Розглядаючи трагічні сторінки минулого та розвиваючи у здобувачів освіти навички історичної суб’єктності, у своїй статті розмірковують науковці Олег Бондаренко та Сергій Терно.Еліта – це не пільга, а квиток на страту
Шкільний наратив зводить еліту до образу «глушителя»: особи, яка володіла землею, владою та привілеями за рахунок «працьовитого народу». Цей образ має підґрунтя в історії – справді, паразитичні верстви існували в усі часи. Але це лише одна частина картини. Інша частина: козацька старшина, яка полягала в походах; шляхта, яка втрачала маєтки за участь у повстаннях; діячі Центральної Ради та УНР, які платили за політичний вибір вигнанням або життям. Коли ця половина зникає з підручника, зникає і сама концепція відповідальності еліти – залишається лише образ супротивника.
Це не випадковість шкільної програми, а відображення ширшої закономірності, яку окреслює класична теорія еліт.
Вільфредо Парето запровадив поняття «циркуляції еліт» – правлячі групи змінюють одна одну, коли втрачають здатність утримувати владу й реагувати на виклики часу. Гаетано Моска писав про те саме через поняття «політичного класу»: доки клас зберігає організаційну та моральну спроможність, він утримує свою позицію; коли ця спроможність зникає – клас витісняється. Чарльз Райт Міллс у XX столітті продемонстрував, як елітні групи консолідуються навколо реальних важелів влади – і так само втрачають їх, коли припиняють виконувати функцію, заради якої суспільство делегує їм цю владу.
Це не моральний вирок, а структурна закономірність: еліта, яка не може захистити свою позицію інтелектом та діями, історично витісняється. Учневі варто бачити цей механізм – не тому, що це виправдовує конкретних історичних постатей, а тому, що це вчить відрізняти функцію від зловживання нею.
Історія-плач проти історії-чинну: не заміна, а доповнення
«Історія-плач» припускає, що причина поразки завжди зовнішня: ворог був сильніший, умови були нерівні, нам не пощастило. Це зручна психологічна позиція, адже вона знімає відповідальність. Але вона ж і паралізує: якщо причина завжди зовні, то й вирішення завжди залежить від когось іншого.
«Історія-чин» ставить інші запитання до тих самих подій: який вибір мав історичний актор? Які альтернативи існували на той момент, а не заднім числом? Що випливало з обраного шляху, і чи можна було вчинити інакше? Це методичний прийом, який легко застосувати практично – до Переяславської ради, до рішень Мазепи, до стратегії партизанського руху ОУН-УПА. У кожному випадку є простір для аналізу вибору, а не тільки для констатації трагедії.
Важливо: це доповнення, а не заміна. Дитина, яка вміє одночасно сумувати за жертвами Голодомору та аналізувати, які політичні рішення 1920-х – 30-х років призвели радянську владу до цієї політики, отримує повнішу картину, ніж та, що вміє лише перше чи лише друге, а саме:
- Історія-плач: «Україна втратила державність».
- Історія-чин: «Чому це сталося? Які рішення цьому сприяли? Які альтернативи існували?»
Пам’ятати правду – це не терапія, а зброя
Тут варто бути точним у формулюваннях, бо тема психологічної травми легко перетворюється на спекуляцію.
Концепція «трансгенераційної травми» – передачі психологічних наслідків через покоління без прямого досвіду – існує в психологічній літературі (найвідоміші дослідження стосуються нащадків тих, хто пережив Голокост), але залишається предметом наукових дискусій щодо механізмів та масштабу ефекту. Тому не варто подавати її як доведений факт.
Але є значно простіший і безсумнівний аргумент: замовчування злочинів тоталітарного режиму в підручниках не «береже психіку» дитини – воно позбавляє її інформації, потрібної для розуміння власної родинної історії. Дитина, яка бачить, що бабуся уникає розмов про радянську владу, але не отримує пояснення чому, будує власні здогади – часто гірші за реальність. Назвати злочин злочином і показати конкретні приклади опору (Норильське повстання, дисидентський рух, Крути, УПА) – це не психотерапія нації, а елементарна повнота фактажу, без якої аналіз історичних рішень просто неможливий.
Час подорослішати: що конкретно змінювати
Пропозиція не в тому, щоб переписати програму з нуля, а в трьох конкретних кроках:
1. Кейс-стаді замість узагальнень. Замість «народ страждав під гнітом» – розбір конкретної постаті чи групи з демонстрацією ціни вибору та його наслідків.
2. Аналітичні питання поряд із фактологічними. До кожної теми – не тільки «що сталося», а й «які були альтернативи», «яке рішення виявилося вирішальним і чому».
3. Повнота, а не цензура болю. Трагедії (Голодомор, репресії, війни) залишаються в підручнику в повному обсязі – до них додається розділ про опір, державну традицію та конкретні рішення історичних акторів, а не витісняється одне іншим.
Висновок
Елітарність – це не про статки, це про готовність стати щитом, коли стає гаряче.
Держава тримається не на «вишневих садочках», а на тих, хто бере відповідальність від першого до останнього кроку.
Мета – не витіснити «історію-плач» «історією-чином», а припинити вчити лише першою.
Дитина, яка вміє і сумувати за втратами, і аналізувати рішення, – саме та, з якої виростає державотворець, а не лише той, хто пам’ятає біль.
Про межі дискусії
Ми усвідомлюємо, що наше звернення не є універсальним ключем до розуму кожного. Дотримуючись принципу, сформульованого Карлом Поппером, ми визнаємо: «Жоден раціональний аргумент не подіє на того, хто не бажає прийняти раціональну позицію». Тому ми не витрачаємо енергію на спроби переконати всіх. Наш маніфест спрямований до тих, хто прагне відкритості та готовий до побудови інтелектуально спроможного суспільства. Змістовні зміни починаються там, де завершується впертість і починається взаємна відкритість.