Таврійський розпис: від напівзабутої традиції – до національного визнання Наша спадщина 03.01.2026 09:00 Укрінформ Орнамент, яким сільські майстрині декорували оселі на Кінбурнській косі, став візитівкою та культурним надбанням краю
У листопаді 2025 року до Національного реєстру об’єктів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України додали «таврійський розпис». Мова йде про самобутній орнамент, яким сільські умільці прикрашали будинки на теперішній окупованій Кінбурнській косі (Миколаївщина).
Відмінністю даного орнаменту є морська тематика у поєднанні зі степовими мотивами, особливі символи, образи та амулети, а також унікальна палітра кольорів – всі тони синього, блакитного, білого та вохри.
За однією з думок, витоки «таврійського розпису» сягають ще козацької доби, коли запорізькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Проте через відсутність документального підтвердження його офіційна поява фіксується серединою минулого століття. Саме тоді миколаївська журналістка та дослідниця звичаїв народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, зобразила та занотувала дуже гарний самобутній орнамент, яким сільські умільці розмальовували будівлі, і дала йому назву «таврійський» (так місцеві жителі називають Кінбурнську косу). Для нього використовували лише природні компоненти: синьку, вапно, мідний купорос, глину, рослинні пігменти, які надавали орнаменту особливої морської свіжості та легкості. Пізніше дослідниця написала про це дві книги під загальною назвою «Стежки до лиману».
Однак, незважаючи на її спроби розрекламувати цей неповторний орнамент, довгі роки він так і лишався малознаним. Аж поки майстриня та художниця з селища Куцуруб тогочасного Очаківського району Миколаївщини Любов Паранюк не вдихнула в нього нове життя.
МИСТЕЦТВО, СПОРОДЖЕНЕ МОРЕМ ТА ЛЮБОВ’Ю
… Ми зустрічаємося з пані Любою у майстерні «таврійського розпису». Тут не лише декорують вже готові вироби, а й виготовляють їх. Очі розбігаються від різноманітної кераміки: горнят, свічників, тарілок, сувенірів. А споглядати за вмілими рухами майстрині можна годинами.
Любов Паранюк
Любов Паранюк родом із міста Косова на Івано-Франківщині, але коли їй виповнився лише рік, сім’я переїхала на Очаківщину до Куцуруба, тому жінка прожила тут майже все своє життя.
«Я дуже любила наші степи, море, блакитне небо, з юності бігала цими стежками, збирала черепашки, спостерігала за мартинами і мені завжди хотілося якось відтворити цю навколишню красу. Ще у п’ять років я повернулася з дитсадка і повідомила мамі, що буду художницею. Але в художню школу мене тоді ще не прийняли, оскільки брали лише з 9-річного віку, та згодом моя мрія збулася. Мама завжди мене підтримувала, вона і сама чудово вишивала – у її сім’ї, де було восьмеро дітей, цим займалися всі», – говорить моя співрозмовниця.
Люба завжди цікавилася народними ремеслами та різними течіями декоративно-ужиткового мистецтва і розшукувала щось місцеве. Орнаменти їй дуже імпонували.
«Моя перша вчителька Тетяна Миколаївна Єфімова говорила, що з давніх-давен розписи були в кожному селі. Але з часом вони почали зникати, тому що в людей з’явилися шпалери і ніхто стіни вже не декорував», – розповідає майстриня.
Після закінчення художньої школи вона вже добре володіла «петриківським розписом» і деякими іншими. Отже, пішла удосконалювати свої уміння до миколаївського училища №13 (зараз ліцей) на факультет розпису, різьблення по дереву та художнього оформлення. А згодом закінчила ще й курси з соломоплетіння, де теж мала значні успіхи й була атестована Миколаївським осередком Національної спілки майстрів народного мистецтва України як знавець цієї справи.
