує роботу в державній школі та власному освітньому просторі «ЛІО», займаючись паралельно розробкою інноваційних навчальних методик? Та на які проєкти планує витратити свій грошовий приз? Історію азартного й шаленого успіху вчительки-новаторки Освіторія.Медіа записала з перших уст.
На шляху до гримерної переможницю не випускають з обіймів, а Леся Павлюк не випускає з рук та притуляє до грудей найцінніше — синьо-жовтий стяг, підписаний захисниками і захисницями на передовій. На ньому слова вдячності вчителям і щось невловиме оком, безцінне. Леся розстеляє прапор на столі, проводить долонею біля підпису «Ксена»:
— Я знаю цю дівчину, Оксана Рубаняк. Вона військова з моєї рідної Івано-Франківщини. Цей прапор — мій найбільший скарб.
— Лесю, на що схожі відчуття, коли зі сцени оголошують твоє переможне ім’я?
— Цей момент я зустріла зі сльозами на очах! Ще до оголошення розчулилась, побачивши наших військових, які зверталися до вчителів і підписували прапор. Була дуже спокійна: це ж не можу бути я! Адже вже виходила на сцену та забрала свою нагороду «Вибір українців». Готувалась… вітати когось із колег! Думала, як мені до неї чи нього підбігти, обійняти. Було відчуття, що це хтось, хто сидить поруч зі мною: багато камер чатували біля наших із сусідами облич. І ось — моє прізвище сяє! Затамувала подих. Ще раз подивилася на екран: радість неймовірна, ейфорія. А усвідомлення себе переможницею прийшло в момент, коли разом з колегами стояли на сцені.
— Недарма кажуть: «Немає більшої невдачі, ніж перестати намагатися». Свій шлях на Global Teacher Prize Ukraine ви почали ще в 2020 році, продовжили у 2021. І тільки у 2024 році — перемога! У чому ваша мотивація не здаватись багато років поспіль?
— Двічі я потрапляла у ТОП-50 найкращих педагогів України і раділа неймовірно. «Освіторія» організовувала зустріч-нетворкінг із напівфіналістами, і ці люди та їхнє натхнення до праці стали для мене відрадою і великим відкриттям. На одну з таких зустрічей я приїхала надміру втомлена, а поверталась додому з по вінця зарядженими батарейками. Тоді й зрозуміла: спілкування з близькими за духом колегами та обмін ідеями — мій спосіб рятувати себе з прірви вигорання. Я знайшла однодумців, з якими досі спілкуюсь, ми навіть разом брали участь в освітніх проєктах.
Коли почалось повномасштабне вторгнення — премія два роки проводилась в іншому форматі, і я не подавалась. Відчувала, що на визнання заслуговують учителі, які працюють на прифронтових територіях, повертаються або навчають в окупації. Саме їхні історії Україні важливо було почути. А в 2024 році я вирішила ще раз заявити про себе, чітко прийнявши рішення: цьогоріч подаюсь на премію востаннє. Скільки можна займати місце в 50-ці (сміється). За перемогою не йшла — йшла за атмосферою! Йшла за людьми та за емоціями.
Що змінилось? Цього разу дуже відповідально поставилась до заповнення анкети. У мене з’явились нові суттєві досягнення, а ще я змінила акцентні точки, заповнюючи анкету. Хотілося, щоб люди побачили мене такою, яка я є!
Cпілкування з близькими за духом колегами та обмін ідеями — мій спосіб рятувати себе з прірви вигорання.
— А яка ви є? З якою стихією себе асоціюєте?
— Запальна, відкрита, щира. Завжди з о-о-ось такою широкою усмішкою, це моя візитівка. Асоціації? Світло, вогонь! У моїх руках «усе горить».
— Подаючись на премію Global Teacher Prize, вчителі діляться освітніми мріями. Про що ваша?
— Зізнаюсь — саме цей пункт про «освітню мрію» залишився в моїй анкеті незаповненим. Але в моїй голові вже рояться ідеї, на що спрямувати такі солідні кошти.
Зараз я активно розвиваю разом із подругами-вчительками освітній проєкт «ЛІО», який ми створили для навчання дітей початкової школи. Бачимо великий попит від внутрішньо переміщених осіб на вивчення української мови. Це чудова нагода реалізувати такий проєкт у «ЛІО».
Ще одна ідея для проєкту — з надолуження освітніх втрат. Адже навіть особисто до мене із таким запитом звертаються батьки дітей, які навчаються за кордоном та не встигають повноцінно опановувати українську шкільну програму, але хочуть залишатись у школах України.
