Як заступник керівника Хмельницької ОДА, що відповідає за освітню сферу в Хмельницькій області, і як лектор Хмельницького університету управління та права ім. Л. Юзькова, я майже щодня зустрічаюся з викликами нашої освітньої ниви. І змушена стверджувати: вже зараз нам необхідно вдаватися до радикальних змін в освіті – як, по суті, в системі, так і в ставленні до неї.
Аналіз кризи: що не так з українською школою
- Бюрократія, яка нищить освіту
У процесі роботи я проводжу безліч бесід із вчителями різних шкіл області. Обговорюємо і зарплати, і бюрократизм, і переповнені класи та професійне знесилення, і конфлікти з батьками та втрату значущості професії. І поступово сформувалася ясна картина системних негараздів, які руйнують українську освіту зсередини, на думку освітян.
Сучасна українська школа перетворилася на «паперову установу», де основним завданням вчителя є «створення» різноманітних звітів замість навчання. Педагог віддає до 40% робочого часу на заповнення документів: планів занять у декількох видах, звітів про успішність, аналітичних довідок та інше.
Електронний щоденник, який мав полегшити життя, перетворився на додатковий обтяжливий елемент. Вчителі змушені копіювати дані в різних системах, оскільки кожен рівень управління вимагає особисті форми звітності. Отже, замість інструменту, що допомагає в діяльності, ми отримали ще один спосіб нагляду.
Порівняйте це з досвідом чеських шкіл, де електронні щоденники ввели ще 2 десятиліття тому як зручний спосіб зв’язку між школою та батьками. Там учитель витрачає максимум 15-20 хвилин на день для внесення оцінок і домашніх завдань. Яскравий приклад справжньої автоматизації.
- Викривлення педагогічної професії
За роки незалежності ми бачимо системну деградацію статусу вчителя. Педагог перетворився з шанованого наставника на технічного виконавця вказівок різних інстанцій.
Невелика зарплата, яка в більшості випадків не покриває основних потреб родини, примушує шукати додаткові способи заробітку або взагалі кидати професію. І навіть довгоочікуване збільшення заробітної плати освітян не зможе миттєво вирівняти рівень їхніх доходів із вимогами дійсності.
На сьогодні, за незначну платню, вчитель в Україні повинен:
- готувати дітей до ЗНО/НМТ;
- заповнювати купи форм звітності;
- брати участь у безлічі формальних зборів і «оптимізацій»;
- водночас виконувати обов’язки психолога, соціального працівника, а інколи й технічного персоналу;
- спілкуватися з батьками учнів, де часто трапляються прояви неповаги.
Все це неминуче призводить до професійного знесилення, що в освітній сфері набуло розмаху епідемії. Як результат – молоді фахівці покидають школи протягом перших трьох років роботи, а досвідчені педагоги виходять на пенсію завчасно.
- Нерівномірний розподіл – як звичне явище
У школах українських міст клас із 30–35 учнів вважається нормальним. Протягом років та за відсутності позитивних зрушень така обстановка за замовчуванням стала звичайною.
Але переповненість робить неможливим якісне навчання, оскільки вчитель фізично не може приділити достатньо уваги кожній дитині, не може застосовувати індивідуальний підхід, не в змозі створити атмосферу довіри та співпраці.
Проте у малокомплектних класах шкіл сільської місцевості обстановка не краща, тому що навчати нечисленних учнів просто немає кому.
Насправді в основі обох ситуацій лежить одна й та сама проблема: це не дітей багато чи мало – просто не вистачає необхідної кількості вчителів. Вже сьогодні ми відчуваємо наслідки тривалої кризи педагогічних кадрів, про яку попереджали ще багато років тому. І якщо в містах проблема нестачі вчителів перетворюється на перенавантаження існуючих, то в селах спостерігається зовсім інша тенденція.
Брак вчителів у сільських школах зумовив складну логістику і потребу збільшення, коли учнів і вчителів з декількох населених пунктів щоденно привозять до одного навчального закладу. Вирішення цієї проблеми, на жаль, вже неможливе разовим втручанням, а потребує термінового і системного підходу до мотивування вчителів та комплектації педагогічних колективів закладів освіти.
