Софія Андрухович, взявши шість років на написання, презентувала «Амадоку» — роман-фоліант обсягом понад вісімсот сторінок. У книзі обіцяють війну на Сході, Голокост, Геродота, терор першої половини ХХ століття та, звісно, пам’ять. Це амбітна тема, адже такі аспекти української літератури часто залишаються недослідженими. Чи вдалося це втілити, розбираємось далі.
Історія починається в лікарні, де чоловік, поранений на війні на Сході України, приходить до тями. Він нічого не пам’ятає. Його дружина, впізнавши його за формою губ, витрачає всі заощадження на операції та забирає чоловіка додому, щоб відновити його спогади.
Спочатку читач поринає у хаотичний вир історій, що швидко змінюють одна одну. Персонажі опиняються в різних квартирах, стикаючись із чужими проблемами. Здається, перша частина роману складається з оповідань, де головною героїнею є Романа — віддана та закохана слухачка. Однак, попри хронологічну та просторову плутанину, стиль викладу компенсує це. Розповіді простих людей, переплетені спогадами з дитинства, примиреннями та зрадами, звучать автентично у своїй неповноті та фрагментарності, нагадуючи настрій «Бога дрібниць» Арундаті Рой. Якщо вловити цей ритм, відірватися від тексту стає неможливо.
Форма пам’яті
Проти амнезії чоловіка з понівеченим обличчям Романа ставить фотографії, листи та нескінченні розмови. «Амадока» — це суто візуальний роман, насичений описами зовнішності, переказами світлин і відео. Герої та героїні стають ще більш об’ємними — Софія Андрухович і раніше демонструвала майстерність у психологізмі, а тепер ця глибина виведена на новий рівень. Вони ніби оживають на сторінках, ділячись своїми історіями. Візуальний компонент реалізований виключно текстовими засобами. Хоча можна було б додати ілюстрації, авторка віддає перевагу коротким предметним замальовкам. Це сміливий експеримент із формою: через світлини розкривається сюжет Голокосту, через листи — тема неокласиків, а через пости в Instagram — сучасність.
Сторітелінг із використанням телефону може бути різним. У Сергія Жадана він розряджається або втрачає зв’язок, ДіБіСі П’єр відправляє героїв у глушину, а Елінор Каттон переносить події на сотні років у минуле. Смартфон вирішує багато проблем. Софія Андрухович використовує блогінг як платформу для саморефлексії героїні, що рухає сюжет і навіть стає окремою сюжетною лінією. Через записи в Instagram ми бачимо, як змінюються стосунки між Романою та чоловіком, і наскільки далеко вона просувається у відновленні його спогадів, адже він не пам’ятає нічого.
Ілюзія пам’яті
У безликому, загубленому та травмованому персонажі легко впізнати образ української нації загалом. Нації, яка боїться зазирнути у минуле, щоб не побачити там відображення «поганої людини», нації, яка настільки боялася, що все забула. І нації, якою легко маніпулювати, підсовувавши будь-який міф за правду. Софія Андрухович сама проговорює цю розгорнуту метафору: «вони віддалені одне від одного, як Схід і Захід». Адже так само, як Романа нав’язує Чоловікові галицький міф і західне минуле, Україна через політику, культуру та підручники історії переконує Донбас, Крим і Закарпаття у спільній матриці.
Ця паралель стає очевиднішою, коли з’являються спогади про єврейську родину в містечку Бучач та Амадоцьке озеро. Історик Геродот, подорожуючи, робив нотатки, зокрема про «найбільше озеро в Європі» — Амадоку — що розташоване в Хмельницькій і Тернопільській областях.
Хоча він, імовірно, помиляється, цю містифікацію радо підхопили картографи й активно малювали величезну водойму аж до XVII століття. Мотив ілюзії та навіювання стає в романі наскрізним і повертається в різних образах.
