Як у селі на Донеччині «гадюк ганяли» Наш спадок 19.04.2025 09:00 Укрінформ Жителі села Андріївки-Клевцового покидають домівки через російські атаки, але бережуть свої традиції, зокрема унікальний обряд «Гоніння гадюк»
Мальовниче стародавнє село Андріївка-Клевцове на Донеччині розкинулося вздовж річки Вовчої та межує з Дніпропетровською областю. Воно розташоване у Комарській сільській громаді Волноваського району і славиться своїми традиціями. Серед них – обряд «Гоніння гадюк», який у 2018 році внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Тепер уся Комарівська громада перебуває під постійними російськими обстрілами. У селі Андріївці-Клевцовому розбиті школа, пошта, магазини, Будинок культури, будівля сільради, бібліотека, церква і багато житлових будинків. Більшість мешканців евакуювалися. Але на нових місцях вони бережуть свої традиції, пишаються ними і сподіваються повернутись на рідні терени.
ЯКИХ ГАДЮК ГАНЯЮТЬ
Як розповіла директорка Будинку культури села Андріївки-Клевцового Віта Ярмоленко, історія цієї місцевості сягає корінням у XVIII століття, а може, і раніше.
– Село заснував у 1782 році пан Клевцов. У нього був син Андрій, тому така назва. У 1964 році радянська влада перейменувала село на «Іскру». А у 2024-му, відповідно до вимог Закону України «Про засудження і заборону пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію топонімії», йому повернули історичну назву – Андріївка-Клевцове, – розказала директорка.
Віта Ярмоленко
За її словами, старовинний обряд «Гоніння гадюк», найімовірніше, походить із дохристиянських вірувань, aле з прийняттям християнства набув нових рис. Під час обряду використовують вербові лозинки, посвячені в церкві у Вербну неділю. Їх зберігають за іконою в хаті аж до початку Великого посту наступного року. Чому виникла така назва обряду – ніхто в селі не може пояснити. Для тих, хто його не знає, вона асоціюється зі справжніми гадюками та зміями. Але це не так.
Пані Віта розповіла, як вона дізналася про цей обряд.
– Я родом із сусіднього села Гаврилівки Дніпропетровської області. У 1999 році вийшла заміж та переїхала в село Андріївку-Клевцове. З дитинства від мами й бабусі знала, що в перший день Великого посту жінкам не можна ходити по інших дворах та ще, борони Боже, щось просити. Живучи вже в цьому селі, якось рано-вранці в понеділок до мене завітав сусід Микола Буша. Він – гуморист, каже мені: «Я прийшов з твоєї хати гадюк виганяти». У руках тримав якусь лозину, – ділиться пані Віта.
Додає, що тоді вона навіть на обличчі зі страху змінилася, у голові пробігла сотня думок. «Це, виходить, у нас у хаті гадюки живуть, а чоловік мені нічого й не казав. Де ж вони, в якій кімнаті, може, під якимось ліжком чи під столом, а може, і під дерев’яною підлогою?» – гадала жінка.
Мальовниче стародавнє село Андріївка-Клевцове
– Доки я думала, дядько Микола був уже аж у дальній спальні. Дивлюся – справді щось ганяє, ще й причитує. Так ми дійшли аж до порога. Сусід – попереду з лозиною, а я позаду виглядаю, звідки будуть лізти ті гадюки, – продовжує розповідь вона.
Зауважує, що після цього сусід усміхнувся і сказав: «Тепер, Гавриляночка (це так він мене називав), у тебе в хаті чисто, гадюк я вигнав, але, щоб не повернулися, треба чарчину налити».
– Щиро, я йому тоді пляшку «Первака» дала, щоб ті гадюки не повернулися. Та цілий день після того ходила по хаті, заглядала по закутках, чи не вилізе часом гадюка. І аж потім сусід мені розповів, що це – обряд такий цікавий і незвичайний, – усміхається пані Віта.
«ІДИ ЗВІДСИ, ВСЕ ЛИХЕ ТА НЕЧИСТЕ»
Пані Віта пояснила, що обряд проводять у так званий жилавий понеділок і присвячують початкові Великого посту, що настає після Прощеної неділі та Масного тижня. Цього дня бажані гості у кожній хаті – хлопчики від 7 до 14 років, а також чоловіки. Їх називають «полазники»» (від слова «лазити», – ред.). Рано-вранці, ще лиш починає світати, вони ходять від дому до дому та гукають господарів, вітають їх із початком Великого посту і пропонують «прогнати гадюк» із хати та подвір’я. Бо «гадюками», «гадинами», «відьмами» у народі називають усе, що уособлює лихо, зло, хвороби тощо.
