23 березня у просторі PEN Ukraine відбулася публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук «Ціна свободи: феномен українських дисидентів». Вона була присвячена 75-річчю Мирослава Мариновича — українського дисидента, члена-засновника Української Гельсінської групи, політв’язня, донедавнього проректора Українського католицького університету. Матеріал підготовлено виданням «Читомо».
Як стають дисидентом
Мирослав Маринович усвідомив себе дисидентом у травні 1973 року, коли подолав страх перед органами. КДБ намагалося втягнути його у справи про інформаторство і лякало звільненням з інституту. Проте коли він увійшов до кола дисидентів у Києві, то відчув, що не один у цій боротьбі. “У якийсь момент мені просто набридло боятися”, – зізнався Маринович. Коли КДБісти дізналися, що він ходив до памʼятника Тараса Шевченка, один із них сказав: «Хто не з нами, той проти нас». На це Маринович відповів: «Добре, я буду проти вас».
Українська Гельсінська група
У 1976 році Мирослав Маринович зустрів на Печерську Оксану Мешко, яка мала великий досвід таборів. Вона запропонувала йому долучитися до Української Гельсінської групи (УГГ), бо була однією з її засновниць. УГГ — це об’єднання діячів українського правозахисного руху, що протистояло радянській владі, фіксувало порушення прав людини і відстоювало їх. Маринович долучився до УГГ, бо відчував, що “підіймається дух спротиву”.
Дух спротиву був кволий і ніжний, його було легко зламати, але він був. Я одразу вирішив бути з тим духом спротиву, хоча обережність застерігала мене від цього.
Маринович згадує, як відвідав будинок Атени Пашко, поетки, дисидентки і дружини Вʼячеслава Чорновола. Хоча за домом стежили КДБісти і в домі були підслушки, він не злякався, бо хотів бути поруч із людьми, які “світлі, щирі і страждають невинно”.
Він також пригадує поїздку до генерала Петра Григоренка, члена Української Гельсінської групи, в Москву. Там він побачив “холодний і незворушний Кремль” і дивувався, що він, “мала комашка”, поставив собі за мету з цим Кремлем впоратися. Генерал Григоренко і його дружина додали йому впевненості у боротьбі. Це була так звана “сила безсилих” за Вацлавом Гавелом.
Григоренко розмірковував про паспорти як про ознаку деспотичного режиму. Маринович, не маючи тоді достатніх знань про права людини, здивувався, адже держава начебто не може існувати без паспортів. Генерал обережно пояснив свою думку, не даючи зрозуміти, що Маринович дилетант, і цим визнав його гідність, що змінило його свідомість та уявлення про світ.
Націоналістичний шабаш
Коли у 1977 році КДБісти заарештували очільника Української Гельсінської групи Миколу Руденка і Олексу Тихого, Мирослава Мариновича попередили про арешт. Його силоміць посадили в машину і привезли до міського відділення КДБ. Майбутній слідчий дав на ознайомлення папір, що повідомляв про необхідність припинити антирадянську діяльність, інакше він буде арештований. Для дисидентів арешт був питанням часу, бо вони з Руденком заздалегідь обговорювали, як поводитися на допитах.
Однією з перемог дисидентів став вечір пам’яті Тараса Шевченка. Тоді зібралися усі, хто хотів вшанувати пам’ять Кобзаря. Директор Інституту літератури Микола Шамота прочитав лекцію про Шевченка, присвячену насправді Леніну. Концерт складався з пісень про партію і народних співів, а Шевченко звучав лише російською мовою зі свого “Щоденника”. Під час перерви Мирослав Маринович з Миколою Матусевичем вирішили організувати акцію. Під кінець на біс люди просили заспівати щось з Шевченка, але на сцені прозвучала пісня про партію.
Коли концерт оголосили закінченим, Маринович вибіг на сцену і попросив усіх зупинитися. Іронічно зазначив, що Ленін любив слухати не лише “Апасіонату” Бетховена, а й “Заповіт” Шевченка, і запропонував його заспівати. Коли сів за фортепіано, вибігла жіночка і, тримаючи його за руки, не дала взяти перший акорд, кричала, щоб усі розходились. Тоді на сцену вибіг Микола Матусевич і гучно спитав: “Люди, вам не соромно?”, увесь зал прогримів: “Соромно!”. Маринович і Матусевич зійшли зі сцени, і весь зал заспівав “Заповіт” Шевченка. Їм намагалися завадити: блимали світлом, а потім вимкнули його повністю. Проте ефект від звучання “Заповіту” Шевченка у темній філармонії був ще сильнішим.
Коли Маринович і Матусевич щасливі останніми вийшли з філармонії, перед нею вже стояла чорна Волга, а довкола півколом зібрались люди, які були на концерті. Натовп огорнув їх і провів до Хрещатика. Вони пішли до пам’ятника Шевченка і там продовжили співати. КДБісти їх тоді не чіпали, бо вже знали, що скоро їх заарештують.
