Справжній текст
Слід існувати!
Існувати необхідно захопливо: гортати сторінки, відвідувати вистави, вправляти пса Патрона…
Слід існувати! Не в півсили, не дещицю, не в майбутньому, не потім. По-справжньому! Зараз! Слід пестити котиків, збирати боровики, перевозити песиків з передової на "інтерсіті", оновлювати помешкання та дарувати радість тим, кого обожнюємо. Слід придбавати вбрання з блискітками й переказувати кошти на армію, знаходити РЕБи і електрогенератори, а ще — вишукувати надвечір у роздоріжжі ботсаду, тому що на перше заняття потрібно принести каштани.
Слід любити свій прихисток, навіть якщо він недовговічний і далеко від щирого дому — того, що в душі. Слід давати кров, і, можливо, з нею ще в чиємусь органі поселиться жага до висловів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".
Слід ніжно обійматись, коли трапляється можливість, і висловлювати те, що в голові. Немає змоги на відтінки. Матеріальне — скороминуще, буття вислизає між пальців. Дійсним виявилося виключно те, чого неможливо вхопити руками: згадки, регіт і прихильність.
Ще слід ридати, коли є змога. За все те, що ніколи не мало з нами відбутися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а ще й розрізняємо їх на слух.
Росіяни прагнуть, щоб ми стали ідентичними їм: згасали у вічній скрусі. А ми будемо існувати насичено — всупереч минулому і заради тих, хто згодом розмовлятиме нашою говіркою.
Євгенія Кузнецова
Харківсько-слобожанська пасивно-агресивна побутова версія (з вкрапленнями краматорських флешбеків дитинства)
Та ну, а шо робить – померти, чи шо?
Бо хто тобі допоможе? А то розмазалась, як крапелька з бузковою рідиною. Збери ланчбокс і піди швендяти по саду Шевченка. Чи стрибай у метро і газуй на Барабашку – придбай собі платтячко з блискітками чи шо. Чого вішалки у гардеробі порожні бовтаються? Скинь ту заношену кофтину, її вже час як лежанку для кота використовувати. І, до речі, чого це він у тебе без виховання?
І поїж щось, бо вже шкіра та кістки. Зберись, вийди з дому – он хоч у «Кулінічі». Біляшика втям. Або, я не знаю, батончик «Полюс» там чи печиво «Союзне» (славабогу, вже інакше кличуть).
Ні, ну якщо вже зовсім несила не пити, то візьми «Рогань», але одну. Піди подихай трошки сенсом життя поблизу Держпрому. І не хмурся, бо й так зморшки лізуть.
Не ний. Коти в тебе нагодовані, вайфай працює, бойлер цілий – шо тобі ще, орден?
І не треба мені оце «мені сутужно». Усім непереливки. Он сусідка ремонт вже третій рік не може закінчити і мовчить!
Тому давай, зроби каву, вдихни-видихни, нафарбуй вуста і піди жити. Бо шо, здаватись тепер, чи шо?
Катерина Городнича
Галицький варіант
«Треба мати завзятє до життя: читати часописи, їздити по опеньки, та не з портфелем, а з рушницьов або з рушнИцею, і не бавитися марно з псом на ім’я Набій, а заохочувати *го до гавкіту, щоб пес вірно розрізняв, де знайомий, а де чужинець.
Слід існувати! Не абияк, не сяк-так, не колись-то, не потім. А так, як і годиться, гарно, як Господь наказав! Сьогодні! Вмить! Треба забрати песика з передової в “Червоній руті”, у вихідний взяти кицьку за загривок, розтрусити ряднинИ і прибрати у помешканні, полити петунії і спаржу на верандІ, мовити “можливо” і “хай щастить” всім людям, а не тільки близьким. Слід придбавати яскраві сукенкИ і не видурюватися, а фінансувати на військо, збирати на бофони і на діло визвольне, шити воякам сорочкИ у гаї і поважні бенкети. А надвечором, як стемніє, ще перелізти через ровик між городАми, щоб десь, раптом, роздобути зо три-чотири головки маку, щоб хоч було на Маковія та й до короваю.
Слід дуже любити свою оселю, навіть, якщо ти на відстані від неї, десь на журавлині у ПольшІ чи на будівельному майданчику на чехах. Мусить бути так, щоб миттєва кров охопила всіх, хто й досі не в курсі, що то значить “лишенько”, “курчатко” і “каченятА”, а ще — “бамбетлик”, “валізА” і “годинник”.
Слід ніжно обіймати уста малиновІ і завжди говорити правду, що маєш на гадці. Бо немає часу бавитися в жарти. Бо то не дощ січе, а буття зникає крізь руки. Бо щирим є лише музика та напій, а ще те, що не здатен відчути дотиком: спомин, витівки і ніжність.
Ще слід випускати сльозу, коли випадає змога. За те все, що ніколи не мусіло з нами трапитися. За те, що ми не тільки розумієм, як то зветься те залізяччя різне, але і розпізнаєм на звук, що то за напасть летить на наші бідні дурні голови.
Вороги, поганці, мріють, щоб ми обернулися на них: згасали у невпинній скрусі. А дарма! Ми будемо існувати так, аби вразило тоту кляту наволоч (хай їм грець!), аби їх лихо швидке спіткало, і щоб після нас на нашій землі назавжди зникла тої огидної гадючої мови. Їй-право!»
Богдана Квятковська
Диктант покутсько-буковинською групою говірок
Конче жити!
То мус інтересно жити: вчитися, на прогулянку йти, доглядати худобу…
Конче жити! Не аби-як, а по-людськи, та й ни на потім. Так щиро! Клянуся, скільки то має людина зробити, аби жити! Конче почіхрати котів, бо скучили, побігти в гори по гриби, малих безпритульних песиків повезти в район, хату пошпаклювати і ше може рідних та й колег чимось потішити. Конче купити си вбрання з пацьорками, та й на восько жертвувати конче, та й за все до ладу на сезон тре' подбати, до того ше й порити кожним кутком городу, бо де ше на лихо тоті каштани в школу роздобути?
Конче і хату шанувати, аж би то була така хата тимчасова, не справжньо твоя, котру в серцю носиш. Конче пригощати других тим, шо сам маєш, та й відтак то може і другі зачнуть казати «штудерно», «рискаль» чи «ґраса». І цілуватиси конче, єк уже так сталоси, і не казати дурниці, а таке розумне говорити. То нема шо багато гадати. Шо сталося – то минулося, був би-с дурний аби пробував зловити в руки вчора. Іно то шо зловити не годен – спомин, сьміх, та й шо другі люде за тебе надумают – виходить щирим.
Та й, коли є змога, ше мож побурчати. Бо їке то в усіх важке життя, а в нас таки їкес найважче. Мало того шо знаємо, їкий звук видає далекобійний дрон чи балістична ракета, то ше й в диктанті во за них мус писати.
Москальови їдна думка: вліз би си, аби лишень другому добре не було. Ну то й вліз би пес його матері – нам своє балакати і за своїх дітваків думати, а нє за тоту халепу.
Остап Українець
Полтавський диктант
Жить треба вправно!
Все.
А вправно – воно про все і про гарно, і про добре, і про радісно, і про щасливо. Вправно, це коли ти зранку по росі женеш каченят до ставу, і тобі кумедно як вони плутаються в траві і скочуються з гори, як жовтопузі мʼячики.
Вправно – це коли ти у спеку роздягаєшся і стаєш босоніж у прохолодний спориш.
Вправно – це коли ти можеш відламати окраєць від хлібини, не чекаючи, коли вона охолоне.
Вправно – це, коли тебе старші брати катають у простирадлі, як у гамаку.
Вправно – це, коли ти робиш комусь, щось добре, не тому що мусиш, не щоб тобі якось віддячили, а просто так, бо тобі вправно і ти хочеш, щоб комусь теж стало вправно.
Вправно – це вдягнутися як тобі подобається, хоч і в блискучу сукню чи леопарда і йти з відчуттям, що ти королева. Вправно – це обніматися вночі, коли дзижчать комарі, так солодко пахне липа і ти не памʼятаєш ні про минуле, ні про майбутнє, в тебе тільки те, що зараз.
Вправно – це коли песик прибігає облизувати твої сльози і тобі від цього стає трохи краще і ти обіймаєш його і розказуєш про все що з тобою трапилося і він тебе розуміє по-справжньому.
Вправно – пахнуть голівки у дітей, навіть тоді, коли вони вимахують на дві голови вищі за маму.
Вправно – це чути свій дім, за тисячі кілометрів, у тому, як хтось інший може так само як і ти вимовити "Пирятин" і дуже цьому радіти, так, наче б тобі душу медом помазали, так наче б ти знову дома.
Вправно милуватися, як за пшоном ховається сонце, і знати, що ти завтра прокинешся і зможеш іще щось зробити, щоб у цьому світі було вправніше.
Вправно – це коли з війни телефонують найліпші у світі котики, і кажуть, що отой дорогущий мотлох, який ти їм придбав за купу грошей, врятував їм життя, а росіянам – ні. Вправно – розповідати про це всім, хто хоч якусь копійчину дав на ту штуковину.
Вправно, це коли люди, які народяться за багато років після нас будуть розмовляти по-нашому і зможуть про нас сказати хоч якесь вправне слово.
І цей-той-як-його живіть вправно, бо життя складна річ, і часу постійно не вистачає, тому живіть – мені вправно, коли ви всі живі!!!
Татуся Бо
Запорізький варіант
Належить існувати!
І життя має бути цікавим, з викрутасами: слід читати книжки, відвідувати театр, виховувати пса Патрона, бо почав вередувати…
Треба існувати! Не через п’ять років, а цієї миті. Зараз!
Слід пестити котів, збирати гриби, відсилати песиків із передової на «інтерсіті», робити ремонт в альтанці та приносити радість тим, кого обожнюємо.
Треба виділяти добру суму на плаття з блискітками і ще більше на військо, купляти РЕБи і пищалки, а ще — копирсатися в городі, наче перукарка в зачісці.
Слід любити свій дім, якщо він тимчасовий і далеко від щирого дому — того, що в душі. Отой гарний дім із альтанкою і гарбузами, який залишився в Гуляйполі. Колись знов туди повернемося і будемо ввечері в піджаку кутатися, чай пити, розмовляти по-місцевому, дурити в карти.
Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «тіліхвон», «дубак», «товчонка».
Треба цілувати улюблених і давати прочуханки знахабнілим. Нема часу на півтони. Життя швидкоплинне, завтра можна віддати душу. Справжнє не можна відпускати.
Ще треба ридати, коли є змога. За все те, що ніколи не мало з нами відбутися. За те, що ми в Запоріжжі, Гуляйполі, Оріхові, Кушугумі розрізняємо звук КАБа від дрона, РСЗВ — від балістики та інших гримілок.
Росіяни прагнуть, щоб ми стали схожими на них: заморилися та знівечилися ні на що. Нехай їм грець — наше життя є та буде добрим і цікавим! А ще ми обов’язково повернемося в рідні Оріхів і Гуляйполе, Бердянськ і Токмак.
Сєда Власова
Диктант східнополіським діалектом
Трэба жыць! Жызь як сон, да нє тєрай хвасон! Трэба хоць патроху да зазірать у кніжкі. Да тіятрэв із сєла нє дабэрэсьсє, дак хоть дівітца єкеєсь дєтєктівне кіно па інтэрнэту. Трэба вігулюваць сабаку Бурана. Кажного дня пасті да муштрэваць куоз, щоб на чужиє гароди нє наділісь.