У руках «полазники» переважно тримають вербовий чи осиковий прутик. Коли хтось із господарів виходить із хати, чемно вітаються: «Доброго вам здоров’я! Вітаємо з початком Великого посту! Дай вам Боже Великодня діждати у доброму здравії! Дозвольте з вашої хати гадюк повиганяти!». Господарі, звісно, погоджуються і запрошують їх до хати.
Полазники заходять у домівку і, тричі перехрестившись на образи, починають «виганяти гадюк» із дальньої кімнати за годинниковою стрілкою, у напрямку вхідних дверей. Вони б'ють по долівці, по всіх кутках, ослонах, столу та скрині, махають різочкою, ніби виганяючи щось живе з усіх кімнат, аж до самого порога і за поріг. Водночас говорять: «Іди звідси, все лихе та нечисте! На ліси, очерети та болота! Нічого тобі тут робить у добрих господарів! Нехай вони зустрінуть Великдень у чистому домі! Згинь! Пропади! Цур тобі! Пек!».
Вигнавши з хати «гадюк», полазники виходять із хати й зачиняють за собою двері.
Господарі дякують їм за проведений ритуал, за те, що не минули їхньої хати, і дають заздалегідь приготовані гостинці: дітям та юнакам – горіхи, цукерки, пиріжки, яблука, а дорослим чоловікам підносять чарку. Гості прощаються з господарями, бажаючи їм усього найкращого, і прямують до іншого двору, де знову проводять обряд.
ВІРА У СИЛУ ОБРЯДУ
– Це – не театралізація, а реальність. Обряд діє, тому люди чекають, виглядають полазників, щоби вони неодмінно прийшли. Тому що вважається, що якщо до якоїсь хати не зайшли, то там буде щось погане: і рік невдалий, і господарі захворіють, і настане горе. Сусіди одні перед одними вихваляються, у кого більше було полазників у хаті. Зазвичай декілька груп хлопців ходять по хатах: одні – з одного кінця села, інші – з другого. У нас же село переділене – його розрізає автотраса «Донецьк – Запоріжжя», – пояснює пані Віта.
Та додає, що, закінчивши «ганяти гадюк», полазники збираються у загальний гурт і йдуть за село. Розводять вогнище, в якому спалюють ті прутики, якими проводили обряд, щоб і сліду від нечистого не залишилось. Для багаття вибирають місце, щоб дим не йшов на село, адже за повір’ям разом із ним можуть повернутися злі духи. Потім полазники вечеряють гостинцями від господарів.
Буває, що полазник лишає свою лозинку в останній хаті господарю, щоб нею вигнати худобу навесні на перше пасовисько. Вважається, що тоді худоба не хворітиме, корови добре доїтимуться, у сім'ї завжди буде молоко, тобто достаток.
Із початком Великого посту, після обряду «Гоніння гадюк», коли хату було очищено, люди йшли до церкви, де сповідалися та причащалися, щоб закінчити піст із чистим житлом та чистою душею.
ЗНАТИ, БЕРЕГТИ, ВІДРОДЖУВАТИ
– Цей обряд сприяє єдності в нашої громаді, спілкуванню односельців, а також передає знання та цінності від одного покоління до іншого через підготовку, залучення молоді, до цінування добра, дружби, взаємовиручки. Бо традиція – це частина нашого минулого, якій ми допомагаємо перебратися в майбутнє, – зазначає пані Віта.
Вона згадує, що одними з перших носіїв цього обряду були мешканці села Микола Іванович Невечеря, Микола Миколайович Буша та інші учасники народного театру мініатюр «Клевчани» сільського Будинку культури.
Розбите армією РФ село Андріївка-Клевцове
Обряд «Гоніння гадюк» живий, його щорічно проводили у селі Андріївці-Клевцовому. І навіть у 2022–2024 роках, незважаючи на повномасштабну війну, полазники ще ходили по хатах. Але у 2025-му обстріли росіян дуже посилилися, люди активно евакуювалися та вивозили дітей. І в перший день Великого посту – 3 березня – уже в селі мало хто залишився, не було до кого й кому ходити. Але куди б не їхали мешканці донецького села Андріївки-Клевцового, вони пам’ятають цей обряд і діляться ним уже на новому місці, каже пані Віта.
Розбите армією РФ село Андріївка-Клевцове
Тому представники села беруть участь у культурологічних форумах та заходах. Наприклад, у травні 2024 року в рамках проєкту «Жива спадщина – живі громади», що відбувся у селищі Ворохті Івано-Франківської області, пройшла презентація обряду «Гоніння гадюк». Крім того, вони активно залучаються до обласних онлайн-зустрічей, конференцій та семінарів, що створює можливості для обміну досвідом з іншими громадами.
Директорка Будинку культури села Андріївки-Клевцового впевнена: куди б не закинула нас доля, у серці треба зберігати ті духовні скарби, культурні надбання, які ми отримали у спадок від предків.
Олена Колгушева
Донеччина Культурна спадщина Великдень Село Великий піст Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua