«Порт потроху галасує». Це цитата, звісно ж, з «Майстра корабля» — зі сцени на світанку поблизу хвилерізів. Найвідоміший наш роман про Одесу і, доволі часто, єдиний такий на літературній мапі України, закріпленій у нашій читацькій свідомості. Цитата ця згадалася мені не випадково. У перші вихідні вересня в Одесі відбудеться літературний фестиваль «Порт». Вдруге збиратимуться літератори та читачі, щоб разом обміркувати літературу, яка твориться на півдні країни і пишеться про Південь. І разом схопитися за голову, чесно кажучи. Бо порт таки галасує, але чутно його на диво погано. Про Одещину пишуть багато, порівняно з іншими містами Півдня, але умови «репрезентативного» вибору таки кепські. Південь опиняється в сліпій зоні, він — локація, а не тема. Головна міфологема, навколо якої намагаються організувати одеський міський текст — море. А в морі, згадуючи того ж «Майстра корабля», є напрямки, але не дороги.
Вітаючи другий «Порт», хочу спробувати розширити критерії і спроможності, вибачте, репрезентації. Чи є з чого обирати тому, хто воліє почитати щось про Одесу? Обиратиму тексти не найвідоміші й не найочевидніші, свідомо. Не претендую на вичерпність цього списку, адже не корпус книжок про Одесу формую, але хочу скласти такий-сякий перелік сучасних творів про Одесу та Одещину. І подивитися, яка вона бачиться письменникам — українським, але не лише…
А що ви з цих книжок уже читали? А що заплануєте?
Євгенія Генова, «Мої бабусі не дожили до війни»
Генова Є. Мої бабусі не дожили до війни : роман. Київ : Ніка-Центр, 2025. 144 с.
Неймовірна, щемлива і відверта книжка, родинна історія, радше родинний архів. Самий початок повномасштабного вторгнення. Євгенія, щоб опанувати себе, а ще більше — щоб мати адекватну мову говорити про те, що нині переживає, звертається до родинних архівів. Вона розповідає історії жінок свого роду, мешканок Одещини, які переживали травматичні досвіди та вчилися виживати. Євгенія-оповідачка намагається з’ясувати для себе, наскільки корисним чи руйнівним для жінки є цей набутий досвід виживання і чи готова вона до нього. Книжка починається з втрати себе: «Я більше не почуваюся молодою» і завершується влучною метафорою: я постаріла на ціле життя своїх бабусь, на їхні та свою війни: «Я думаю про те, що моїй прабабусі Євгенії було 36, коли почалася її велика війна. Мені — 38. У неї було троє дітей, ошатна хата під залізним дахом у селі поблизу Одеси і мобілізований у перший же день чоловік — мій прадід Олексій. Я не знаю, якою вона була у 36». Книжка Генової в сильних своїх аспектах перегукується з автобіографічним романом Ніни Кур’яти про дорослішання на Одещині «Дзвінка».
Джанет Скелсіт Чарлз, «Підробіток в Одесі»
Charles J. S. Moonlight in Odessa : a novel. New York : Bloomsbury USA, 2009. 342 p.
Початок 1990-х. Дарія Кириленко — секретарка в одеському офісі ізраїльської фірми. Даші 24, вона єврейка, але записана українкою. Вона отримала цю роботу, погодившись на секс зі спадкоємцем компанії, але коли дійшло до справи, запропонувала замість себе Давиду подружку Олю, тепер Даші світить звільнення. Вона йде на підробіток перекладачкою в агенцію «наречених по пошті», закохується в місцевого бандюка Влада, але заміж виходить до США. Дарія — віддана фанатка Одеси, вона багато розповідає про місто, гуляє містом і навіть екскурсії ним проводить (в романі чимало панорамних сцен). Написано майже без фактичних помилок і з великою насправді зацікавленістю в темі.
Марк Гепфнер, «Українське літо»
Höpfner M. Ukrainischer Sommer : Roman : 2013. 248 S
В грудні 2023 року мати Макса Катя гине в авіакатастрофі, все вказує на те, що то було вбивство. Щоб з’ясувати обставини смерті матері, Макс іде спочатку до Києва, потім до Одеси і нарешті в Білгород-Дністровський, де реалізовував свою підтримку жертвам і ліквідаторам ЧАЕС благодійний фонд, яким керувала мати. Катину ГО в Україні явно використовували для відмиву грошей. На погляд іноземця — від Одеського аеропорту починаючи — країна схожа або на руїни, або на музей. «Приїхали за жінками чи у справах?» — перше, що питають тут у іноземця. Ідентичність місцевих суперечлива, але впізнавана: говорять російською, називають себе руськими, в їхніх квартирах вишиті рушники поруч із матрьошками-самоварами, але кожен підкреслює: «Тут зараз ми в Україні». Пострадянський простір, як він є.
Олексій Дмитренко, «Стежка на обриві» (у збірці «Політ без приземлення»)
Дмитренко О. Стежка на обриві // Політ без приземлення. Київ : Молодь, 1986. 301 с.
Коротке оповідання. Батьки три роки як розлучені. Це літо син проводить з татом. Тато привозить його в Одесу на відпочинок. Хлопцю сім років. Багато моря, теплі зливи, Ла-а-а-анжерон. Малий на прощання кидає монетку в море, і в Одесу він таки ще повернеться. Стосунки з батьком будуть псуватися, дитина дорослішатиме, той Ла-а-а-анжерон залишиться найсвітлішим спогадом уже дорослого чоловіка. Одеса як найсвітліший спогад дитинства — часта тема в міському тексті Одеси, ця оповідка — її концентрат.
Сергій Осока, «Не хочу на море» (у збірці «Нічні купання в серпні»)
Осока С. Не хочу на море // Нічні купання в серпні : коротка проза. Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. С. 44–54.
Мати Артема десь завіялася з новим вітчимом, малого виховує дуже сувора бабуся. На шкільному медогляді у малого виявили складну хворобу очей, і він має терміново прооперуватися в Інституті Філатова. Туди вони вдвох з бабою і рушають. Одеса залюблює в себе, тут же перетворюється на «стару знайому». На пляжі баба влаштовує онуку скандал, соромить прилюдно, але дарма: він уже закоханий у море. Тепер вони щоліта будуть приїздити до Одеси. Там він уже підлітком дізнається про серпневий путч і розвал Союзу. Остаточно руйнується і його родина. Одеса в нашій прозі нечасто буває точкою переходу між світами, порталом, зазвичай така сакральна функція у Львова є, так що оповідання Осоки — мало що чудове, ще й унікальне.
Ілля Камінський, «Танці в Одесі»
Kaminsky I. Dancing in Odessa. Dorset, VT : Tupelo Press, 2004. 58 p.
Камінський — американський поет єврейського походження родом з Одеси. Його поезія — вишукана і складна, вона чітко вказує на свій спільний з російським модернізмом контекст, його герой зачитується Йосипом Бродським, сам Камінський пише технічну і блискучу поему про Осипа Мандельштама. І от книжка «Танці в Одесі» (книжка, до речі, обласкана провідними поетичними преміями). Той, хто говорить до нас із цієї книжки, бере на себе завдання: він говоритиме за мертвих, а значить, мусить сам померти, в мові зокрема, мусить розповідати ту саму історію, щоб у повторах проступили нові сенси. «Сліпий бігає кімнатою, торкаючись меблів». Він і розповідає цю історію, це історія його родини, мешканців єврейської Одеси, які вціліли в Голокості, навчені жити в мовчанні. Одеса як місто тиші — метафора не лише глибока, а й дуже особистісна (автор має порушення слуху). «У місті, яке не належить жодній нації і говорить мовою тополь». Це неймовірна, талановита і впливова книжка, яка рефлексує те, що подекуди звуть «одеською ідентичністю», особливий транснаціональний і транскультурний конструкт.
Марк Саліван, «Остання зелена долина»
Sullivan M. The Last Green Valley : a novel. Seattle : Lake Union Publishing, 2021. 458 p.
Канадський історичний роман, Голокост-роман, про родину з Одещини, родину фолькдойчів. Мартелі походять від німецьких колоністів, які на заклик Катерини ІІ приїхали «освоювати» південь України. Чорноморські німці так і не асимілювалися з місцевими, їх вабили багаті землі, котрі не вміли правильно обробляти неграмотні тутешні селяни, але не місцева культура, німці жили герметичними лютеранськими анклавами і побут влаштовували на зразок тих сіл, які пам’ятали з колишнього життя. Мартелі живуть у Фріденсталі, маленькому селищі, яке тоді колоністи і започаткували, Еміль — їхній старший син. Родина Аделіни — так само з німецьких колоністів, вони живуть у Глюксталі неподалік Дубоссарів. Наступають червоні, Еміль з Аделіною та дітьми рушають з нацистами, які відступають, аби вижити.
Ліза Віда, «Олександра»
Weeda L. Aleksandra : roman. Amsterdam : De Bezige Bij, 2021. 352 p.
