“`html
«У час війни багато хто звертається до творчості через біль – як до втіхи» – іконописиця Тетяна Дзядик 17.01.2026 09:00 Укрінформ Мисткиня поєднує художні таланти з доброчинністю, а також навчає живопису інших
Досить специфічним напрямком творчої діяльності Тетяни Дзядик є саме іконописання. Але насамперед вона – особистість, у якої творчість не існує окремо від буття.
Тетяни Дзядик
ДО ІКОНОПИСУ – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ ЗОЛОТОЇ ВИШИВКИ
Тетяна розповідає, що і росла у креативній сім’ї, і сама завжди відчувала потяг до мистецтва.
– Мені було цікаво все робити власноруч. Навіть люблю шпаклювати. Мені подобається, коли матеріал піддається, коли його відчуваєш. Люблю в’язати, щось конструювати, ремонтувати. Ми з чоловіком сарай звели самостійно – я у всьому допомагала. Це складно, але мені надзвичайно подобається, – говорить вона.
Свій поступ у творчості Дзядик розпочала з художньої школи, а потім вступила на мистецький факультет університету в Кропивницькому (зараз – Центральноукраїнський державний університет).
– У нас викладали митці, які закінчували академії Києва, Одеси, Львова. Ми отримали дуже міцну академічну основу, – розповідає мисткиня.
Пригадує, що за декілька років «сарафанне радіо» привело її до місця, яке і стало для неї початком іконописання – на комбінат золотої вишивки у Кропивницькому.
– Це такий комбінат, про який мало хто знає. Там вишивають ікони та одяг для духовенства. Митри, ризи, ікони із золотими нитками, напівкоштовним камінням. Але за каноном заборонено вишивати обличчя та руки – лише малювати. І їм були потрібні художники, які вміють писати лики.
Тож Тетяні запропонували спробувати написати лик Христа, проте їй не відразу вдалося.
– Я написала портретно – з блакитними, жовтими відтінками, дуже живописно. Вийшло красиво. Але мені сказали, що так не пишуть. Лики мають бути у земляних, глиняних тонах. Мене фактично перенавчали. Вивчала літературу, досліджувала канони.
Художниця зазначає, що все ж академічний живопис та вміння писати портрети стали у нагоді під час навчання. Зараз, після багатьох років вдосконалення майстерності, Тетяна працює у непростій традиційній техніці.
Основою для ікони слугує дерев’яна дошка. Вона проходить ретельну підготовку: на неї накладають тонку матерію, проклеюють, наносять левкас – декілька шарів особливої ґрунтовки, що утворює м’яку, еластичну поверхню. Потім – шар червоної глини, на якому роблять рельєфи під майбутню роботу. Власне на цій основі з’являється живопис. Із цим етапом Тетяні допомагає майстер – вона починає виконувати свою частину роботи вже на підготовленій основі.
Іконописиця працює з багатошаровим нанесенням фарб. Раніше це була класична темпера, яку вона навіть намагалася виготовляти власноруч – з яєчного жовтка. Зараз використовує різні фарби, головне – досягти тієї ж глибини напівпрозорих лесирувань.
Фарбу художниця накладає шарами: від темного до світлого, з постійними «заливками», з м’якими переходами, у яких світло начебто виходить зсередини. Пише неквапливо, уважно, тонкими пензлями – іноді практично на одну волосину. Окремий етап – позолота. Для неї використовують поталь, нанесену на спеціально підготовлену основу.
Тетяна розповіла, що процес роботи може тривати від одного дня – для невеликих образів – до кількох тижнів і більше – для складних багатофігурних композицій.
ІКОНОПИС ТА СТЕРЕОТИПИ
Це мистецтво все ж сакральне, пов'язане з певними ритуалами. Але Тетяна стверджує, що для неї важливішим є її стан, ніж ритуальність.
– Не можу сказати, що дотримуюся релігійного обряду під час написання ікон. Але коли я пишу, не вживаю алкогольні напої, не лихословлю, намагаюся бути спокійною. Це особливий стан, як медитація. До того ж я маю все зробити вдома, щоб працювати й не відволікатися, щоб мене не турбували. Настільки гублю відчуття часу, що іноді не можу підвестися зі стільця – так засиджую ноги.
Окрім того, написання ікон традиційно вважалося чоловічою справою, уявлялося, ніби такі речі можуть створювати лише ченці тощо. Зі слів Дзядик, їй пощастило не зіткнутися з подібними упередженнями.
– Мені жодного разу не говорили, що я не можу, тому що жінка. Мене запрошували працювати навіть у Київську лавру (Києво-Печерську, – ред.). Я відмовилася, тому що на той час там був московський патріархат. Але якщо запрошували, отже, питання не у статі, – підкреслює іконописиця.
Додає, що принципово не освячує ікони сама – вважає, що образ має входити в життя людини через її власний духовний досвід.
– Я завжди кажу: беріть, ідіть до свого батюшки. Адже сенс не у воді. Ви ж, коли купуєте хрестик для дитини, не питаєте ювеліра, чи він постив і чи його освячував. Ви берете річ – і несете її до свого священника. Так само тут.
