«Амадока» Софії Андрухович: між історіями, травмами та пошуком порозуміння
Роман Софії Андрухович «Амадока» — це не лише найоб’ємніший твір письменниці, а й глибоке занурення в історичні та культурні пласти, що розкривають невидимі зв’язки між масштабними трагедіями та індивідуальними долями. Ця робота була високо оцінена, зокрема, отримавши Українсько-єврейську літературну премію «Зустріч» та премію Германа Гессе за німецький переклад. Права на видання англомовного перекладу придбало одне з найбільших видавництв світу Simon & Schuster, що свідчить про міжнародне визнання роману.
В інтерв’ю Софія Андрухович розповідає про роботу над романом, важливість особистісних зв’язків для порозуміння між народами та українсько-єврейські взаємини.
Про перевідкриття єврейської культури та вплив на творчість
Письменниця зізнається, що єврейська культура була присутня в її житті з дитинства, адже вона виросла в Івано-Франківську, де сліди єврейської присутності помітні й досі. Однак справжнє усвідомлення та глибше занурення відбулося під час літературної резиденції в Бучачі, пов’язаної з творчістю Шмуеля Йосефа Агнона.
«Взагалі єврейська культура, я думаю, в кожного українця в житті з’являється досить рано і в різні способи. Для мене єврейська тема була присутня від народження, бо я народилась в Івано-Франківську, і там, як в будь-якому західноукраїнському місті, сліди єврейської культури дуже помітні… Але сліди все одно завжди були присутні й в архітектурі, і в самій атмосфері міста, і в оповідях моїх дідусів, бабусь…»
Андрухович зазначає, що часто для глибшого розуміння теми необхідна дистанція – як просторова, так і часова, і емоційна. Саме така дистанція дозволила їй, як і багатьом іншим українцям, по-новому поглянути на єврейську тему, яка, попри близькість, не завжди була достатньо озвучена.
«Якщо ти занадто близько до теми, то не завжди можеш її помітити. Тому ми завжди говоримо про дистанцію щодо різних явищ. Для того, щоб охопити більшу територію поглядом, ти мусиш віддалитися і в просторі, і в часі, і емоційно. І от, щось схоже, я думаю, не лише стосовно особи мене, але і щодо багатьох українців, відбувалося і з єврейською темою. Тому що багато з нас, з одного боку, народилися і жили посеред слідів єврейської культури, але з іншого боку, і через зрозумілі й складні історичні причини, — ця тема не настільки помітна, озвучена і проговорена, як би це мало бути.»
Навіть робота над романом «Фелікс Австрія», де досліджувалися взаємодії мешканців Станиславова, зародила в Андрухович потребу говорити про українсько-єврейські взаємини серйозніше.
«Потрапивши на резиденцію до Бучача, я занурилася у той втрачений світ. У Бучачі було дуже багато щоденних зустрічей з різними цікавими людьми, в тому числі з місцевими істориками, краєзнавцями, митцями, мені проводили неймовірні екскурсії. Для мене присутність єврейства, в сенсі того, що залишилося, стала дуже видимою, і це дуже контрастувало з буденністю людей, які жили в цих стінах, на цих вулицях. Я бачила, що це історія — це забуття — і про мене.»
Подорож до Ізраїлю та відчуття зв’язку
Поїздка до Ізраїлю стала для письменниці «неймовірною подорожжю» у сенсі відчуття зв’язку. Спостереження за життям людей, чиї предки походять з України, дало відчуття продовження життя, хоча й непростого, схожого на сучасний український досвід.
«Мені було важливо спостерігати за реальним життям цих людей. Багато з тих, кого ми там зустрічали (або їхні предки, їхні батьки чи їхні бабусі, дідусі), походять з нашої частини світу, і це було таким цілющим відчуттям, коли маєш змогу бачити продовження життя. Але життя в них дуже непросте, і це схожий досвід до нашого теперішнього українського досвіду.»
Зустріч у Культурному центрі імені Агнона в Ізраїлі залишила глибоке враження. Андрухович відчула взаємне відкриття: українці розповідали про своє сприйняття Агнона та єврейської культури, а ізраїльтяни дивувалися, що українці можуть так глибоко занурюватися в ці теми.
Про стереотипи та силу особистих історій
Письменниця погоджується, що уявлення про українців у світі часто конструюється радянськими чи російськими наративами, які транслюють стереотипи, зокрема й про українців-антисемітів. Пропаганда цих наративів триває роками, тоді як з українського боку роботи з розвіювання міфів недостатньо.
«Це було здивування, пов’язане з тим, що українці можуть бути інакшими, ніж вони — ізраїльтяни — собі уявляли. Бо в найкращому разі вони бачили українців, які абсолютно байдужі до єврейських тем. А ще частіше йдеться про українців-антисемітів — уявлення, продиктоване, як ви сказали, дуже багатьма роками роботи спочатку радянської, а тепер уже російської пропаганди.»
Водночас, Андрухович наголошує на силі особистих зустрічей та живих історій. Кожен українець, розповідаючи про себе, свою родину та думки, робить внесок у зміну стереотипів.