Трэба жыць! Трэба жыць, як набєжыць! Да й нє патроху, а на повну катушку! Нє завтрэ, нє послізавтрэ, бо ноди нє будє калі, а тєпер і па-справдєшнюом! Нє дземєнать нуосцакам катуов, што плутаютца пуд нагамі лє рундука, а трохі астєпєніўшысь сунятца да іх пажалуваць. Збіегать з кашолкаю в ліес па абабкі. Хача єкіє тєпер абабкі, як ужэ времʼє апєнькам з-пуд пнюов вістыркуватца. А як харэшей прыглєдєтца, дак можна пабачыць што пуд лістєм стрымєнєюць шчэ й свінаркі ажэ рэдуовкі.
Пазамазуваць на зіму душнікі, пудмазаць у хаті комін ік храму. Ашчэслівлюваць тых, кого мі любіма. Трэба спрэўляць платті з лєлюоткамі, данатіць на армєю, нашукуваць РЭБі да гєнєратари. Днямі карачітца наўколєнцах, наўкорпушках ті сагнуўшысь у тры пагібелі сабіраць валоўскіє арэхі, чтоб ім трохі ладу давєсті да аддаць туди, діе вани буолєй патрыебніей.
Трэба любіць сваю дамуоўку дажэ єкшо вана нє руодна й душа да єїє нє лєжыць. Трэба здаваць кров і може з єю варухнєтца в чийуомсь сєрци любов да слуов «докуль», «пулєнята», «кієхі».
Трэба цалаватца, як віпадає слушный мамєнт, і казаць теє, што йдє з душы. Сюсюкатца нєма калі. Матєр'яльне — крохке. Жызь тєче наче вада круз пальци. Настаяшым аказалось туолькі теє, за што нєльга ўхапітца рукамі: споміни, сміех да любов.
Трэба й прыплакнУть, калі хочетца да калі можетца. За всє теє, што нє должна було з намі случіц'тца. За теє, што мі нє туолькі знаєм, як пішэтца «далєкабуойний дрон» або «балістічна рэкэта» , а й можем рэзпазнаваць іх нАслух.
Варэгі хочуць, щоб мі булі пахожимі на іх: гібіелі у віечнуой грызніе. Забулісє прэ теє, што хто з чим да нас прыдє, з тым і пуойдє. Пазарылісє на чужэє нахалюгі да ладыругі. Хай вани нє дуождуть! Хай іх тамакі сарочка нє чэпає! А мі тутакі будама жыць лавєнна супроті історії і зараді тых, хто послі нас будє жыць і па-нашуом гаманіець.
Юрій Дахно
Чернігівський варіант
Трябва жити!
Жити трябва интєресна: гасати на річку босим, вранці ўстаўши, сьорбнуўши кружку сироватки ранкової, запашистих млинців тільки з печі штуки три втямши, хльобнуўши три пампушки зі сметаною топленой і запивши водою крижаною з колодязя, такою, що аж зуби болять, — а як прибіжиш з річки (дивісь тільки кропивою не обпечися і в лайно не влізь, знаю я тебе), то сісти на сонечку, милуватися, як смородина схиляється до самої жаркої землі, як порічки висять пишні, сам смак, підставляй рот і збирай зубами, як вишні позаливалися соком, вот-вот луснуть, як яблуня, яку ще прабаба садила, цього року добрих яблук дала…
Не як трапиться треба жити, не лінуючись, не завтра, а сьогодні, не скоро, а зараз. Так, щоб і правди було зрозуміло, що жити тобі подобається! Гладити котів трьохмасних, сірих, рудих, усяких, яких тільки побачиш!
У гриби йти, коли дощ проллє, шукати білі, обабки, польські, та хоч і сироїжки чи піддубники, з тих так само добрих котлет можна наробити, маслюки шукати, щоб потім сидіти до самого вечора з ножиком, поки спина колом не стане, і пальці чорні відчищати лимонною кислотою.
