Ми повертаємося в часи справжнього великого театру. «Поромник» в Національному театрі імені Лесі Українки 10.01.2025 11:02 Укрінформ В столиці з успіхом йде нова потужна вистава, присвячена боротьбі Ірландії за свою незалежність, глядач – побачить паралелі з Україною і зануриться в давню ірландську міфологію
«Поромник» – груднева прем’єра Національного драматичного театру імені Лесі Українки – далеко не розважальна, а навпаки, спонукає до серйозних роздумів як про долю та вибір цілих націй, так і про особистий вибір та долі кожної людини в буремні часи. Проте квитки на найближчі дати завжди розкуплені – український глядач готовий сприймати складні і важливі речі та прагне справжнього театру.
Вистава – вже третя в «ірландській» віхі цієї поважної столичної сцени і режисера Кирила Кашлікова зокрема: «Каліка з острова Інішмаан» (за Мартіном Макдоною, 2020), «Переклади» (за Браяном Фрілом, 2022) і ось тепер – велике драматичне полотно, яке попри надскладне соціальне підґрунтя, все ж, і про родинний затишок, і про людське тепло, і про любов. Крім гіркої мудрості та нагадування про невідворотній рок – там багато дитячого сміху, дорослого гумору з «перчиком», келихів віскі, гучних суперечок, диму цигарок, музики та вибагливого переплетіння реального та міфічного.
В перервах між повітряними тривогами, блекаутами і ракетними обстрілами – «Поромник» – ніби довга емоційна мандрівка, у яку занурюєшся, стаєш її частиною, відчуваєш серцебиття героїв, хочеш втішити їхні болі, або опинитися за їхнім гамірним столом і, головне, загострює відчуття, як важливо цінувати кожну хвилину життя.
«ПОРОМНИК» – ЦЕ П’ЄСА ПРО ПОДІЇ, ЩО ПРИПАЛИ НА ОДИН З ДРАМАТИЧНИХ ІСТОРИЧНИХ ВІРАЖІВ ІРЛАНДЦІВ
Говорячи про неймовірну красу Ірландії, яку називають Смарагдовим островом, неодмінно згадується і нескінченна спіраль глибоченного горя, яке випало на долю цієї мальовничої країни (ірландський картопляний голод, «Лихоліття», Кривава неділя 1972 року…). І у цьому багато хто небезпідставно вбачає спільність її історії з Україною, яка також переживала і переживає великі трагедії. Якраз про події, що припали на один з драматичних історичних віражів ірландського народу – йдеться у п’єсі британського драматурга Джеза Баттерворта, за якою режисер та керівник театру Кирило Кашліков поставив однойменну виставу.
Я побували і на ній, і за її лаштунками, та готова дещо розказати про цю непересічну театральну роботу.
ДЕКОРАЦІЯ КЛАСИЧНА: ОБРИС БУДИНКУ, ЯКИЙ ВЖЕ ЗАЗНАВ ВПЛИВУ ЧАСУ, АЛЕ ЩЕ МІЦНО ОБЕРІГАЄ СВОЇХ ДОМОЧАДЦІВ
Як відомо, на створення «Поромника» Баттерворта надихнула історія родини його дружини, дядько якої був викрадений і застрелений членами Ірландськой Республіканської Армії, а його тіло найшли тільки кілька років по тому… Так народився задум сюжету драматичної п’єси, котра показує, як зупиняється плин часу, коли твоя близька людина зникає безвісти на довгі роки. Але звісно вона не тільки про це, у ній закладено безліч пластів і ґрунту для розмислів.
Класична і красива декорація в притлумлених спокійних тонах: обрис будинку, який вже зазнав впливу часу, але ще міцно оберігає в рідних стінах своїх домочадців. 1981-ий рік. Родина Квіна Карні (актор Олександр Кобзар) – батька великого сімейства, що проживає в Північній Ірландії, збирається гучно і весело відзначити свято урожаю. Однак Квін не просто працелюбний фермер, він колишній участник ІРА (Ірландської Республіканської Армії), котрий після Кривавої неділі 1972-го року пішов з армії та облишив радикальну діяльність, цілковито присвятивши себе дружині, сімом дітям, похилим родичам та вдові й сину рідного брата.