У неї, яка народилася і живе в Нідерландах, бабуся — українка, саме вона зветься Олександрою. Сашу депортували під час Другої світової, і вона не повернулася, вийшла заміж і залишилася. В Україні у баби є сестри, їх оповідачка з матір’ю відвідує часто, одна частина родини живе на Донбасі, друга — в Одесі. Одеські спогади — це всуціль знаки пізнання нової культури: тут дівчину вчать правильно пити горілку, промовляти правильні тости («За нашу країну і наше місто! Будьмо!»), їсти яйця, фаршировані плавленим сирком з часником, працювати в садку на дачі поблизу Чорного моря. Єдине фото родини у неї — з Одеси 2015-го. Нині вона їде у Луганськ, щоб дізнатися про долю кузена, котрий давно не озивається і напевно загинув. Одеса — місце, де героїня усвідомлює себе і свою ідентичність щодо родини: «Ми кати і жертви. Змішані одночасно, ми червоні та чорні», — сказав Андрій.
Владислав Івченко, «Битва за Одесу»
Івченко В. Битва за Одесу. Київ : Темпора, 2018. 452 с.
1914 рік. Слідчий Іван Карпович Підіпригора (це герой, про якого написана серія ретро-детективів Івченка) опинився в Одесі. Там орудує серійний вбивця, в Одеському порту знайдене чергове понівечене жіноче тіло — Карпович береться до справи. Одночасно з цим троє уркаганів, яких свого часу з Одеси вигнав Беня Крік, повертаються, щоб налагодити бутлегерство, бо от щойно ввели сухий закон і гріх змарнувати такий шанс. Лакі Фімкін, Льова Штуцер та Абраша Богопольський привозять в Одесу американський досвід того, як обійти сухий закон. Ну то і звуться тут «американцями». Реальної Одеси в цій книжці нема і бути не може, це ретро-фантасмагорія. За ретро-Одесу править та, яку створила російська проза 1920-х, копія копії Одеси Валентина Катаєва.
Катерина Поладян, «Золоті піски»
Poladjan K. Goldstrand : Roman. Frankfurt am Main : S. Fischer, 2025. 160 S.
Російсько-вірменська авторка пише німецькою. Починає Поладян роман зі згадки про Одесу 1922-го: сестра і брат спускаються Потьомкінськими сходами, переказуючи вітання кіно Сергія Ейзенштейна. Вірі — 22 роки, вона — однолітка 20-го століття. Феліксу — шість. Сестра і брат разом із татом вантажаться на корабель, бо мають відбути з Одеси до Стамбула — в Одесу вони втекли, здається, з однієї з російських столиць від більшовицької революції, і зараз родині треба рухатися далі. Але вночі Віра кинеться з пароплава. Фелікс же з батьком не можуть не вирушити у путь і згодом поселяться в Болгарії, де Фелікс буде проєктувати курорт Золоті Піски. Роман — монолог сина, який народиться у Фелікса і стане відомим режисером, нині він хоче знімати кіно про тітку-самогубицю, і бачаться йому ті Потьомкінські сходи.
Анна Шевченко, «Гра»
Shevchenko A. K. The Game. London : Headline, 2013. 352 p.
Авторка — британка українського походження — пише авантюрний роман про пошук реального договору, який підписали в Ялті у 1945-му. Зокрема про неї. Четверо колишніх однокласників грають квест, який почали ще в школі (і випадково під час гри вбили однолітка). Один з гравців — Леві — лондонський дантист-єврей з правовірною дружиною, набридливими дітьми і надокучливими родичами. За завданням квесту Одеса є важливим пунктом в грі, виконувати який буде саме він. Леві в Одесі знаходить дім, де жили його баба-дідо, дізнається історію свого роду (зокрема і про те, як вижили в Шоа і хто не вижив). А ще закохується в молоду одеситку, яка стає його коханкою. А Леві нарешті усвідомлює себе євреєм. За модель авторка має романи Дена Брауна, тому будь-яка локація, де опиняються герої, описується детально, точно і з повним набором міських легенд. Так, в романі показана і Одеса: детально і обширно та з претензією на екскурсійний тур за книжкою.
Ярослава Литвин, «Роза вітрів»
Литвин Я. Роза вітрів. Київ : Смолоскип, 2015. 224 с.
Роза Вітрів — це ім’я. Вона більшу частину року живе в Києві, але зимувати їздить в Одесу. Там у знайомих є літній будинок, яким вони поступаються їй на зиму. Вона проводить час, сидячи на прибережному камінні з мольбертом — художниця пише «заметене білим море».