Окремо мрію реалізувати проєкт, пов’язаний із навчанням майбутніх учителів у педагогічних вишах. Хочу стати тією самою будівничою моста між шкільною освітою та вищою школою, і це варте інвестування коштів премії. Зараз цей процес відбувається без належної синергії зі школами — студенти віддалені від дітей, і цей «відрив» від реальності мене особисто засмучує. Тож маю ідею залучити вчителів до навчального процесу в університетах і коледжах, а студентів закликати пробувати сили в ліцеях та школах. І не у вигляді звичної для всіх практики, а у формі реалізації спільних проєктів. Дітям це надзвичайно цікаво, а студенти отримають, окрім досвіду, неабияку мотивацію працювати у школах. Адже дивитсь на «сухі уроки» — це замало, треба розкрити більше можливостей, які можуть давати школи.
— У якому середовищі ви зростали, Лесю? Чи мали в юному віці захоплення, що натякали на любов до вчителювання?
— Я не зі вчительської династії. Та ще в початкових класах мала цілковиту впевненість: буду вчителькою! І всім про це казала (усміхається). Спершу я закохалась у професію через приклад своєї першої вчительки — Онищук Ганни Степанівни. Додайте сюди мою любов до дітей, — а люблю я усіх-усіх діточок, будь-якого віку та з будь-яким темпераментом. Діти завжди тягнуться до мене, навіть незнайомі. Відчувають у мені взаємність.
А ще я люблю когось вчити, але не читати нотації (усміхається). Жартую, що й сама стала першою вчителькою для молодшої сестри Марійки. Вмудрилася навчити її письмовому додаванню та відніманню багатоцифрових чисел, коли їй було лише 5 років, а мені — 11!
Ще в початкових класах мала впевненість: буду вчителькою!
Я люблю вчити, але не читати нотації.
Пам’ятаю і свято Івана Купала, яке я організувала для всіх жителів села, щойно закінчила 7 клас, — метою стало відновлення стародавніх традиції. Зібрала дітей району, пішла в бібліотеку, знайшла потрібні книги та написала сценарій. Щоб «зловити» виконавців ролей на свято — бігала пасовищем і роздавала малечі готові тексти ролей. Ми провели незабутній захід, який зблизив усіх дітей і дорослих. Тоді я ще не розуміла, що серед виконавців деяких ролей були й діти з особливими освітніми потребами — і до них знадобився більш уважний підхід.
— А вас не відмовляли від вибору професії вчителя? Вона оспівана й благородна, та далеко не завжди приносить статки.
— Мене б ніхто відмовити не зміг. Гроші у професії не стояли для мене на першому місці, — думала про реалізацію. Цінність зароблених грошей почала розуміти, коли змогла заробляти трохи більше: «О, то своєю роботу ще й можна гідно забезпечувати життя!». Навіть коли я вперше проходила сертифікацію педагогічних працівників — для мене не було основним мотиватором ті 20% доплати. Мій драйв — бути агентом змін. Із тренерами НУШ придумали фразу-гасло: «Хто, як не ми?» Я горіла ідеєю впроваджувати зміни і показувати, що можна змінювати застаріле на більш дієве та цікаве для дітей.
А от думки про те, що я недостатньо хороша вчителька, траплялись неодноразово. Завжди спрямовую «синдром самозванця» на свою користь — йшла робити щось нове, навчалась і зрештою відкрила з подругами освітній простір «ЛІО». Цьому передували бізнес-курси та виграш гранту, розробка та втілення стратегії освітнього проєкту.
— Відкрийте секрет тайм-менеджменту — як поєднуєте розвиток власного освітнього центру та роботу в державній школі, Лесю?
— Чесно? Немає секретів, бо це забирає увесь мій час, у тому числі вихідні. Досі не навчилась робити розмежування між особистим життям і роботою. От і зараз працюю разом із колежанками над впровадженням методики вивчення літер української абетки «Буквик». Ідея виникла після того, як до моїх рук потрапив зошит учня 3 класу, який написав диктант із величезною кількістю помилок. Я замислилась: тут щось не так! Треба зробити крок назад і виправити базові помилки. Корінь проблеми полягав у тому, що хлопчик неправильно вивчив букви ще у першому класі, і це дуже негативно вплинуло на читання та письмо.
Тож разом із подругами-колежанками почали створювати методику із вивчення літер. Ми використали увесь свій досвід, додали практики освітньої мнемотехніки та кінезіології, а ще — вірші та асоціативні образи, друк букв. Потужність методики «Буквик» у її універсальності: залучає всі органи чуття та різні способи запам’ятовування та розуміння. Ми вже провели успішну апробацію методики в Центрі освітніх інновацій Івано-Франківська. На черзі — робота з дітьми.
— Які ще вчительські прийоми і хитрики використовуєте у викладанні? Від чого у захваті ваші учні?
— Мої учні обожнюють формат уроків у вигляді майстер-класів. Ці майстерки вони організовують та проводять так, неначе й самі є вчителями. Стають на моє місце і навчають весь клас і мене чомусь особливому. А я в цей час — асистентка, яка за потреби може дати пораду. Суть у тому, що кожна дитина початкової школи має змогу проявити себе як оратор та педагог. «Пані Лесю, у мене є ідея майстер-класу!» — ох і люблю чути це від своїх учнів! Вони дивують дослідами, майстерками зі створення 3D виробів чи наліпок, навчають усіх нас брейк-дансу.
— Лесю, який міф про вчительство ви з радістю спростуєте?
— Коли я навчалась у коледжі, один із викладачів сказав: «Ви не маєте права впасти в очах дітей. Завжди маєте бути авторитетом». Часи змінились! Я легко й радісно дозволяю дітям виправляти зроблені мною помилки. І більше того — заохочую їх до цього! Спостерігаю, як за останні 5 років зменшилась дистанція між дітьми та вчителями. Діти стають відкритішими — але за умови, що і вчитель до них теж повністю відкритий. Тож ставити себе вище учнів — недолуго. Зараз ми маємо бути з дітьми на одній хвилі, чути їхні потреби, коли потрібно — поспівчувати. І ще важливіше — постійно їх підтримувати та щиро за них радіти.
Я легко й радісно дозволяю дітям виправляти зроблені мною помилки.
І більше того — заохочую їх до цього!
— У своїй промові ви сказали, що всі діти мають відчувати себе «повноцінними учасниками освітнього процесу». Як розвиваєте інклюзію у своєму класі та школі?
— Працюю з дітьми з особливими освітніми потребами з 2016 року і стала першою вчителькою в нашій школі, в якої був інклюзивний клас. Але навіть саме слово «інклюзія» 8 років тому лякало педагогів. Побутувала думка: «якщо діти «особливі», то нехай навчаються в спеціалізованих навчальних закладах. Мовляв, «можуть нести загрозу для інших дітей». Це прикрі міфи, і я з ними завзято борюсь.
Для мене важливо, щоб діти з ООП ніколи й подумати не могли, що вони — якісь «інакші», що їхні потреби «інакші». Шкільна інклюзія в моєму баченні — термінова інтеграція дитини в освітнє середовище. Цікаво, що більшість батьків навіть не здогадувались, що наш клас інклюзивний, поки не дізнались, що я номінантка конкурсу «Вчитель року» саме як педагог інклюзивного класу.
Разом із дітьми ми проводимо вправи, які показують: діти з особливими освітніми потребами хочуть бути у колективі. І що для них це важливо. Ми переглядаємо мультфільми про інклюзію, а потім обговорюємо. З гордістю спостерігаю, як змінюється свідомість учнів. Діти стали більш уважними один до одного, відчувається більше доброти. Пам’ятаю день, коли учні самі попросили навідатись у гості до однокласниці, дівчинки з особливими освітніми потребами. Вона навчається на індивідуальній формі навчання і не ходить до школи. Усім дітям так сподобалось, що такі гостини стали нашою традицією.
— Ви вже кілька років працюєте із дітьми-переселенцями з різних регіонів України. Якої допомоги з адаптації вони зараз найбільше потребують?
— Дітям найлегше адаптуватись там, де є відчуття комфорту, безпеки та спокою. Усе це намагаюсь забезпечити. Цьогоріч мої учні-переселенці вперше переступили шкільний поріг. У минулі роки мала досвід навчання дітей ВПО, дітей з регіонів, де велись активні бойові діти — Харків, Маріуполь… Ми проводили цікаві події для всіх учнів школи в онлайн-форматі, щоб вони познайомились із однолітками, поспілкувались. Зараз вони тут «свої», про інше ніколи і не йшлося.
— Які навички та компетенції дітей майбутнього України ви ставите на перше місце, враховуючи наш багаторічний досвід війни?
— Вчителю необхідно навчити дітей гуртуватись і працювати спільно. Працювати в команді своїх першачків я навчаю за методикою едютейменту. Вони об’єднуються у групи по 5 дітей, і кожна група визначає, на яку тему створить власну гру.