В розпал святкування приходить страшна звістка – тіло давно зниклого брата знайдено на болоті. А на порозі раптово з’являється побратим героя – Малдун (актор Станіслав Боклан), який досі залишився в боротьбі і їхні погляди з колишнім близьким другом на методи супротиву – зараз дуже різняться. Спогади, які хотілося й далі тримати у в’язниці підсвідомого, вириваються на волю, підступно випливають з глибин пам’яті старі таємниці – життя родини Карні перевертається. Їхній затишний будинок із родинного гнізда, наповненого сміхом, танцями, свійськими тваринами (так, спойлер: у виставі грають справжні гуска і кролик), обертається на чистилище, де снують банші – передвісниці смерті з ірландського фольклору. Певно, що скоро сюди навідається й сам Поромник або ж «The Ferryman» – надприродна істота, яка збирає душі померлих та супроводжує їх у потойбіччя…
ДЖЕЗ БАТТЕРВОРТ, ЯК КІНОСЦЕНАРИСТ МИСЛИТЬ ТАЙМІНГАМИ, У НЬОГО КОЖНА ДІЯ – ПО ГОДИНІ, ПРОПИСАНА ЯК ДЛЯ КІНО
Часовий проміжок, який пройде для героїв вистави – усього доба, за котру перед нами розгорнуться довгі роки переживань, карколомних поворотів долі, прийнятих або ні рішень, відвертих зізнань, переплетінь доль, бажання помсти, ревнощів, містики, кохання та ніжності. Для глядача – подорож дорогами життя персонажів триватиме 4 години 20 хвилин – три дії з двома антрактами, але ви не на хвилину не втратите увагу до цього велелюдного дійства. Маленький секрет у тому, що драматург, який також є успішним кіносценаристом, що доклав руку і до одного з епізодів бондіани «007: Спектр», і до «Індіани Джонса та колеса долі», зробив нам усім подарунок. «Джез Баттерворт мислить таймінгами, тобто, у нього кожна дія – по годині, прописана як для кіно. Де, що, хто і коли з’являється, які елементи виникають на сцені – він все розрахував, все повинно тримати увагу. Також автор точно прописав, де і які треки виконуються – це фольклорні пісні та рок-шлягери 1960-70-х років, «The Rolling Stones». А авторську музику-тему спеціально для вистави написав композитор Олександр Шимко. Тому, хоча це і сімейний «довгомір», його дуже цікаво дивитися», – ділиться Кирило Кашліков.
КАШЛІКОВ: У НАС – «ДОВГОМІР», РОДИННА САГА ТРИ ДІЇ. МИ ПОВЕРТАЄМОСЯ В ЧАСИ СПРАВЖНЬОГО ВЕЛИКОГО ТЕАТРУ
Після прем’єри запитую пана Кирила: – А все ж, що було найскладніше під час підготовки такої масштабної вистави?
Кирило Кашліков
Кирило Кашліков: – Це дуже потужна історія. Я так практично про кожну п’єсу, з якою працюю, кажу, але в даному випадку – це не тільки моє відчуття матеріалу – і досвідчені, і молоді актори говорять, що це одна з найкращих сучасних п’єс, тому, що в ній такі ж глибини, які ми звикли бачити у Шекспіра, у великій світовій драматургії, але прописані вони дуже простою сучасною мовою, яка зрозуміла сьогодні. Драматург надзвичайно багато чого в неї заклав – вона багатошарова і побудована за трагедійним алгоритмом давньогрецького театру.
В Європі і в Америці ця п’єса вже здобула гучну славу, вона там дуже резонансна та успішна («Поромник» став хітом у лондонському Вест-Енді, нью-йоркському Бродвеї та відзначений найвищими театральними нагородами Великої Британії (премія Лоуренса Олів’є) та США «Тоні»). А для України це виклик, оскільки, з моменту, коли почалася повномасштабна війна, ми живемо в зовсім інших ритмах – наш рівень сприйняття надзвичайно високий через постійний адреналін у крові. Зараз проєкти стають успішними за рахунок «кліпового» сприйняття, швидкої зміни кадру, епізодів, тому що треба тримати увагу глядача! А у нас – родинна сага на три дії, два антракти. Ми повертаємося в часи справжнього великого театру.
Л.Б.: – Ви вжили відносно вистави слово сага, і відразу спала на думку асоціація з книгою «Сага про Форсайтів», яка в юності мене дуже вразила…
Кирило Кашліков: – Так це моя улюблена книга! Чотири покоління, надзвичайно сильна і цікава річ. І я справді створював виставу, тримаючи в думках асоціації з «Сагою про Форсайтів» (трилогія англійського письменника Джона Голсуорсі, за яку він відзначений Нобелівською премією з літератури – ред).
А головним викликом під час роботи для мене стало зберегти правду, яка мені дуже подобається в театрі – не поспішати, не йти на поводу глядача (стискати, додавати «музички», чи ще якихось «ефектних» штук), а зберегти історію, яку прописав драматург і зіграти її сьогодні в наших реаліях.