«Амадока» та міжнародне визнання
Успіх «Амадоки» на міжнародному рівні, зокрема придбання прав американським видавництвом Simon & Schuster, пов’язаний з особистими зв’язками та історіями. Американська агентка Еліана Канн, чия мама — українка єврейського походження, прочитавши роман, знайшла в ньому теми, близькі до її особистої історії.
«До певного моменту з «Амадокою» було непросто, хоча Видавництво Старого Лева докладає багато зусиль, щоб про твори, які вони видають, дізнавалися іноземні видавництва. Але обсяг «Амадоки» практично всіх відлякував… Раптом з’явилася американська агентка Еліана Канн… Вона розповіла, що народилася у Сполучених Штатах Америки, але насправді походить з України, хоча української мови не знає. Її мама — українська єврейка, яка народилася в Києві й емігрувала в 60-х чи 70-х роках.»
«І от ця пані, яка читає українською, прочитала «Амадоку», і роман відгукнувся їй, бо вона знайшла у ньому теми, пов’язані з її особистою історією, з історією її народу. Вона переказала свої враження доньці, яка перейнялася почутим і почала досліджувати авторку. Таким чином на «Амадоку» почали звертати увагу інші видавництва, і все якось запрацювало.»
Андрухович підкреслює, що євреї, які живуть у різних країнах і відчувають зв’язок з малою батьківщиною, стають важливими провідниками української культури. Це допомагає розвіяти стереотипи, особливо ті, що стосуються болючих історій співжиття та свідчень про злочини чи байдужість під час Голокосту.
Віктор Петров в «Амадоці»
Образ Віктора Петрова, письменника, науковця та розвідника, з’явився в романі через тему неокласиків, 30-х років і сталінських репресій. Письменниця розглядала можливість написання окремого роману про Петрова, його складні стосунки та подвійну службу, але не могла знайти потрібну інтонацію.
«Ця тема вже якийсь час не давала мені спокою, так само як і тема Голокосту та єврейства. І я по різному підходила до ідеї написати про це. Але спершу уявляла текст як окремий роман на основі любовного трикутника між Петровим, Софією Зеровою і Миколою Зеровим…»
Лише після подій 2014 року та початку війни виникла ідея сучасного сюжету, на якому будується «Амадока». Це дозволило дослідити пам’ять на різних рівнях, людську психіку, а також торкнутися тем Голокосту та сталінських репресій.
«Я збагнула, що йдеться про історію людської пам’яті на різних рівнях — про особливості людського сприйняття, людської психіки, того, як ми запам’ятовуємо, як розповідаємо історію і забуваємо її, а також про те, для чого ми це робимо.»
«Амадока» як виклик і «Катананхе» як звільнення
Софія Андрухович зізнається, що написання «Амадоки» було для неї своєрідним викликом – довести собі, що вона здатна створити масштабний, об’ємний текст з експериментами. Після завершення цього проєкту вона відчула, що виконала це умовне завдання, хоча головною метою завжди залишається переживання історії разом з персонажами.
«І от з «Амадокою» так і вийшло. Хоча основною мотивацією, безперечно, служила потреба зануритися у вже згадані історичні періоди, спроба збагнути певні аспекти людської психіки. Але десь паралельно був певний азарт щодо того, наскільки я здатна створити велику, об’ємну конструкцію з певними експериментами, і витягнути весь цей текст цілісно…»
Після «Амадоки», що вимагала значних творчих зусиль, і подальших потрясінь, пов’язаних з повномасштабним вторгненням, виник новий текст — «Катананхе». Цей роман став для письменниці кроком до звільнення, поверненням до камерного світу, лаконічного викладу та щирості, що дозволяє руйнувати власні «письменницькі образи».
««Катананхе» — це крок до вивільнення, у тому числі від «Амадоки»: коли пишеш так, як тобі цікаво і потрібно, коли виходиш за усталені межі, коли ризикуєш, але дбаєш про щирість, коли руйнуєш власний «письменницький образ». Для мене дуже важливо постійно руйнувати свій образ, бо щойно завмираєш у певній конфігурації, як творчість стає неможлива.»
Література як міст порозуміння
На запитання про роль літератури у налагодженні міжкультурного порозуміння, Софія Андрухович підкреслює, що хоча література є для неї центральним сенсом, вона не змінює світ одночасно. Проте, вона є важливим віддзеркаленням суспільства, що дозволяє виявити деталі, зробити аспекти усвідомленішими.
«Вона просто є таким дуже важливим віддзеркаленням того, що відбувається у суспільстві. Коли література існує, то дає дуже багато доброго і водночас показує багато недоліків. Вона дозволяє оприявнити різні деталі, вивести на поверхню непомітні аспекти, зробити їх усвідомленішими для людей і суспільства.»
Письменниця зауважує, що сплески єдності в українському суспільстві найчастіше відбуваються під час сильної загрози, коли люди потребують горизонтальних зв’язків, що нівелюють відмінності.
Джерело: chytomo.com