“`html
Маруся Вольвачівна: загадкова і неординарна письменниця з Харківщини Репортаж 31.03.2026 09:00 Укрінформ Лише на зорі 2000-х років її ім’я завдяки зусиллям краєзнавця Івана Лисенка повернулося з забуття
Нещодавно в Черемушній Валківської громади Богодухівського району відзначили 185-річчя з дня народження літераторки, збирачки фольклору Марії Степанівни Вольвач (псевдонім – Маруся Вольвачівна). Її життєпис сповнений як сумними, так і яскравими епізодами, але ще більше в ньому невідомих сторінок, які, як вважають дослідники, згодом можуть бути розкриті. У рідному селі ревно шанують пам’ять видатної землячки: розвивають музейний заклад, приймають екскурсантів, досліджують творчий доробок, а до ювілейної дати створили аматорську стрічку-читання за однією з драм письменниці.
ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО ЗАБУТТЯ – ІМЕННИЙ МУЗЕЙНИЙ ЗАКЛАД
Черемушна знаходиться за 40 кілометрів від Харкова та за 12 – від адміністративного центру громади, містечка Валки. До села прилягає лісовий масив, неподалік – річка Черемушна, від якої й походить найменування населеного пункту. У 1917-му тут зафіксували найбільшу кількість мешканців – 3 тисячі осіб, 720 обійсть. Сьогодні в селі проживає трохи більше 600 осіб.
На цих теренах 29 березня 1841 року побачила світ Марія Вольвач. Її оселя не збереглася, відсутні й будь-які речі, що мають відношення до жінки. Проте це не стало на заваді відкриттю у центрі села музею. У трикімнатній будівлі, зведеній наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, кілька років тому облаштували етнографічну експозицію.
– Ця будівля належала заможньому селянинові Федору Лукичу Кравченкові. Під час колективізації його розстріляли. Будинок відібрали під колгоспні потреби й у 1945-му перемістили сюди, в центр, оскільки він стояв далі по вулиці. Заново склали, спершу в ньому розмістили бібліотеку, згодом там мешкали певні люди, а потім і до 2011 року в двох кімнатах знаходилася сільська рада, а в третій, аж до 2021-го, – поштове відділення, – розповідає Юлія Захарова, завідувачка відділу «Музей Марусі Вольвачівни та історії села Черемушна» Валківського краєзнавчого музею. – Вірогідно, Маруся жила поблизу річки. Частина села, яка ближче до Київської траси, «виросла» вже згодом, у XX столітті.
Юлія Захарова
У Черемушній і зараз є вулиця з неофіційною назвою Вольвачівка. Музейна працівниця висловлює жаль, що під час перейменування топонімів у громаді це не врахували, – зараз вулиця, де могла проживати родина Марії, має назву Визволителів.
Майбутня письменниця була четвертою дитиною в забезпеченій родині.
– Цей матеріальний стан ще більше зміцнився, коли Вольвачі стали родичами з поміщицькою сім’єю. Але коли Марії було сім років, батько сильно застудився та помер. Двоє старших братів, як згадує письменниця, дуже швидко розтринькали господарство. Старша сестра вийшла заміж, а Маруся залишилася з матір’ю. Вона описує жорстокі сцени, як брати в матері відбирали гроші, – зазначає Захарова.
Сама ж Маруся в дитинстві була досить хворобливою, не особливо товаришувала з ровесниками. Найбільше любила пісні, з яких, імовірно, і виріс її поетичний талант, розповідає завідувачка музейного закладу.
Знайомитися з творчістю письменниці жителі Черемушної почали з 2001 року.
– Іван Максимович Лисенко, дослідник і також уродженець нашого села, ініціював відзначення 160-річчя Марії Вольвач. Відбувся урочистий захід у клубі. Безперечно, її постаттю зацікавився педагогічний колектив школи. Відтоді кожні п’ять років ми відзначаємо ювілейні дати, намагаємося створювати щось нове, щоб популяризувати творчий спадок письменниці, – каже Захарова.
Марусину світлицю наповнили старовинними предметами, які поступово збирали місцеві вчителі та краєзнавці-аматори Людмила Годунко і Таїсія Петренко. Допомогли упорядкувати експозицію консультанти з Харківського історичного музею ім. Сумцова.
– На жаль, у нас немає речей Марусі Вольвачівни, взагалі жодного її фото, але в нас є пам’ять, книги, сучасні дослідження, – наголошує очільниця сільського музею.
НЕГРАМОТНА ПОСЛУЖНИЦЯ, КРАВЧИНЯ, САМОБУТНЯ ЛІТЕРАТОРКА
Особа Марії Вольвач дійсно спонукає і до наукових пошуків, і до міфотворення – настільки сильно «чіпляють» факти з життя письменниці. Відомо, що вона пізно навчилася читати й писати, тому свої перші вірші творила і зберігала в пам’яті. Зовсім юною поїхала до Петербурга на заробітки – і втекла звідти, але врешті-решт стала швачкою, яка потрапила до кола відомих громадських діячів, науковців, літераторів.