Другий виклик – і я думаю, що ми з ним впорались, це коли на сцені одномоментно грають близько 20-ти акторів, з яких – 5-6 дітей, у яких репліки за принципом пінг-понгу – вони повинні тримати ритм, тон, знати текст. Це діти з театральних студій. У нас такі кастинги на дитячі ролі були, що ого-ого! Асистентка режисера Ганна Гринчак проробила колосальну роботу – 9/10 цього айсбергу – не видно, але, хоча зробити, щоб життя постійно вирувало на сцені – було дуже складно, ми це зробили.
КОБЗАР: В «ПОРОМНИКУ» ВСЕ ПОБУДОВАНО, ЯК В ГАРНОМУ СЕРІАЛІ «НЕТФЛІКС» – ДЕ КОЖНА СЕРІЯ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЯКОЮСЬ ЦІКАВОЮ ПОДІЄЮ
Про те, як самим акторам витримати професійний «забіг» на таку довгу дистанцію, після прем’єри я запитала у виконавця головної ролі Олександра Кобзаря, для якого, як виявилося, це перший досвід в подібній тривалій театральній виставі.
Олександр Кобзар
«Важко і технічно, і емоційно, але це – моя робота. Моя улюблена робота. І такий формат мені сподобався, – зізнається актор. – А для глядача є плюс – кожна дія йде близько 1.10 – 1.15 год. і легко сприймається. Зал постійно емоційно «підключений» до дійства, заскучати точно немає коли! Все побудовано, як в гарному серіалі «Нетфлікс», коли кожна серія закінчується якоюсь цікавою подією, що викликає зацікавленість на наступну дію».
Л.Б.: – Крім цього, вистава ще й дуже масова – майже весь час на сцені понад десять персонажів. А є сцени, де одночасно – 21! Чи є специфічні відмінності акторської роботи у такій великій компанії колег, від роботи в «малолюдних» виставі на 4-6 акторів?
Олександр Кобзар: – Порівнювати складно. Але конкретно тут є моменти, складніші чисто технічно, наприклад, все синхронізувати з дітьми-акторами, щоб вони вчасно промовляли свої репліки. Насправді така наша спільна робота схожа на оркестр на сцені, коли він зіграний – то працюється дуже легко.
Цікаво, що це вже не перша робота пана Олександра на тему Ірландії, він грає Х’ю у «Перекладах» та Малюка Боббі Беннетта в «Каліці з острова Інішмаан».
Запитую, наскільки ця тема була йому близька до того, як він у неї отак занурилися? Можливо, участь у трьох поспіль ірландських виставах не випадкова?
Олександр Кобзар: – Звісно, підбір матеріалу, в першу чергу, йде від режисера. Але, коли ми почали працювати над виставою за Баттервортом, то тема боротьби ірландців дуже відгукувалася у кожного з нас у серці. Ми розуміли, що це також і про нас, про нашу боротьбу, про те, що треба боротися. Почали ж ми ще до повномасштабної війни і мали грати прем’єру «Поромника» в квітні 2022 року, але тоді цього не відбулося… Зупинили роботу над матеріалом аж до 2024-го. І, напевно, якщо б ми поставили її перед війною, то було б дещо інше її сприйняття, а зараз – закладені у ній сенси залишаються, проте через призму, що йде війна, дещо змінюється кут погляду на них. І цей ірландський контекст ще більше відлунює в нас, бо став нам рідним – через нього ми можемо говорити, про те, що відбувається у нас в країні.
Герой Олександра Кобзаря – Квін Карні – чоловік, який мав власні погляди на життя, боротьбу і на себе в цій державі, а потім все ж вирішив, що любов, близькі, діти – це краще, ніж справа, якій, як йому здавалося, він був відданий.
«Коли читаєш нову роль, то шукаєш ті больові емоційні точки, які відчуваєш в собі, і на цьому її вибудовуєш. У мене в кіно майже всі негідники. Я люблю їх грати, тому що в таких персонажах можна створити об’єм, там кордонів менше, ніж у позитивних. Але, якщо позитивний герой у таких обставинах, як мій Квін Карні, тут теж можна створити великий об’єм і глибину, роль виходить глибока. Мені є про що сказати глядачу», – говорить актор.