Діти, які потрапили до європейських шкіл, де в класі 15–18 учнів, відчувають велику різницю. Учитель пам’ятає особливості кожної дитини, може допомогти з конкретними труднощами. Урок перетворюється з монологу педагога на живий діалог, де кожен може висловитися і бути почутим.
- Шкідливе освітнє середовище
Українська школа часто стає джерелом психологічних травм для всіх учасників освітнього процесу. Культура страху, авторитарний стиль спілкування, постійне порівняння дітей між собою утворюють атмосферу постійного стресу.
Батьки змушені «здавати» гроші на ремонт, подарунки вчителям, додаткові потреби класу. Це створює нерівність між дітьми та корупційні ризики на найнижчому рівні, а найгірше – закарбовується у свідомість самих учнів і стає для них звичним явищем на майбутнє. Батьківські чати перетворюються на платформи для конфліктів і взаємних звинувачень.
Діти ростуть в умовах постійного тиску: потрібно бути кращим, потрібно відповідати очікуванням, потрібно не виділятися. Індивідуальність не цінується, творчість пригнічується, а критичне мислення за межами підручника сприймається як непокора.
Європейський досвід: як має бути
- Цифровізація заради продуктивності
У розвинених країнах технології в освіті запроваджують не заради самих технологій, а для полегшення діяльності педагогів та підвищення якості навчання. Електронний щоденник – це не засіб нагляду, а зручний інструмент комунікації. Онлайн-платформи дозволяють учням отримувати зворотний зв’язок миттєво, а батькам – постійно бути в курсі успіхів дитини.
Важливо відзначити, що автоматизації підлягають рутинні процеси, а не творчі аспекти педагогічної діяльності. Насамперед це звільняє вчителя від паперової рутини, щоб він міг зосередитися своїй головній функції у школі – навчати та виховувати дітей.
- Прозорість і професіоналізм
У європейських школах чітко розділені ролі всіх учасників освітнього процесу. Учитель – це професіонал, який отримує гідну оплату своєї праці. Батьки не збирають гроші на шкільні потреби, оскільки все фінансується з бюджету. Подарунки педагогам заборонені, тому що це може вплинути на об’єктивність оцінювання.
Комунікація між школою та батьками відбувається через офіційні канали. Батьківські чати, що стали в Україні джерелом постійних конфліктів, у багатьох країнах просто заборонені. Замість цього працюють прозорі механізми зворотного зв’язку.
- Основа – індивідуальний підхід
Малі класи не привілей, а необхідна умова якісної освіти. Коли в класі 15–18 дітей, учитель здатний:
- застосовувати різноманітні методи навчання;
- брати до уваги особливості кожної дитини;
- створювати атмосферу довіри та взаємоповаги;
- розвивати критичне мислення та творчість;
- запобігати булінгу та іншим формам насильства.
Шляхи до оновлення: що потрібно змінити?
На моє переконання, першочерговим завданням у змінах до шкільної освіти має стати кардинальне зменшення бюрократичного навантаження на педагогів. Значна частина статистичної інформації не має реальної цінності для планування навчального процесу або збирається суто формально. Разом з тим, цей процес виснажує головний ресурс, яким володіє вчитель, – час, що можна і потрібно витратити на більш корисні справи. Вважаю за необхідне змінити наступне:
- скоротити документообіг – залишити лише документи, що реально сприяють в освітньому процесі. Більшість звітів можна автоматизувати або взагалі ліквідувати;
- зменшити наповнюваність класів. Варто усвідомити, що це питання не тільки комфорту, але й якості освіти. Оптимальна кількість учнів у класі – 15–20. Так, це вимагає більше коштів, але інвестиції в освіту сьогодні рівноцінні інвестиціям у майбутнє України;
- впровадити європейські стандарти взаємодії – заборона неформальних зібрань, чіткі правила комунікації, встановлення та дотримання чітких професійних меж між усіма учасниками освітнього процесу.
Можливо, найскладніше завдання полягає, на жаль, не в області матеріального забезпечення. Докорінних змін потребує сама культура сучасної української школи, що й досі наслідує не найкращі стереотипи колишнього суспільного ладу.
Важливе місце тут займає відмова від авторитарної моделі. Дитина – не об’єкт впливу, а суб’єкт освітнього процесу, тому замість наказів і покарань слід впроваджувати партнерство та співпрацю.