Вадим Яковлев, «Там, де починається територія»
Яковлев В. Там, де починається територія. Київ : Каяла, 2020. 156 с
Неясно, в результаті чого, але Україна розпалася на чотири держави: матріархатна республіка у Дніпрі, анархісти в Чернівцях, власне Україна і релігійно-ортодоксальна країна Аль-Кочубей. Остання сформувалася на території Одеської області. Відсилок до реальної Одеси чи впізнаваних локацій вкрай мало, хіба що коли герой потрапляє до Миколаєва, то відзначає: його ніяк не відрізнити від Одеси, а Приморський бульвар побіжно порівнюють з Дніпровською набережною (кажуть теж, що один в один схожі). Серед цікавинок: впровадженню нової релігії і створенню релігійної держави в Одесі сприяло те, що це місто віддавна толерує різноманіття та інакшість. Аль-Кочубей відвідує найманий убивця з Києва, його очима ми оновлене місто-країну і бачимо. Зокрема, докорінну зміну архітектури, бо тепер це все двори-палаци, де живуть гареми. Ох.
К. Л. Донн, трилогія «Одеська організація»: «Антон», «Василь», «Петро»
Donn K. L. The Odessa Organization : Anton, Vasyl, Petro. Independently published, 2024. 510 p.
Даруйте, пройти повз не змогла. Ця трилогія — порно, не популярний нині «їбліт», а саме олдова порнографія. Про Одесу, так. Я не змогла пройти повз. 1990-і. Три брати з криміналітету володіють фірмою, яка торгує нафтопродуктами і газом з росії та Туреччини. Всі троє — альфи, жорсткі круті хлопці, що в ліжку, що в бізнесі, домінують і підкорюють. Жінки і партнери по бізнесу підкорюються чи помирають за загадкових обставин. Ну от в «Антоні» старший брат поклав око на няньку, яка опікується його малою донькою, дружина Антона померла чомусь. Нянька запала в душу, коли її викрали і зґвалтували російські партнери фірми «Одеса», вигляд побитої і скаліченої жінки заводить альфу. Починається роман. Бо жінці лише того і треба, вона родом із традиційної родини з сусіднього Миколаєва, там звикли скорятися чоловікам… Сльози від реготу часом заважають читати. Але така трилогія є — маєте про неї знати.
Юрій Андрухович, «Лексикон інтимних міст»
Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст : довільний посібник з геопоетики та космополітики. Чернівці : Meridian Czernowitz, 2021. 436 с
Одеса тут — місто, про яке знають у всьому світі, ніц про неї не знаючи, хіба чули про кіно Ейзенштейна. А от він (той, хто розповідає) про Одесу знає все. Спочатку був 1969 рік і посьолок Котовського, брудний пляж, засраний парк і жодної книжки Жуля Верна, які мали б бути в портовому місті. Далі були уже 1970-і: тоді на пляжі з ним стався сонячний удар і, очунявши, він почав писати вірші. І тоді уже 1994 рік. Він припливає в Одесу з Греції у складі величезного письменницького європейського круїзу. Іноземці почали просто тут скуповувати радянські артефакти і робити фото, наче зі здобиччю на сафарі. Він їх за це зненавидів. Добре, — пише, — що того ж вечора круїз відплив далі… Конкуренція «оповідачів у пробкових шоломах», що діляться своїми уявленнями про курортний південь і створюють для того кишенькових орієнталів.
Ірина Кілімнік, «Літо в Одесі»
Kilimnik I. Sommer in Odessa : Roman. Zürich : Kein & Aber, 2024. 288 S.
Книжка Кілімнік вийшла німецькою. Літо 2014 року. Ольга навчається в Одеському медичному. Лікарем вона бути не хоче, але так за неї вирішив дід-тиран. Він один чоловік на всю родину, та слова поперек йому ніхто не скаже. Ольга тусується з однокурсником Раджем і подругою дитинства Машею і мріє про бурхливе тусовочне літо. І подумує: може, вона на це літо перестане їсти і буде худою-красивою феміністкою, а можливо, взагалі стане лесбійкою, га? Французькі кондитерські і карети з білими кіньми. Книжка написана вкрай погано, але спроба написати і видати одеський от суто курортний роман в 2023 році (!) не має залишатися непоміченою, я так вважаю… На тлі — два-три слова про те, що відбувалося в Україні літом 2014 року, якась анексія. Ну і ще Радж чомусь дуже швидко, прожогом ба, повертається в Індію. Щось таки сталося, мабуть.
Калана Пікхарт, «Я помру на чужині»
Pickhart K. I Will Die in a Foreign Land. London : Penguin, 2023. 336 p.