«До цієї спілки входила і Євгенія Петрівна Бондаренко, тому на одній з виставок – це було понад 20 років тому – я вперше побачила її роботи. Особливо запам’яталася картина "Козак Мамай". Я не могла відвести очей. Це було нове трактування цього фольклорного персонажа. Адже раніше його зображували під дубом, з конем, а тут море, мартини, сіті… Я тоді вперше побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була невисокого зросту, але дуже енергійна. Правда, я засоромилася до неї підійти, про що досі шкодую, бо так і не змогла з нею більше поговорити», – говорить Любов Паранюк.
НАВЧАННЯ, СУМНІВИ ТА ПОШУК
Минали роки, часу на творчість не вистачало, тому що жінка, крім того, що викладала в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була ще й матір’ю трьох дітей, жила в селі, мала город, господарство. Пані Люба згадує, що хоч сім’я і підтримувала її захоплення, але тоді в селі творчість не вважалося професією: «Проте я дуже любила малювати, тому вдячна, що мені дозволили цим займатися».
Коли діти виросли, вона вирішила розвиватися далі і вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй обдарованій учениці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману», де було описано «таврійський розпис».
«Відтоді я почала більш детально вивчати роботи Бондаренко, хоча ще не усвідомлювала, як цей розпис змінить моє життя. Передусім копіювала мазки. Я розуміла, щоб його відродити, потрібно відокремити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала створювати власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже наявні в побуті загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб розпис зберігся, він має бути серед людей. Тому що не в кожного вдома є картини, а предмети побуту – майже у всіх.
Я багато експериментувала з деревом, з тканиною, але найкраще "таврійка" припала до кераміки – я її дуже люблю, тому що це теплий, пластичний матеріал, який живе довго. Я навіть жартую, що якщо через кілька сотень чи навіть тисяч років археологи знайдуть наші вироби з таврійським розписом, то знатимуть, що це Миколаївщина», – посміхається пані Люба. І акцентує на важливих нюансах. Хоча внесок Бондаренко в цю справу важко переоцінити, тому що без неї, по суті, цей розпис зник би у небуття, але та була самобутньою художницею, не професійною. Розуміла, яке це багатство, але їй не вистачало технічної майстерності – лише в 60 років почала малювати.
Отже, її картини відносяться не до класичного розпису, який виконується на чистій поверхні. У своїх роботах пані Євгенія наносила мазки розпису поверх живописного фону. Справа в тому, що у розписах також є своя еволюція. Наприклад, петриківський був спочатку настінним, потім його перенесли на папір, предмети побуту. Він розвивався, доповнювався, ставав багатшим. І згодом майстрині перенесли його на полотно: підняли від народного – до рівня станкового мистецтва, коли петриківськими мазками пишуть картини.
«Таврійський розпис» теж був спочатку настінним, але Бондаренко відразу перенесла його на полотно, пропустивши важливі проміжні етапи. Коли розпис зникає зі стін, тому що там стає неактуальним, то має перейти на предмети побуту: дерево, гончарні вироби тощо. Тобто стати простою прикрасою. І тільки після цього піднятися на рівень високого мистецтва. Але Кінбурнська коса, де народилася «таврійка», не мала таких промислів, які б дали змогу перенести ці орнаменти на кераміку чи ще кудись. Та й майстрині, які створили цей розпис, на той час не розуміли, наскільки він важливий і неповторний. І лише Бондаренко зі своїм художнім баченням і досвідом змогла це побачити.
КРАПЛЯ ВОДИ, ЛЕБІДЬ І МАЯК: СИМВОЛИ, ЯКІ ГОВОРЯТЬ
Варто зауважити, що основою «таврійського розпису» є легенди та історії з життя. Тоді майстрині не мали спеціальної освіти – вони малювали як бачили і відчували.
«Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими жителями. І лише після цього до кінця зрозуміла, про що писала Бондаренко у своїх книгах – вона пояснювала символи. Це важливо, тому що коли розпис втрачає символіку, він забувається. Молодь бачить гарну картинку, але не бачить її філософії», – стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать навкруги: «петриківка» – це квіти, «косівщина» – гори, ліси. Тому не дивно, що одними з головних символів «таврійки» є море і краплина води.