Табори: міра душі потребує повної чаші
Дисиденти вважають, що у таборі у політичних в’язнів “формується хребет”. Євген Сверстюк ніс модель духовної постави для всіх політв’язнів. Одного разу він сказав, що шкода, що Іван Дзюба не доїхав до табору, бо там йому було б легше серед своїх. Деякі дисиденти вагалися під час слідства, боялися і поводились неправильно, але в таборі вони набиралися сили. Дисидента Михайла Мельника попередили про арешт. Він не пережив ніч перед арештом, бо наклав на себе руки. Якби Мельника не попередили й арештували, у таборі він би став сильнішим і продовжив боротьбу.
Табір це джерело великої сили – завдяки людям
Кримінальні злочинці бідкалися, що їх зловили й посадили через їхню необережність, а Маринович усвідомлював, що обрав цей шлях свідомо, і це додавало сил. У таборі було два режими: “ресторанний день” – коли давали гарячу їжу, і голодний день – коли виділяли тільки 450 грамів хліба і воду. Одного разу Мариновича, Миколу Руденка і російського поета Віктора Нєкіпєловим посадили в карцер за те, що вони організували спільні молитви на Великдень. Проте той карцер перетворився на 15 днів літературних вечорів. А ще Маринович у карцері голодував 20 діб, щоб отримати Біблію.
Відстоювання правди дає відчуття, що ти робиш правильний вибір і силу. Коритися брехні – зневажати себе. Втратити людську гідність — найстрашніше, що може бути в житті.
Повернення
Мирослав Маринович повернувся з табору у 1980-х і став “зіркою” для молодих людей. Деяка частина дисидентів увійшла до Народної Ради (парламентська опозиція у Верховній Раді 1990-1994 рр), але їм не вдалося сформувати політичну партію. Причин цьому було кілька. По-перше, у таборі не було сумніву, що радянська система злочинна, але коли йшлося про майбутню Україну і те, якою вона має бути — думки розходились. Якби всі мали одну спільну думку — це було б штучно.
По-друге, неготовність України у той час і глибоке занурення у “совок” довго виходили з крові. Довелося пережити три революції, щоб очиститися від “совєцької свідомості”.
Як працює ненависть
Олесь Шевченко, дисидент, прочитав якось у таборі вірш про серцевий напад своєї мами. Він зателефонував у лікарню, але через те, що він говорив українською мовою, йому відмовились допомогти й виїхати за викликом, поки він не заговорить “на чілавєчіскам язикє”. Коли Олесь Шевченко читав цей вірш, то зривався мало не на крик, від ненависті до Росії та режиму. Мирослав Маринович, хоч усвідомлював, що його гнів є виправданим, прийняти таку міру ненависті не міг.
В останній день у київському ізоляторі прийшов прокурор і спитав, яке завдання ставить перед собою Маринович, коли буде у таборі. “Не озлобитися”, – відповів він. І він щасливий, що це завдання виконав: у таборі часто переживав гнів, але зміг опанувати його і не просякнутись ненавистю.
Ненависть — це почуттям темряви, а я не хочу бути приналежним до темряви.
У таборі Маринович зустрів двох людей, які відсиділи по 25 років. Одного починало трусити, коли він бачив КДБістів і вертухаїв (тюремних наглядачів), бо він був знищений ненавистю. А інший був світлий і добрий, хоча відсидів 25 років у тому ж таборі. Тоді Маринович обрав шлях іншого, без ненависті.
Нещодавно в УКУ для дискусії про ненависть він обрав модератором чоловіка, який щойно повернувся з фронту. Ветеран зізнався, що на нулі не можна жити без ненависті, але коли повернувся на ротацію, зрозумів, що це руйнівне відчуття. Маринович сам розуміє: людина, що має натиснути на курок, не може відчувати любов до росіян, бо це буде вбивство. Але важливо змінити перспективу: замість того, щоб ненавидіти ворога, треба любити тих, хто позаду і кого вона захищає.
Ера ясності та білий прапор
Заяви Папи Римського про білий прапор — це заклик до переговорів з агресором. Але Росія порушує всі угоди, і нову вона порушить теж. Білий прапор – це символ капітуляції, тому заяви Папи помилкові. Проте Маринович не вважає, що греко-католикам слід зректися Папи Римського. На його думку, українська церква не може мати одного адміністративного центру, бо вона дуже різна.
Українці мають пам’ятати свою інерцію, адже довго йшли до сьогоднішньої чіткості і ясності. Зараз у світі є одна помилка: прагнення повернутися до старої конструкції безпеки. Це стверджує політику задобрювання зла і перевиховання його, але політика уникнення є дуже шкідливою для України.
Більшість європейців тримається моделі задобрювання зла, але це розбещує Росію і спонукає її нападати. Маринович боїться, що лише коли Захід переживе новий Перл-Харбор, він перестане задобрювати зло і почне діяти.
Дізнатися більше на: chytomo.com