У наскільки зміненій реальності ми живемо? Скільки подібних прорахунків досі залишаються на картах? Коли в романі розкривається тема Голокосту, стає зрозуміло, що авторка неодноразово зверталася до цих питань. Вона робить непрощенну річ — змінює фокус з української віктимності на українську ж аб’юзивність. Понад 10 років освіти ми вивчаємо, як наш замучений, розбитий народ страждає від чобіт поляка або руки росіянина. А потім заходимо в один із краківських музеїв і читаємо, що серед тих польських чобіт були й українські. Софія Андрухович так само руйнує чорно-білу ілюзію. Її люди жахливо людяні: вони записуються до СС «Галичина», щоб помститися вчительці, прагматично підходять до оцінки єврейських коштовностей, тонко межують між дитячою наївністю та тотальним розумінням, а підлітки жорстоко лінуються. Ці слова викликають дискомфорт і щем, оскільки з’являється те саме відображення «поганої людини».
Неокласики
І нарешті третя — остання (?) — розповідь про неокласиків. Цю тему важко назвати зовсім нерозкритою. Зі школи ми пам’ятаємо «гроно п’ятірне»: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Освальда Бурґгардта, Михайла Драй-Хмару, Максима Рильського. А словосполучення «розстріляне відродження» викликає належне заціпеніння — як перед масштабом таланту, так і перед масштабом трагедії. Анатомія характерів залишається довершеною й тут. Центральним образом стає Віктор Петров (В. Домонтович) та його роман з дружиною Миколи Зерова — Софією. З одного боку, це трепетна любовна лінія, з іншого — скандалізована постать Домонтовича, який чи то написав українську «Лоліту» за 20 років до Володимира Набокова, чи то був таємним агентом радянської розвідки (факт досі не підтверджено), чи то називає Сковороду геєм.
Попри спроби авторки наситити цю частину власними домислами, чуттєвістю та переживаннями героїв, це все одно більше схоже на докуфікшн, ніж на белетристику. Надмірне насичення історичними фактами та цитатами обтяжує текст, місцями перетворюючи його майже на суцільну хроніку. Розповіді ніби тісно в межах однієї частини, прагнучи ввібрати більше простору. Пол Остер, відтворюючи хронологію американського ХХ століття, пише «4321» майже на тисячу сторінок, але цей вантаж подій сприймається легше завдяки паузам між ними. А Софія Андрухович ще й робить відступи до постатей XVIII століття: скульптора Іоана Пінзеля, єврейського мудреця Баал Шем Това та філософа Григорія Сковороди з його романтичним зв’язком з учнем Михайлом Ковалинським. Оповідь, ймовірно, втрачає стрункість — три століття з художніми, але все ще наддетальними біографіями митців, про яких неможливо сказати менше. Тут легко загрузнути, і це шкода, адже далі починається найцікавіше.
Метафора
Ще з попереднього роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» лунає пересторога щодо хатніх робітниць: попри явну симпатію авторки до героїні, Стефця лякає і зрештою виявляється ненадійною оповідачкою. Цей образ став настільки робочим, що перейшов і в «Амадоку». Романі так само довіряють, у неї відкритий доступ до найбільш особистого побуту, чужі вважають її своєю, і ми — в певний момент — розуміємо, що довіряти їй не можна. Те, що спочатку з’являється в романі як наслідок дії транквілізаторів чи посттравматичний синдром — сюрреалістичні видіння та фактологічні розбіжності — виникає постійно до кінця. Уся тканина розповіді стає хисткою, розхитаною під дією хворобливої свідомості. Читач плутається і ніяк не може винести остаточного вердикту, його переконання спростовуються, а мимовільні здогадки відволікають. Нутро сперечається зі стереотипним мисленням щодо образів «брехуна», «ворога» та «жертви».
Непостійність вічних травм, змінна природа пам’яті та крихкість ілюзії — довго чекали на обговорення. Софія Андрухович каже, що для неї «Амадока» — це метафора історій, що перетворюються на легенди, які зовсім забуваються, витліваючи в пам’яті. Таких загублених озер, протяжністю в сотні кілометрів, на карті безліч. І поки всі не будуть проговорені, вони постійно спливатимуть у спогадах.
Джерело новини: chytomo.com