Їздити возом, підводою, по селу, розлягтися, килимків накидати, щоб м’якше було, віжками хльоснути, нно, рушай! І приносити щось гарне тим, хто приносить щось гарне тобі, або просто тим, кому хочеш! Рвати чорнобривці чи айстри в садочку, купити у крамниці чогось смачненького, морозива, ковбаси, ситру, на базар піти хустку купити і штани красиві, як на храмове свято, — і нести! Та й на армію теж треба віддати трохи, а як є багато, то й багато, бо не в кожного багато є, тож віддай за тих, у кого само нема.
Треба любити свою хату, дивитися, щоб у хаті було чисто й навколо хати теж, подвір’я своє замітати, сніг відкидати, щакєти міняти, щоб кури не перелітали куди попало, дерева садити треба, коло хати обов’язково, і ягоди, можна полуницю чи смородину, буде як знахідка.
Треба здавати кров, і, може, з нею хтось вивчить слова "щакєт", "кікі", "сонєйка" чи "каліва". А як не вивчить – то й байдуже!
Цілуватися треба так, щоб іще хотілося. Смачно, довго і старанно. Розповідати треба все людині в очі, не по закутках кому попало, не волоктися по селу. Хочеш жалітися — прийди пожалійся додому.
Життя одне, як його все промовчиш, то гріш тобі ціна.
Згадуй, як колись робили, і якщо робили добре, то й ти так роби.
Поплакати коли плачеться — краще за все. Прийди поплач, виплачся, витрись і далі роби щось гарне. Щас багато хто плаче, бо залишаються старі, а молоді калічаться, воюють, мучаться, і все від того, шо один дурнуватий руський ніяк не заспокоїться.
Їм хочеться, шоб ми поздихали? Дідька лисого їм! Будемо реготати, жити як можемо – і дасть Бог, доживемо, коли ті всі шельми Путіни поздихають.
Олександр Стукало
Бойківський варіант
Йо, треба жити!
Бо, як-то кажуть, той, хто не жиє, то або вмер, або щось не в порядку.
Та й жити треба з вогнем, так аби всі прилеглі гори гуділи: танцюйте як в останнє, моліться щонеділі і при кожній нагоді, Бог то вам запамʼятає і до доброго зарахує. Ая.
Треба жити! Як Бог заповів, а не абияк! Не з початку тижня, не в свята, не на Великдень, але зразу: сьогодні і негайно! Пестіть котів, садіть квочку та й матимете курчат, йдіть по гриби, по підпеньки, квасьте капусту й огірки! Рятуйте котів і собак, як моя сваха. Тільки хай вас Бог береже якого москалика рятувати, бо за то би чорти вас у пеклі довіку крутили! А людям добре робіть – коли можете і чим можете. Бог все бачить. Хочете собі купити сукню, то мерщій на ярмарок і як говорила одна письменниця, нічого собі не жалійте! Хочете з лелітками, хочете з бісером , а хоч вишивану на повні груди. Тільки дивіться, не поверніться з порожнім гаманцем, бо ще треба дещицю і пожертвувати: одного бо вже зима на носі, потрібні електрогенератори, в небі гуде, як пошкоджена пила, то потрібні РЕБи. І не будьте скнарою, не колупайтеся по кишенях, ані у нетрях, лишень почувайтеся гоноровим газдою чи господинею, тягніть товсті гроші, бо наше військо того варте. Ая!
Ну поміжʼярʼю – то як тобі пощастить. Швидше по міжгірʼю – та й легше на їден апостроф.
Свою хату ти шануєш, то нема чого й казати. Обійстя виметене, огорожі поправлені, що деколи тої гужделеби з-за огорожі й не видно. Та вже як є. Не треба тепер ті гроші, вкладені в огорожу, ще раз рахувати. Бо нічого не дасть. Шануйте вже ті свої огорожі, і тих, хто за огорожами. Та й тебе хтось за то полюбить, бо хліб – відданий. Здавайте кров. Свою, не з крана. Як не знаєте де, то тепер в інтернеті все пише. Читайте! Як підете здавати, то кажіть чесно, а не морочте людям голови: чи не кволий на що, чи не вживали вчора нічого… Сам розумієте.