– Найбільш вірогідними можна вважати її мемуари. Марія описувала дитячі роки, зокрема, як мама намагалася навчити її грамоти, як вона вчилася кравецької справи у Харкові, як поїхала в Петербург, – а їй було лише 15! У місті дівчину «запросили» якісь пани, увагу яких вона привернула своєю колоритністю: вбранням та говіркою. Маруся пише, що була в яскравому жупані, який пошила мати. І розмовляла вона українською мовою з місцевим діалектом. Її сприйняли як «цікавий екземпляр», наобіцяли, що й навчатимешся, і роботу матимеш. Пробула там пів року. Марусю дуже пригнічувало, що, по-перше, обіцянок пани не виконали, вона просто стала служницею, – і це її обурювало, тому що вона ще пам’ятала, як у їхньому домі були служниці, а, по-друге, ставилися до неї як до іграшки – показували гостям. Окрім того, часто пані ревнувала дівчину до чоловіка, – розповідає Юлія Захарова.
Про російські звичаї майбутня письменниця висловлюється так: «Дивлюся, що в Петербурзі не так і Святий вечір святкують, як у нас. Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної… А як у нас у сей день, то кожна господиня готує страву, яка є смачнішою… у цей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі разом у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».
Зі столиці імперії Марія повертається в рідне село і нарешті засвоює грамоту.
– Батькам навчити доньку не вдалося. Можливо, не вистачило педагогічних навичок, але й роботи по господарству було багато: як пише Маруся, вони сідали займатися раз на тиждень. Вже після повернення у Черемушну десь у гостях вона зустріла дівчат, які закінчили гімназію, і саме вони навчили Марусю читати й писати. Письменниця згадує, що вже «інакше вчили складати склади». Мати використовувала букво-звуковий метод: спочатку завчали назви літер – «Аз», «Буки», «Веди», «Глагол» і так далі, а потім утворювали з них склади (наприклад, «Аз» + «Буки» = Аб, – ред.). А дівчата, вірогідно, вчилися, коли вже спочатку розпізнавали звуки, – переповідає музейна працівниця. – Тому коли пишуть, що Дмитро Багалій її навчив писати, – це неправда. Він вже звернув увагу на її вірші, намагався допомогти, сприяв публікації творів.
Після Черемушної Вольвач знову їде до Харкова, де стає помічницею кравчині. Відразу отримує платню, оскільки вже має певні навички від попереднього навчання цієї справи.
– Одне з припущень: саме виконуючи замовлення, Марія могла познайомитися з харківською інтелігенцією – Багалієм, Миколою Сумцовим, Христиною Алчевською. Це ми вже шукаємо якесь пояснення. Тому що маємо свідчення, що вона спілкувалася з багатьма відомими людьми. Є листи, які вона писала Іванові Франку, Борисові Грінченку, – зауважує Захарова.
ОРГАНІЗАТОРКА ТАЄМНОГО ОСВІТНЬОГО ГУРТКА
У мемуарах письменниці ще багато цікавих епізодів. Вона описує, що тричі за життя зустрічалася з ворожками, – і все напророковане збулося: хвороби, смерті близьких, що не буде одружена.
– Але, можливо, це був якийсь прояв емансипації – вона ще в дитинстві вирішила, що не виходитиме заміж. Пише, що відмовила чоловікові, якого кохала. Хто він, ми не знаємо, – каже Захарова.
Вольвач їздила в села довкола Харкова – записувала пісні та колядки й читала селянам власні твори. У рідній Черемушній бувала досить часто. Організувала тут просвітницький гурток, який діяв таємно.
– Люди збиралися в хаті, якої тепер вже теж немає. Читали українські твори. Виступали проти церковної політики і місцевої влади, розповсюджуючи листівки, – розповідає очільниця музею. – Цікаво, що в дитинстві Маруся хотіла стати черницею, але в певний період розчарувалася в церкві. Місцевий священник наклав на неї анафему. У письменниці, до речі, є поема «Гарний піп»: описується, що селянин запросив священника освятити новозбудовану хату, той все зробив і за це попросив кабана. Йому дали кабана, але, як здалося священнику, малого. Він так розгнівався, що пішов розсвячувати хату – мітити дьогтем усі кутки.
На думку професійних критиків, поезія та проза Марії Вольвач виходить із загального контексту класичної української літератури кінця XIX – початку ХХ століть, так би мовити, «не дотягує» зі зрозумілих причин – авторці в цілому не вистачало освіти. Проте в її творах багато фольклорних образів і стилістичних прийомів, є й гумор, і трагізм.
