23.01.2026
Аліна Данилюк
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Нещодавно в столиці України, в рамках Премії імені Юрія Шевельова, відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики», організований Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). В межах події пройшла низка обговорень, лекцій та розмов з авторами-есеїстами з України. В центрі уваги заходів опинилися культурна деколонізація, нова філософія глобальної доби та автентичність у мистецтві. Куратором «Днів есеїстики» виступила перекладачка та менеджерка культури Анна Вовченко.Зокрема, у просторі Українського ПЕН пройшла дискусія «Письмо як емоційна пам’ять. Розмова про есеїстику безпосереднього досвіду». Разом із письменницею, медіаексперткою Марією Титаренко, автори-військові Гліб Бітюков, Артем Чех, Дмитро Крапивенко та Богдан Коломійчук розмірковували над тим, яке значення має та матиме сучасна есеїстика для читачів і, найголовніше, для всієї історії української літератури, де пролягає межа між есеїстикою та художнім твором, і як цей жанр звертається до нас сьогодні.Ми відібрали найцікавіше з висловленого та ділимося з вами. Зміст і форма, відповідальність і досвід есеїстики
Марія Титаренко: Перше питання стосується тези з кураторського тексту до «Днів есеїстики» Анни Вовченко: «есей – це наймолодший та найдоросліший жанр у літературі». Наймолодший, адже в Європі він виникає наприкінці XVI століття, проте китайська та японська традиції есеїстики сягають VIII та XI століть відповідно (європейський есей сформувався лише завдяки Мішелю де Монтеню). А найстарший, тому що це жанр-рефлексія, за який дуже рідко беруться молоді. Есеїстику здебільшого готові писати зрілі автори, які, рефлексуючи, діляться своїм досвідом. Як письменники самі бачать цей парадокс жанру? Що він, як найдоросліший жанр, їм дозволяє робити? Що допомагає масштабувати, переосмислити? Як цей наймолодший жанр дозволяє не робити? Що він пробачає автору? Як ви в цьому парадоксі бачите есей зі своєї авторської перспективи?
Дмитро Крапивенко: Я вважаю, що суперечності тут немає. Зараз ми перебуваємо в часи, коли подібні жанрові канони фактично зникають. Нині я не зустрічав, скажімо, класичного роману-ідеї чи філософського роману. Есеїстика – це жанр надзвичайно демократичний, він пробачає майже все, окрім одного – відсутності особистого досвіду. Есей не пробачає «ноунеймів». Але коли ім’я вже відоме, то на певні недоліки «заплющують очі». У цьому полягає безумовна перевага есеїстики.
Артем Чех: Моя книга «Точка нуль» не була написана як есей, це були радше начерки. Було багато критики, мовляв, як можна називати ось це письмо есеїстикою? Я її ніяк не називаю. Тобто для мене не існує поняття «я – есеїст». Пишучи будь-який артфікшн або загалом нехудожню прозу, я ніколи не ставив собі питання: а що це за жанр? Чи це есеїстика в чистому вигляді, щоденникові записи, нариси? Ні, це просто текст, який випливає з того, що ти відчуваєш, що ти пережив. Якщо ми будемо заганяти будь-який текст у рамки чи означення, то втрачатимемо все. Насамперед важлива якість тексту, а академічні визначення – вже другорядні.
Марія Титаренко: Артеме, що тобі ця щоденникова форма, яка, очевидно, є таким гібридом з аналізів, замальовок, репортажів, текстів і сторітелінгу, дозволяє створювати? Де ці межі знімаються і, навпаки, де ти відчуваєш себе обмеженим? Є таке відчуття чи ні?
Артем Чех: Обмеженим я себе відчував лише раз, коли писав майже стовідсотково жанровий роман – «Пісню відкритого шляху». А так – немає жодних обмежень, я не ставлю собі літературних кордонів. Можу робити все, що завгодно: це мій текст, моя уява, фантазія, досвід та майстерність. Виходячи з цього, я створюю текст. Яким він виходить, я не можу судити – для цього існують читачі та їхня критика.
Чиста творчість так і працює: якщо ми не заганяємо себе в рамки, то ми вільні. Вільні творити, створювати щось нове і те, чого до нас ще не створювали, принаймні в сучасній українській літературі.
Марія Титаренко: Ось у Гліба в книзі – записки, про які йдеться у самій назві, а видавництво позиціонує це як есей. Глібе, що тобі дає ця форма? І де ти можеш собі щось дозволити?
Гліб Бітюков: Для мене есей – це також про досвід. Ти не можеш написати есей, не маючи власного досвіду. Війна – це також досвід, а ще – фільтр, який начебто оголює причинно-наслідкові зв’язки. Для мене есей – це можливість поглянути в минуле та пригадати щось, через його призму зрозуміти, якими ж нам слід бути в майбутньому. Есей пробачає, скоріш за все, певні технічні чи літературні недоліки. Але не пробачає відсутності відповідальності. Усе, що я пишу – це відповідальність насамперед перед тими людьми, з якими я служив, які є в Збройних силах України або в Силах оборони України. Тому я не можу написати щось, чого не було, або викривити реальність, – я її інколи трансформую, аби загострити увагу на певних подіях.
Богдан Коломійчук: Для мене жанр есею найбільше відповідає сучасності. Нині ми спостерігаємо, що українське суспільство, хоч і доволі молоде, є водночас найзрілішим у Європі, а можливо, й у всьому світі. А есеїстика для мене – це чудовий жанр і прекрасний творчий спосіб осмислення своєї доби. Есеїстика дуже пластична, адже в межах одного збірника есеїв автору часто вдається маневрувати буквально між елементами, умовно, щоденникової прози та нарисами. Водночас це надзвичайно суб’єктивний жанр, особистісна точка зору, аж до інтимності. У жанровій прозі, наприклад, в мене завжди є оптика, яка тримає читача на відстані, будь-якої миті я можу сказати: «Знаєте, все це неправда, все це я вигадав». В есеїстиці так не працює. Обов’язкова умова – щирість: автор відвертий із читачем, який бере до рук його книгу. Лише тоді цей жанр набуває сенсу.
Чутливий контент: читати не можна приховати
Марія Титаренко: У мене виникає питання щодо теми наймолодшого і найдорослішого жанру. Нині я помічаю, що дуже часто і в репортажах, і в есеїстиці є маркування на книзі «18+». Наприклад, у книзі Валерія Пузіка «З любов’ю, тато» є багато натуралізму, і я не впевнена, чи це той контент, який не буде ретравмувати. Мені здається, що це маркування має бути іншим: не «18+», а «sensitive content». Або ж, до прикладу, в «Уламках з-під Авдіївки» Олександра Гоменюка дуже багато медичного сторітелінгу, який не всі будуть готові сприймати. В цьому контексті, наскільки есеїстика має захищати свого читача від такої травматизації? Чи головне – правда? Як бути з чутливим контентом у наших книжках? І наскільки це можна транслювати назовні до світу, який не прагне бути «дорослим у кімнаті», який не готовий це читати, бачити нашу війну?
Гліб Бітюков: Я б не хотів, щоб ми когось оберігали, тобто – берегли читача. І коли йдеться про «18+», я б так до цього не ставився. Навпаки, я б хотів, аби ми ставили нашим дітям відкриті запитання, на які вони самі мали б знайти відповідь. Бо світ, у якому ми живемо, не є випадковістю. Це наслідок наших певних дій, компромісів або мовчання в минулому. Зараз ми часто ставимо питання: за що ж нам така ситуація? Чому саме Україні так дісталося? Тут важливо – не за що, а після чого? Після чого почалася ця війна? Що такого сталося в нашому минулому, що ми живемо у стані війни? Есеїстика – це можливість передати цю філософію дітям. І я намагався у своїй книжці більше говорити не стільки про пам’ять, скільки про сенси. Наше сьогодення – це наслідки. Ми десятиліттями жили у світі, де плутали спокій із безвідповідальністю. Зараз варто було б запитати себе: що нам потрібно зробити, аби наше майбутнє змінилося? А змінювати наше майбутнє мають наші діти. Оберігати їх від певних емоційно складних ситуацій – це можливо, але від відкритих запитань і від відповідальності за майбутнє – точно ні.