Далі. Треба обійматися. Бо то є життя. Цілуйте, поки ще смерть не спіткала, бо потім буде запізно. Жінку, дітей, сусідку, куму, корову. Ая, корову два рази, бо такого молока дає. А ті лиш пʼють. Ну та й поміж то подумайте про справжнє. Бо порядний бойко має розуміти, що то є любов, свої гори і свої люди. Бо цисе є вічне, все решта – перейде.
Хочете плакати, плачте. Але що то тепер дасть? Плакати треба було, як йшли голосувати останній той раз. А то ж тішилися, наче вас хто найняв. Ну тепер хоч плачте, хоч скачіть. Не журіться. Буде того доброго. Засукуйте рукави і беріться до роботи. Бо робити є що, поки москаль не помер до останньої лаби.
Кажуть, прагне, аби ми стали як вони?! А не дочекається! Мабуть, сконає скорше, ніж обернеться. А ми будемо! І будемо собі співати: «Тече річечка невеличка в ній москалска кров. Моskalя ми били, будем бити знов».
Галина Лицур-Щадей
Диктант з одеським колоритом
А я вам скажу, що таки треба жити красиво: читати всякі повісті про любов, ходити в оперний, дресирувати Шарика, шоб він вам був здоровий, хлопець хвостиком.
Треба жити! Не абияк, не мало, не так, шоб навскоси, криво, аби живо. Ні! І не потім колись на турецький Великдень. Цитьте, тихо, давай жити прямо зараз уже на вчора. Шоб я так жив!
Пестити котів, їсти бринзу, калапуцати таку ікру з синеньких, шо хрін де спробуєш. Шоб їм ручки не боліли ніколи, хто вміє в таку ікру. Треба возити цуценят з Херсона на кабріолеті, бо їх там затопило по самі кісточки. Робити шикарний ремонт по системі бікіцер: люрексом заполіруєм, фаскою врівень і де той Версаль, він мовчки курить! І кого любимо, тим треба щоб від нас був трохи зиск, а не таке, шо один збиток.
І шмотки треба брати людські, не шоб хизуватися потім як волоцюга з Молдаванки, шо без сліз не глянеш. Аякже! Треба походжати як мадам з посагом і щоб весь Привоз запитував, на честь чого ви сьогодні така гарна. А самій потихеньку на підводні дрони підкидати. Робити переполох на німецьких сайтах через колишніх однокласників, бо колишніх не буває, і хапати там оптичні приціли, світ не бачив, майже задарма, і через треті руки, нівроку через польського консула таранити їх аж прямо пацанам на передок. А самій тим часом шмонати бульвар вздовж і впоперек, бо треба в школу ті каштани з витребеньками і позолотою, шоб їм кисло в борщ.
Треба любити свою халупу і робити в ній гарно, навіть якщо в ній вічний безлад вприсядку і взагалі вона далеко від пляжу. Треба здавати кров і, я знаю? Може, з нею вийде ще когось заразити любов’ю до слів "кандибобер", "казьонити" і "халоймес на рожевій воді".
Треба обійматися скільки влізе і казати, що думаєш, а не вдавати з себе діву-невидимку. Дурницями займатися нема коли. Те, шо за гроші купується, воно ж як швейцар – от воно є, а от х'ють і як не було. Справжнє лише те, шо не помацаєш: оте відчуття, коли сидиш на волнорізі до берега спиною і навколо лише море і небо. І воно все – твоє. Все наше.
А як можеш порюмсати в куточку, так і роби. Плач, бо моїм ворогам усе те, що з нами сталося. Моїм ворогам усі ці повії, блохольоти, кинджали кляті, казна-що і усе те, що аж свербить засунути їм назад по саме дишло і ще провернути три рази.
Вони прагнуть, щоб ми були як вони: вмирали в тихий жах і світу білого не бачили. Але ми їхні ті за
Источник: osvita.ua