– Звичайно, рівень освіченості відіграв свою роль. Але на сьогодні це все ж таки цінний літературний спадок, який дуже яскраво показує часи, коли жила Вольвач. Письменниця співчувала українському селянству. Працьовита людина, тяжка доля жінки, моральні принципи – це все наскрізно проходить у творчості Марусі Вольвачівни. Мені найбільше подобаються драми. Їх три, вони жодного разу не були надруковані за життя авторки, – зазначає Юлія Захарова. – Вона вміло передавала сюжет через дуже різних персонажів. А ще твори насичені словами, які ми зараз не використовуємо, але які треба вивчати і зберігати. Ось, наприклад: «розчовпайте, мамінько», тобто «зрозумійте нарешті» – чудово ж, погодьтеся!
ПАМ’ЯТЬ ВШАНУВАЛИ СТРІЧКОЮ-ЧИТАННЯМ
Як вважають дослідники, померла письменниця у проміжку між 1905 і 1910 роками. Обставини смерті та місце поховання невідомі.
– Є згадка, що в 1903 році її бачили в Огульцях (село у Валківській громаді, – ред.) на похороні одного з мешканців, після цього вже інформації немає, – розповідає завідувачка музею. – Марія писала, як їй провіщали, що помре не своєю смертю, але на сьогодні немає жодних підстав вважати, що це могла бути насильницька смерть. Гадаю, ще цілком можливі відкриття в її біографії, тому що поступово архіви, зокрема й церковні метричні книги, оцифровуються, і щось можна з’ясувати. Однак потрібно дуже багато часу. Звісно, було б добре, якби в музеї була посада наукового співробітника, щоб людина займалася суто дослідницькою роботою.
Достеменно невідомо, який зовнішній вигляд мала письменниця. Як вже згадувалося, немає жодної її фотографії – це часто дивує туристів, підтверджує Захарова, адже фотомистецтво було вже розвиненим, а Вольвач спілкувалася з такою кількістю відомих сучасників.
– Є лише описи. Знову ж таки завдяки Іванові Максимовичу Лисенку. Він знайшов Олімпіаду Гайдук – уродженку Черемушної, яка виїхала, поговорив з нею. Вона розповіла, що Марія була помітною жінкою, повненькою, з великим круглим обличчям, світлими очима. І мала дуже гарний голос, чудово співала, – зазначає Захарова.
До 185-річчя з дня народження Марусі Вольвачівни на урочистому заході показали двогодинну стрічку-читання за драмою письменниці «Є каяття, та нема вороття».
Її відзняла на камеру звичайного мобільного телефона група ентузіастів на чолі з Юлією Захаровою.
– Замахнулася на такий великий проєкт, розуміючи, що немає жодного бюджету, залучити професійних акторів не зможу. Але обрала жанр стрічки-читання, який поєднує певні сцени, візуальний ряд із закадровою начиткою. Так, це аматорський фільм, але важливо, що вдалося зберегти весь сюжет, – це не уривок. І також я вважаю дуже цінним, що збережено діалект, – наголошує Захарова.
Сама Юлія виконала аж чотири ролі. До неї приєдналися: колега з Валківського краєзнавчого музею Микола Панченко, який також втілив кількох персонажів, а ще молодь – Анна Воробйова, Роман Захаров, Юлія Крикун, Юлія Іванська, Сабіна Применко, Євгеній Некрасов.
– Цікавий досвід. І кумедний, звичайно. Деякі епізоди неможливо було відзняти з першого разу. Ми мали вісім дублів, де Микола валяється у снігу, – вже й руки замерзли. Дуже нам допомогла погода: усі події драми відбуваються взимку – там сніг, хуртовина, і саме такою була ця зима, – зазначає Захарова.
***
Уперше вірші Марії Вольвач надрукували 1887 року в харківському альманаху «Складка». Згодом вийшли гумористичне оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова». Іван Франко в «Літературно-науковому віснику» Наукового товариства ім. Шевченка (1899–1905) надрукував її поезії та «Спомини української селянки». У 1893 році вийшла поетична збірка «Казка про таємні слова», а в 1896-му – збірка поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Марусі Вольвачівни».
Іван Лисенко (1938–2022) – філолог, романіст, дослідник, котрий ще в дитинстві чув від односельців оповіді про Марію, – знайшов в архівах раніше не відомі твори, фольклорні записи та листування забутої письменниці. І у 2007 році з’явилася друком книга «Кажи жінці правду, та не всю», яку він упорядкував.
– Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. І то був би великий гріх – не зібрати такий неоціненний скарб, – сказав Лисенко на презентації видання.
У 2020 році побачила світ книга «Легенда Слобожанщини», у якій Лисенко зібрав спогади, літературну критику, листи й довідкові матеріали про Марію Вольвач.
Світлини В’ячеслава Мадієвського / Укрінформ
Фото Укрінформу можна придбати тут.
Музей Українська книга Харківщина Письменник фільм Фольклор “`