Дмитро Крапивенко: Я думаю, що всі ці «sensitive content» і «18+» – це показна мораль, нав’язана нам суспільством. Ми, як видавці, змушені дотримуватися цих правил гри. У кожного є внутрішній цензор. Ніхто ж не змушує читати книгу. Те, що західна аудиторія втомилася чи ні – це теж постколоніальна травма. Не варто шукати кон’юнктуру, не потрібно намагатися сподобатися західній аудиторії. Ми не маємо зраджувати собі та міркувати: «Я зараз напишу книжку, яка сподобається західній аудиторії». Це йдеться проти істини, український читач вам цього не пробачить.
Артем Чех: Мені здається, що в контексті чутливого контенту питання полягає не стільки в етиці, скільки в естетиці. Письменник не повинен зважати на думку читача в цьому питанні. Читач завжди буде незадоволений: комусь не подобаються лайки, комусь – щось інше. Дуже багато матеріалу, починаючи з 2022 року, вражав тим, наскільки це зроблено погано, нецікаво, штучно. І мені б хотілося, щоб цього було менше. Мені б хотілося бачити більше справжньої літератури. Для цього жодних обмежень не повинно існувати.
Емоційна пам’ять, сталеві зуби та увага до деталей
Марія Титаренко: Я б хотіла зараз перейти до питання про емоційну пам’ять, яке було заявлене в темі нашої розмови. Де у своєму письмі ви ставите крапку «Запам’ятати не можна забути»? Що є вартісним для запису? А що ви оминаєте і чому це робите? У книзі Богдана є момент, коли він цілеспрямовано видаляє фотографії зі свого смартфона, аби не пам’ятати. А як працювати з цим у тексті?
Богдан Коломійчук: Цікаве визначення «емоційна пам’ять», адже такий термін існує і в акторській майстерності. Умовно, аби зіграти на сцені лиходія чи когось іншого, потрібно десь з глибин раніше пережитого дістати відчуття лиходійства, усе негативне, що є в тобі, що ти колись увібрав з життєвого досвіду. А тут воно працює якраз навпаки, принаймні, мені так здається.
Емоції не слід стримувати в собі: їх потрібно перебирати, класифікувати, виділити те, що найкраще вписується у вектор нашої оповіді.
Марія Титаренко: Артеме, а як ти взагалі запам’ятовуєш неймовірну кількість деталей? Я завжди дивуюся, коли читаю твої книги: як це все можна запам’ятати? Чи тоді працює фокусна пам’ять? Як фільтрувати деталі: що включати в текст, а що ні?
Артем Чех: Моя книга не була написана через п’ять років, вона зіткана з купи записів, моментів, нотаток. Коли ми заходили в оселі в селах, я фотографував горіхи на підвіконні разом із якимись календариками, і казав: «Це для того, аби я потім це описав. Я забуду». І так воно й було. У мене є купа фотографій: побутових моментів, деталей. Я розумів, що я все це викину зі своєї пам’яті, а мені потрібно про це написати. Також я ще користувався нотатником. Книга була створена буквально за три тижні, але основа була напрацьована за попередні півтора року війни. Тобто не можна сказати, що я використовував виключно якісь уривки. Втім, попри необхідність есеїстів мати внутрішню чесність, ми все одно займаємося певним «читінгом» і домальовуємо щось. Наприклад, у мене в тексті в одному з сіл був дід зі сталевими зубами. Насправді цього діда не було, я його вигадав. Точніше, дід був, але в нього не було сталевих зубів. Але пограймося трошки в літературу: я ж не збрехав про цього діда чи про шматки російської форми, що там валялися, чи про 30-ту бригаду, яка заїжджала, про 72-гу, яка спалила хату. Але дід зі сталевими зубами прикрасив цю картину.
Марія Титаренко: Дмитре, на одній із презентацій твоєї книги ти говорив, що вона написана для дружини твого загиблого побратима. Тут питання: чи можна есеїстику також вважати своєрідним меморіальним жанром? Розкажи, будь ласка, яка мета та функція твого тексту? І як ти також підбираєш, що включати в текст, а що ні?