БОКЛАН: МОГО ГЕРОЯ НІЩО, КРІМ ЙОГО СПРАВИ, НЕ ЦІКАВИТЬ, У НЬОГО Є ТІЛЬКИ ІДЕЯ, ЗАРАДИ ЯКОЇ ВІН НІКОГО НЕ ШКОДУЄ
Станіслава Боклана на роль антагоніста головного героя у «Поромнику» вперше запросили ще в 2021-му році. Як втаємничив нас режисер, в своєму дрім-касті акторів, він відразу уявив, що його Квін Карні – це Олександр Кобзар, а Малдун – Станіслав Боклан. Пану Станіславу сподобався матеріал, однак він відмовився, оскільки не захотів працювати в театрі Лесі Українки поки він такий, яким був майже до повномасштабного вторгнення – з російськомовним репертуаром та виставами російських авторів. Але через рік після широкомасштабного вторгнення, після радикальних репертуарних та світоглядних змін в театрі, коли Кирило Кашліков знову запропонував йому повернутися до цієї теми, Боклан включився в репетиційний процес. Як говорить, із великим задоволенням: «Мені сподобалася п’єса, сподобалися герої і проблеми, які там вирішуються. Все таки, беручись за теми: людина і політика, людина і відчуття національності – багато про що можна говорити. Думаю, глядачі це відчують. Я так скажу, якщо в залі сидять люди, а на сцені відбувається щось, і воно зрозуміле настільки, що глядач в залі, знаходить для себе якийсь відгук або навіть рішення якихось власних проблем – це розуміння якимось чином емоційно підходить – то вони будуть приходити до театру. Наші людські проблеми, дружба, кохання, ненависть, зрада – воно ж нами весь час, нікуди не ділося і не дінеться. А про свого героя можу сказати – це людина, яку ніхто і ніщо, крім його справи, не цікавить. Ні власна доля, ні чиїсь інші. У нього є тільки ідея, заради якої все буде ламатися і він нікого не буде шкодувати».
Станіслав Боклан
Станіслав Боклан – запрошений актор в театрі Лесі Українки, останнім часом така практика там досить активна (наприклад у виставі «Отелло», поставленій запрошеним актором Давидом Петросяном, зіграли майже всі запрошені актори).
«Розумієте, режисер відразу бачить виставу у власній уяві – як вона існує, і які в ній існують персонажі, – говорить Станіслав Боклан. – Якщо він працює в конкретному театрі, то відповідно, «малює» її з людьми, з якими працює. Якщо це антреприза – може набрати акторів звідки захоче. Напевно, Кирило Григорович теж бачив собі в уяві цю виставу і, мабуть, побачив, що я мушу там бути. І я дуже вдячний йому за запрошення. Хоча насправді, складність мого існування тут – в тому, що я прийшов до театру, де є актори, які, повірте мені, могли б грати цю роль! А от режисер запрошує мене. І на початку, я навіть відчував певний внутрішній дискомфорт, сам у собі, не від когось, ніхто на мене не дивився косо (сміється). І це прекрасно, що зараз такий час, коли у людей, які прийшли керувати театрами є розуміння, що актор, якщо це не завадить його роботі на основному місці, може працювати ще де завгодно, з ким завгодно і в будь-якому театрі».
НАМ ПОЩАСТИЛО, ЩО ПОТУЖНА П’ЄСА, КЛАСНА АКТОРСЬКА КОМАНДА ТА ТАЛАНОВИТЕ РЕЖИСЕРСЬКЕ БАЧЕННЯ ЗІЙШЛИСЯ В ОДНІЙ ТОЧЦІ
Вистава «Поромник» увійшла до топової п’ятірки драматичних вистав 2024 року за версією Укрінформу. Крім гарного матеріалу, за яким вона поставлена, у ній грає надзвичайно сильний склад: вже згадані у матеріалі Олександр Кобзар та Станіслав Боклан, а також Анатолій Ященко, Ніна Ніжерадзе, Ксенія Ніколаєва, Наталя Кудря, Олена Стефанська, Олександра Єна, Анастасія Сердюк, Олена Силантьєва, Олег Замятін, Олександр Ганноченко, Сергій Детюк, Валерій Рождественський та інші актори. Сценографія та костюми – Олена Дробна, хореографія – Ірина Клименко, переклад з англійської Дениса Дорошевського.
Прем'єра відбулася 21 грудня 2024 року і в перші кілька днів практично всі квитки (близько 70%) були викуплені наперед на 2 місяці і така тенденція зберігається – а це вагомий показник неабиякої глядацької зацікавленості. Все ж, це не комедія. Вистава – непроста, сильна, пронизлива. Сміливо раджу до перегляду. Нам всім справді пощастило, що потужна п’єса, класна акторська команда та талановите режисерське бачення зійшлися в одній точці на сцені Національного театру імені Лесі Українки в цей складний для усіх час. Ходіть до українського театру – там лікуються наші душі.
Любов Базів. Київ
Фото Сергій Чузавков та Володимир Тарасов
Театр
Источник: www.ukrinform.ua