«ДЕКІЛЬКА ЖІНОК МОЖУТЬ ПЕРЕТВОРИТИ ЦІЛЕ МІСТО»
Волонтерство Тетяна не відокремлює від буття, не згадує про нього як про «напрям діяльності». Волонтерський простір КропХаб, у якому ми й зустрілися для бесіди з нею, функціонує ще з початку російсько-української війни. Свого часу простір став продовженням діяльності ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».
Тетяна завжди була соціально активною. Брала дієву участь у подіях Революції Гідності, потім долучилася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями їздила на з’їзди, знайомилася з жінками з різних міст.
– Якось ми поїхали в Одесу на перший конгрес «Дії». Там були жінки з Краматорська, директорки заводів, підприємниці, очільниці великих міських структур. Вони вже жили у війні, за щось боролися. Тоді усвідомили: жінки – величезна сила, – згадує співрозмовниця.
Повернувшись до Кропивницького, вони почали формувати місцеву спільноту, збирати гроші, працювати з історією міста, з жіночими постатями, з благодійними ініціативами.
– У нас тут майже ніхто не знає історій жіночого меценатства, про те, якими були жінки в історії міста. А жінки можуть усе. Декілька жінок здатні перетворити ціле місто. І ми взялися до роботи в цьому напрямі, – говорить Тетяна.
Саме через рух «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше потрапила у простір, який згодом став КропХабом. Жінка пригадує, що тоді це було занедбане складське приміщення – без затишку, без уяви, на що воно перетвориться.
– Але ми вирішили, що все зможемо. Почали руйнувати, ремонтувати, робили все власноруч. Спочатку втрьох – з одним із військових та Катею (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця КропХабу, нині – також заступниця начальника Кіровоградської ОВА, – ред.). Згодом хлопці, які поверталися з ротацій, почали допомагати. Тут усе зроблено руками, – зазначає волонтерка.
Спочатку тут плели сітки, готували їжу, консервували, пакували допомогу. Але дуже швидко КропХаб став осередком зустрічей.
– Хлопцям було потрібно не тільки щось поїсти. Вони потребували місця, де можна просто висловитися. Сиділи тут годинами. Це було важливо, – каже Тетяна.
На початку повномасштабного вторгнення простір перетворився на справжній пункт порятунку.
– У перші дні приїздили юрби людей. Тут було, як у мурашнику. Збирали все, що необхідно було на фронт, на блокпости. Несли подушки, матраци, спальники, ковдри. Я відповідала за весь текстиль. Тут реально було потрібно все.
ВОЛОНТЕРСТВО Й МИСТЕЦТВО ЯК ПІДТРИМКА
– Багатьом людям потрібно було за щось вхопитися. Тому що вони не розуміли, що робити, куди податися. І тут вони знаходили хоч якусь точку підтримки, – каже Тетяна.
Тому згодом, коли перший шок після повномасштабного вторгнення минув, у просторі з’явилися нові форми роботи з військовими та їхніми сім’ями: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову стала у нагоді Тетянина пристрасть до творчості.
– Тут я працюю з дорослими, які приходять усвідомлено. Впевнена: малювати можуть усі. Просто багатьом у школі казали: «І це, і те робиш не так», тому люди закрилися. А зараз, під час війни, багато хто звертається до мистецтва як до розради, з важкістю, з болем. І ми говоримо про те, що чорне існує. Воно також потрібне, без нього ти не побачиш світло. Контраст – це і є життя. І ми вимальовуємо ці темні кольори, замінюємо їх на інші. Я добре бачу по роботах учнів, як змінюється їхній внутрішній стан, – розповідає художниця.
Іконопис, звісно, теж залишається у творчості Тетяни. Під час війни замовлення стали особливими – коли чекають захисників, коли відчувається внутрішня нестача підтримки.
– Люди не замовляють ікону просто так. Вони звертаються, коли болить, коли скрутно, коли втратили чи просто потрібен захист, опора, – наголошує Дзядик.
Саме тому багато її робіт їде в домівки, де є поранення, втрати та очікування. Через КропХаб ікони Тетяни почали передавати у шпиталі, на передову, у волонтерські посилки – як маленькі образи з молитвами.
– Ми виготовили маленькі іконочки з календариками та захисною молитвою. Роздавали їх хлопцям у шпиталі на День козацтва. І зараз ці іконочки в посилки розкладають, – додає.
Вона підкреслює, що іконопис – лише один із видів її творчості, але важливий та необхідний. Навіть не через те, що це мистецтво – сакральне, а тому, що дає внутрішній спокій. І стверджує, що всім варто знаходити ту справу, за яку можна триматися у скрутні часи.
– Ми всі маємо зараз робити для себе те, що надихає. А жінка – це взагалі такий собі павербанк, який ділиться енергією з близькими. Але ж і нам потрібно чимось наповнюватися. І мистецтво, час для себе у творчості – це така ж підтримка під час війни. Слід собі регулярно нагадувати, що цей «павербанк» час підзарядити.
Волонтери Ікона Ветерани війни Мистецтво Художник Війна з Росією “`