Дмитро Крапивенко: Війна не закінчується, і вже не всі ті герої, які живі в книзі, зараз живі. Ключовим моментом було написати історію тих людей, які поруч, щоб пам’ять про них збереглася. І, так, я в цьому бачив свою, хай це пафосно звучить, місію. У цьому справді немає нічого поганого, тому що я від них, їхніх рідних, нічого, крім слів вдячності, не чув. Це дуже важлива річ – усвідомлення того, що ти щось робиш недарма. Щодо пам’яті: у мене вона дуже добра. Зі мною небезпечно дружити, тому що я можу через п’ятнадцять років нагадати фразу, яку ти мені колись сказав. І спробуй довести, що цього не було, бо я ж пам’ятаю. Але після контузії я почав забувати елементарні слова, як-от «стіл», «стілець». Зрозумів, що «жорсткий диск посипався», треба писати. Я потім відновився, звісно, але усвідомив, що він може посипатися вдруге, втретє, і, можливо, навіть втрачу здатність писати. У другій половині 2023-го року зрозумів, що треба це записати.
Взаємна спроба емпатії, (не)порозуміння і Хвильовий
Марія Титаренко: Останнє питання на сьогодні: чи може есеїстика або ваші книги стати таким містком для порозуміння між тими, хто має певні досвіди, і тими, хто їх не має? Між тими, хто був на війні, і тими, хто ні? Хто був на нулі, хто був далі від нуля? Хто був у ближньому тилу, хто був у дальньому? Хто був у фільтраціях, в окупаціях? Тобто, між людьми, які мають колосально різні досвіди, і між ними часто виникає непорозуміння, прірва. Я почну з Богдана, бо в нього в книзі є цікавий концепт про «докомунікаційний протокол». Чи може ним бути есеїстика?
Богдан Коломійчук: Йдеться про мою військову професію бойового медика та про те, що існує певний протокол. Я включав момент першої відпустки, коли мене страшенно нервували цивільні проблеми. Наприклад, у черзі до банку військовим не дозволяли йти поза чергою. Я думав: чому я мушу тут чекати й слухати чиїсь проблеми? І тут я згадую, що я в цивільному одязі, що я насправді є частиною цього цивільного життя, цивільного простору. І якби хтось, хто ділився зі мною своїми проблемами в цій черзі, дізнався, що я військовий, то, очевидно, виконав би цей протокол («докомунікаційний»). Не говорив би напряму, що він там спізнюється до перукаря і йому треба швидко, бо час у мене цінується інакше.
Для мене час дуже обмежений, надзвичайно цінний. Якщо коротко, я нещодавно допомагав доньці з завданням з математики. Йшлося про відносність руху. Рух, відносність руху, пам’ятаєте, напевно, ці прості завдання: коли є поїзд і хтось спостерігає за цим поїздом. По-іншому рух оцінює той, хто стоїть на пероні й спостерігає, і той, хто в самому поїзді, і той, хто в сусідньому поїзді. Тут і виникає такий концепт, як відносність руху. Між усіма героями завдання буде відстань. Тому спілкуватися один з одним буде й є вкрай важко. Усе, що нам залишиться – це взаємна спроба емпатії, чуйність. Тобто або ця взаємна емпатія буде і вона якось нам допоможе, або ні. Не хочеться думати, що ні.
Дмитро Крапивенко: Є публіцистика Миколи Хвильового, яку прочитало не так багато людей. Більше того, фраза «Геть від Москви!» там не прозвучала. Але квінтесенцією всієї публіцистики Хвильового стала саме ця фраза, яка сьогодні лунає з високих трибун і вже, здається, всі її почули і вона є, аби я зараз не скидався на радянського диктора, гаслом нашого часу. Це справді так, «Геть від Москви!» у всіх сенсах. І виникає питання: марно писав свою публіцистику Хвильовий? Виходить, що не марно. Виходить, що фраза, яку він не сказав, але яка стала ключовою через 100 років після самогубства самого Хвильового. Тому, я думаю, що з цих чотирьох книг, про які ми сьогодні говоримо, з цих кількох десятків книг есеїстики, сформуються гасла, які ніхто з нас не написав, але вони передадуть і дух нашого часу, і наші сподівання, і наше прагнення порозумітися і зберегти пам’ять.