Навчаю дітей приймати обдумані, зважені рішення та бути готовими до відповідальності за наслідки своїх вчинків. Також у моєму топі навичок, які плекаю в учнях — інноваційність. А ще дуже важливо, щоб вчитель підтримував інтерес, з яким діти досліджують світ, і робив акцент на безпеці.
— Лесю, якою бачите роль освіти у відновленні України після війни та нашої перемоги, у яку ми всі так віримо?
— Освіта працює зі свідомістю народу, а вчителі — з майбутнім України. Відбудовувати країну будуть громадяни, які зараз навчаються за шкільними партами. Нам треба вже зараз думати: які цінності їм прищеплюємо? Що буде важливо для них? Те, чому навчимо зараз — сформує Україну майбутнього. Мені як учителю не можна втрачати жодного дня й години. До прикладу, у економічно спроможній країні, якою має стати післявоєнна Україна, діти мають володіти відмінними прикладними навичками з фінансової грамотності. Тож у найдоступніший спосіб ці навички прищеплюю дітям ще з першого класу. «Бізнес у школі для найменших» у виконанні студентів педагогічний вишів — цей освітній курс має потенціал, тож займусь ним обов’язково.
Освіта працює зі свідомістю народу, а вчителі — з майбутнім України.
Також зараз кожен учитель має допомогти учням повною мірою усвідомити себе громадянином України. Це варто робити не через пафос, а через залучення до щотижневої рутини допомоги Збройним Силам України у будь-який доступний спосіб. Ми з дітьми пишемо листівки та листи на фронт захисникам.
Ще один архіважливий аспект — бути амбасадорами української мови та культури. Без шароварщини, але щоб цю закоханість плекати в серці й нести далі все життя. У заохочення до любові до мови мені допомагають регулярні зустрічі учнів із дитячими письменниками: Ольга Деркачова, Сашко Дерманський, Мирослав Кошик, Ольга Андріяшко. На основі прочитаного чи почутого ми любимо з дітьми робити пластилінові мультики — мої учні були в захваті від створення та анімування персонажів «Ходить гарбуз по городу».
— Зараз ви — освітня зірка, якою захоплюються. З чого порадите починати зміни та особистісне зростання вчителям, які мріють «вийти з тіні» і мають про що сказати світові?
— На курсах із підвищення кваліфікації я почула золоту фразу від психологині: «Ви не зможете осягнути всі інновації одночасно, не зможете бути асом в усьому та усюди. Не розривайтеся між усім». Дотримуйтесь такого ж принципу: беріть у розробку ідеї та технології, якими «горите» і про які знаєте все, та розвивайте цей напрямок. У моєму випадку цим напрямком стала освітня кінезіологія та мнемотехніка. Ці технології працювали чудово у моєму класі, і на їхній основі я побудувала низку власних методик.
Суперсили вчительки початкових класів Лесі Павлюк
💫 Заохочує учнів писати та ілюструвати книжки з 1 класу
Учні початкової школи під менторством пані Лесі створюють власні книжки. «І діти справляються із цим завданням не згірш дитячих письменників!» — каже вчителька. Пишуть про фантастичних героїв і про реальних. Мій учень створив віршовану книжечку про свого хресного, який служить у ЗСУ, а його друг ілюстрував кожну сторіночку книги.
💫Розвиває лідерські якості покоління «Альфа» через вибори
— Покоління «Альфа» — покоління лідерів. Половина учнів мріють стати старостою класу. Щоб зробити процес вибору прозорим і чесним, ми уже в початковій школі проводимо перші вибори, які організовують самі діти. Учні розробляють передвиорчі програми, виголошують промови та агітують за свою кандидатуру протягом двох турів. У нас навіть є кабінки для голосування зі шторами. Усе це знайомить найменших дітей із прикладом того, як у дорослому світі відбуваються вибори.
💫 Впроваджує у своїх класах ментальну арифметику
Ментальна арифметика покращує розуміння математики та водночас розвиває творчі здібності, увагу, пам’ять і візуально-просторове мислення. Під час II Всеукраїнської олімпіади з ментальної арифметики «SMARTUM TERRITORY 2019» мій учень увійшов до Книги рекордів України, зробивши найбільшу кількість одночасно виконаних дій під час усного рахунку.
💫 Разом із дітьми підтримує ЗСУ
— Наш клас організував ярмарок виробів ручної роботи та аукціон у школі. За навчальний рік вдалося зібрати близько 25 000 на потреби ЗСУ, — розповідає пані Леся. — Всі вироби діти продавали самі: приймали оплати, рахували решту, видавали товар. До речі, товари також виготовляли власноруч. Така робота тренує підприємливість, дає базу знань про благодійність, прокачує командну роботу та фінансову грамотність.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media