Успіх таких перетворень неможливий зусиллями самої лише системи освіти, оскільки велика частина батьків також дотримуються консервативних правил і не можуть уявити школу, де учень та вчитель спілкуються на рівних.
Заслуговує на увагу й розвиток емоційного інтелекту як у дітей, так і у дорослих. Не кожному учневі в майбутньому знадобиться вміння розв’язувати задачі з інтегралом чи цитувати напам’ять літераторів, проте кожному потрібні навички розуміння своїх та чужих емоцій, конструктивного вирішення конфліктів, співпереживання.
Зрештою, слід пам’ятати, що кожна дитина унікальна, і завдання школи – розкрити цю унікальність, а не зламати під стандарт. Отже, шкільна освіта має плекати індивідуальність кожного учня та учениці, і лише так Україна матиме справді нову генерацію громадян.
Виклики і перешкоди
За час робочих поїздок Хмельниччиною я мала змогу відвідати багато шкіл у всіх куточках області. І хоча навчальні заклади розділяють сотні кілометрів, всі їх об’єднують спільні проблеми, що можна систематизувати наступним чином:
- Фінансові обмеження
Грошей і ресурсів дійсно не вистачає, проте це спільна риса всіх державних закладів. Війна обов’язково матиме негативний вплив на освітню галузь. І хоча зараз держава значно збільшила кількість пов’язаних з освітою програм та збільшила фінансування галузі – все це гроші міжнародних організацій, надходження яких може припинитися будь-якої миті.
Але це не привід відкладати реформи на потім. Багато змін не потребують значних коштів – потрібна лише політична воля. Дебюрократизація, зміна підходів до управління, покращення психологічного клімату в школах – усе це можна робити вже зараз.
А от на суттєве підвищення зарплат сподіваємося вже найближчим часом – у планах збільшення винагороди за працю освітянам на 50% протягом 2026-го року.
- Опір системи
Будь-які зміни спочатку викликають спротив з боку тих, хто звик до старої системи. Частина адміністраторів від освіти не хоче втрачати контроль, а деякі вчителі цураються нових вимог, технологій та відповідальності. Тому на час запровадження змін варто проводити роз’яснювальні роботи з педколективами та розкривати переваги інновацій, замість просто «спускати згори» черговий наказ. Подолати цей опір можна лише через послідовну роботу, навчання, демонстрацію успішних прикладів. Найкращим способом досягти успіху є реалізація пілотних проєктів, що покажуть ефективність нових підходів.
- Нестача кадрів
Сумно визнавати, але масовий відтік педагогів вже відбувся й створив кадрову кризу в галузі. Однак, за вирішення інших викликів, цей можна подолати залученням молодих, креативних, вмотивованих фахівців, які готові працювати по-новому. Як оптиміст, я схильна вважати нестачу кадрів унікальною можливістю почати все з чистого аркуша.
Висновки: час діяти
Сьогодні українська освіта – державний пріоритет, що довгий час перебував у системній кризі. Але кожна криза – це також можливість для радикальних змін. І нарешті ми можемо не продовжувати латати стару систему, а наважитися побудувати нову.
Наші діти, які навчаються за кордоном, наче дзеркало сучасної ситуації: вони не хочуть повертатися не тому, що не люблять Україну. Їх відлякує повернення до школи, що травмує, пригнічує, знущається, руйнує мрії та нищить амбіції.
Так, в молодшій та старшій школах поступово впроваджуються певні реформи, проте їм не під силу змінити усталені десятиліттями підходи побудови освітнього процесу. Але ми можемо сприяти цим змінам, можемо створити школу, куди діти приходитимуть з радістю. Школу, що розвиває, підтримує, надихає. Школу, що готує не покірних виконавців, а творчих та відповідальних громадян з розвиненим критичним мисленням.
Необхідно докорінно змінити свідомість вчителів та батьків, де буде закарбовано головне твердження: у центрі загальної уваги – дитина та її потенціал, а головне завдання школи полягає у його своєчасному розпізнанні та розвитку.
Це питання не тільки освіти, але й майбутнього України в цілому. І від того, як швидко ми почнемо діяти, залежить, чи будуть наші діти пишатися тим, що вони українці, чи шукатимуть кращого життя десь «у світах».
Треба тільки наважитися почати!
Источник: osvita.ua