Американка написала роман про Революцію Гідності. Одна з учасниць Майдану походить з Одеси, і ми бачимо разом із нею «одеські флешбеки». Дівчина — лесбійка, активістка, документалістка. Вона втікає з Одеси через гомофобію і гендерне насильство — шукати своїх людей, закохується в дівчину з групи «Фемен», нарешті щаслива, але загине на Майдані.
Катерина Калитко, «Мартин» (у кн. «Земля загублених»)
Калитко К. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки : оповідання. Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. 224 с.
В одеському санаторії — «убитій злиднями базі відпочинку під Одесою» — на реабілітації перебуває військовий перекладач, який отримав важке поранення і тепер прикутий до візка. Його звати Мартин. Супроводжує дружина — Галка. Пташині імена символічні, адже Мартин весь час міркуватиме про перетини внутрішніх і зовнішніх кордонів і в своїх самостійних прогулянках все ближче буде під’їжджати до неспокійного моря. Так він намагається покінчити з собою.
Тобіас Вальс, «Київ на дні склянки»
Wals T. Kyiv op de bodem van een glas. Amsterdam : Van Oorschot, 2017. 192 p.
Тобі — голландець, який приїздить у Київ вчити російську та українську мови. І шукати пригод на свою дупу. З другим справляється перфектно. У цьому смішному насправді тревел-романі одним із кумедних моментів є те, що Тобі щоразу, як виплутується з неприємностей, дає собі слово перевиховатися і втекти нарешті в Одесу (так, як П’ятачок щовечора обіцяв собі піти в моряки; це пряма відсилка). Нарешті дістається Одеси, але там шалена буря, і Тобі весь час сидить в мотелі. Тобі познайомився з Яном, 30-річним блондином-аутистом в тому одеському гостелі. Він зупинився в готелі Феріса (він з Канади й вчиться в медичному) і випадково потрапив в центр снігового бурану. Ян із гостелу не виходить, бо боїться, що його поб’ють на вулиці, Феріс намагається його переконати у зворотному, хоча самого Феріса недавно побили вночі на Дерибасівській і відняли телефон, але юнак певен, що то через його чорну шкіру і Яну таке не загрожує… Напевно, простіше відразу в моряки.
Марина Соколян, «Серце гарпії»
Соколян М. Серце гарпії : роман. Київ : Нора-Друк, 2013. 252 с.
У Ярки в житті суцільний безлад: стала свідком злочину та тепер її переслідують містичні і реальні месники. Вона вирішує поїхати відпочити. Її душа прагне якомога ширшого спектру страждань, тому вона обирає для літньої відпустки Одесу. З великими складнощами і за великі гроші винаймає кімнату в занедбаній комуналці, але з гарним видом на Оперу. Сусіди лаються на «колоритний одеський манер». На ранок — автобуси, Аркадія, задуха, «інвалідний» пляж. З сусідніх нічних клубів — звуки наче під час артобстрілу (ох як крінжово це зараз читається). В клубі зустрічає колишнього коханця, у нього є номер в готелі — лакшері, «бо Одеса, а не якийсь там Бердичів». Одеса — курортне місто з легким намулом ностальгії: зранку в центрі Одеси Ярка чує голос і дзвінок молочника, який доставляє набіл господиням просто. Коханець звісно що на ранок же вшивається. Слідом за ним їде з міста й Ярка, шалено переплативши за квиток на літній потяг.
Андрій Клімов, Світлана Клімова, «Ті, кого нема»
Клімов А., Клімова С. Ті, кого немає : роман / пер. з рос. Р. Трифонова. Харків : Фабула, 2019. 416 с.
Одеса — одна з локацій роману. Історія детективна: дівчинку Марту регулярно ґвалтує її дядько Валентин, згодом він ще й убиває людину, про що дізнається жінка-свідок Августа. Яка до того ж є біологічною матір’ю Марти. Марті вдається почасти від Валентина врятуватися, вона займається спортом і переходить на інтернатне життя. Але саме в Одесі всі головні персонажі зустрінуться. Марта приїздить на збори своєї команди по плаванню. Валя — провідник залізниці, Одеса є пунктом призначення. Августа теж рушає до Одеси: побачила в газеті фото Марти з Одеси. Багатоповерховий готель на Рішельєвській, спорт-інтернат поблизу мореходки, судячи зі спілкування героїні з нахабними курсантами Морської академії, Залізничний вокзал — декорації останнього акту цієї драми. В Одесі всі герої вже бували раніше, але всі вони скажуть: «Одесу знаю дуже погано». Це така собі метафора їхніх токсичних родинних стосунків, котрі мають розв’язатися в не-просторі. Ним і є тут Одеса: транзитним не-простором.