А ще на Кінбурні малювали блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, мартинів, дельфінів і все, що пов’язане з морем: хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть «матулу». Тому що люди, які тут жили, багато поколінь займалися рибальством, яке їх годувало. Ще одним символом «таврійки» став лебідь – оберіг цього краю. Річ у тому, що «Сузір’я Лебедя» влітку було видно над Чорним морем у цій місцевості і ставало дороговказом для рибалок, які поверталися додому.
Існувала також легенда про блакитного журавлика. Засуха, літо, все на городах горить. Тому люди закликали блакитного журавлика, який мав принести дощ у дзьобі. Також була поширена історія з життя про Маяківну: майстрині зображували постать жінки, яка тримає вогонь на тій стіні хати, яка повернута до моря. Вона символізувала дружин, що чекали чоловіків, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено і
такий відомий символ, як руки Берегині, що тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, який також освітлює дорогу додому.
Митці кажуть, що одним із факторів того, чому «таврійка» набула популярності саме тепер, під час війни, є те, що багато жінок чекають своїх рідних. Вони, виготовляючи вироби, кодують у них свої найпотаємніші бажання.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВПІЗНАВАНОГО БРЕНДУ
2016 рік став вирішальним для «таврійки». Любов Паранюк розповідає, що її знайшли тодішні методистки дитячих садків з Миколаєва Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони попросили створити особливі ілюстрації до настінного календаря та їхніх методичних розробок. Жінки теж займалися розписом і були знайомі з Бондаренко, Олена навіть у неї вчилася.
Любов Паранюк, Руслана Сікаленко (справа)
«Я побачила однодумців, і це було дуже важливо, тому що до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов’язано з "таврійським розписом". Але після цього прийшло усвідомлення, що потрібно більше популяризувати нашу блакитнооку "таврійку", тому що це не лише красиво, а й дуже важливо. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Тому якби я не зустріла менеджерку проєктів з регіонального брендування та соціального підприємництва ГО "Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) "Південь"" Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, мабуть, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати "таврійський розпис", то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я – частина команди ЦНОД "Південь"», – зізнається майстриня.
І додає, що тепер у Миколаєві вже понад 100 майстринь опанували цей розпис. Правда, є високе мистецтво, а є звичайне. Це як у літературі: хтось пише прозою, хтось – віршами. Але і те, й інше – важливе. «Я дуже пишаюся своїми учнями і щаслива, що моя справа, в яку вклала багато років життя, матиме продовження. Тому що мистецтво потрібно передавати з покоління в покоління, тоді воно житиме довго», – каже пані Люба.
Останніми роками «таврійка» набула широкої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитівкою області. Ще до початку великої війни творча група ГО «ЦНОД "Південь"» разом з Любов’ю Паранюк розробила та презентувала лінійку сувенірів з цим розписом, які під час повномасштабного вторгнення стали ще більш відомими.
Руслана Сікаленко
Тому постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях запевняли, що «таврійка» заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім поштовхом справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом – вчителька української мови та літератури, психологиня, по життю – творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання «таврійки» був непростим, довелося долати і бюрократичні перепони, і байдужість, і навіть заздрість.
«Нам допомогли наполегливість і віра в те, що "таврійський розпис" – справжня цінність регіону. Нас не буде, а він житиме і розповідатиме про наш дивовижний край. Тому ми не здавалися, незважаючи на складні й неоднозначні обставини, були готові відстоювати, аргументувати на різних рівнях. Однією з визначальних подій була наша участь у фестивалі "Жива культура – Живий світ", який щорічно проводиться в Національному музеї народної архітектури та побуту України (у Пирогові) і присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини України. Миколаївщина у 2025 році там була представлена вперше, і наша локація стала мегапопулярною. Викладачі, науковці, гості фестивалю були вражені красою розпису», – говорить Руслана.
І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що така завзятість миколаївської команди їх надихала, вони казали: «Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно багатограннішою».
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється.
Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо зараз, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати притулку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Миколаївщина ЮНЕСКО Художник Музей у Пирогові Кінбурнська коса Війна з Росією