8 березня — свято не про тюльпани, а про права, що їх жінки в Україні та в усьому світі продовжують відстоювати. Авторка Ірина Славінська в книзі «Слово на літеру «Ф» розповідає цікаві факти з історії українського та закордонного фемінізмів — з прикладами, поясненнями і дуже практичними підказками про те, як власними діями зробити реальність більш дружньою до жінок.
— Фемінізм — це звичайне слово зі словника, що означає рух за рівні та справедливі права і можливості для жінок. Тому що права жінок — це права людини. Здавалося б, на цьому можна й закінчити цю книжку. Проте досі є ті, кому важко дається розуміння значення слова на букву «Ф», — говорить Ірина Славінська, авторка книги «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок» від Видавництва Старого Лева. — Ще 15 років тому в Україні слова «фемінізм», «феміністка», «феміністичний» та інші спільнокореневі мали в собі відтінок скандальності. Чому так сталось і що відбувається зараз?
Про права сучасних жінок в Україні
Мілена Рудницька пропонує одну з можливих дат відліку традиції українського фемінізму — 1884 рік, відтоді почало діяти «Товариство руських женщин», засноване Наталею Кобринською. До 50-річчя цієї організації Мілена Рудницька, як тодішня голова Союзу Українок, присвятила великий міжнародний Жіночий конгрес. Якщо прийняти цей відлік, то 2024 рік є роком 140-річчя українського фемінізму.
Без активної роботи жінок в Україні ще довго б не з’явилося кількох важливих рішень. Наприклад, дозволу жінкам обіймати бойові посади у війську. Або ратифікованої (тобто остаточно прийнятої) влітку 2022 року Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству — її ще називають Стамбульською конвенцією. Вона визначає перелік норм, які мають бути запроваджені в країні для кращого захисту постраждалих від насильства (достатня кількість соціальних працівників і притулків на душу населення, кращі закони для ефективнішого правосуддя тощо).
Участь жінок дуже важлива і в змінах до Кодексу законів про працю, де з 2023 року тепер прописано: жінка може розпочинати 126-денну відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами будь-коли, навіть у день пологів (раніше це вимагали зробити за 70 днів до очікуваної дати пологів), а також у Законі «Про рекламу», де лише 2021 року з’явилася заборона сексизму та гендерної дискримінації, оскільки дискримінаційну рекламу прирівняли до недобросовісної.
Але що слово «фемінізм» означає по-простому? Якщо дуже коротко, то переконання в тому, що жінка — це людина.
Саме завдяки фемінізму, руху за права жінок, жінки сьогодні можуть воювати й обіймати бойові посади, отримуючи ті ж права, що й чоловіки — такими є наслідки відстоювання прав у традиційно «чоловічій» царині. Саме завдяки фемінізму жінки вільно присутні у спорті: Олімпійські ігри лише з 2012 (!) року пропонують змагання для спортсменок з усіх видів спорту. Рух до рівності зайняв сотню років.
Також цікаво:
Сама собі ціль: учительський конструктор про силу жінок
У чому полягає дискримінація жінок?
Передусім у тому, що жінки можуть зазнавати несправедливого ставлення — саме через свій гендер. У тому, що жінки можуть потерпати від несправедливих обмежень і заборон, які досі присутні навіть у законодавстві. Але й на суто символічному рівні жінки не мають привілеїв, які є в чоловіків. У чоловіків не запитують, як вони планують поєднувати батьківство та кар’єру. У чоловіків не запитують, чому вони зарано чи запізно вийшли на роботу після народження дитини. Чоловіків не підозрюють у втраті кваліфікації, навичок і розуму після появи дітей. У чоловіків не запитують, як їхня дружина ставиться до того, скільки часу вони проводять на роботі. Не існує зневажливих жартів про «чоловічий колектив». Не існує упереджень про чоловіків як керівників.
Одна з давніх вимог жінок, що звучить уже не перше століття, — це рівнозначна зарплата та справедливі кар’єрні можливості. Так, сьогодні жінки нарешті можуть самостійно обирати собі фах і влаштовуватися на роботу без дозволу чоловіка, батька, брата чи іншого родича чоловічої статі.
Та досі система шкільної освіти працює якось так, що в точних науках залишається дуже мало дівчат — їх зі школи направляють переважно в гуманітарні простори. В університетах ситуація не краща. Там досі можна зустріти динозаврів, які з гордістю розказують, що не ставлять студенткам оцінок «відмінно» (бо дівчина нібито не може вивчити ядерну фізику), а також тих, хто навіть на так званих цілком жіночих спеціальностях може вголос просторікувати як не про «жіночу логіку», так про те, як страшно довірити своє здоров’я лікарю жіночої статі. Вам не смішно? Мені теж. Поза всіма жартами — подивімося на цифри. Зарплати чоловіків і жінок в Україні відрізняються на 25–30%.
Ситуацію не покращує явище скляних стін, яке науковою мовою називають «горизонтальною гендерною сегрегацією». Ідеться про існування малооплачуваних і не надто престижних професій, які вважаються «жіночими», наприклад, виховательки в дитячому садочку, санітарки, прибиральниці тощо. З таких посад майже не буває росту вгору ані кар’єрними сходами, ані грошовою винагородою.
Порівняймо з так званим явищем кляного підвалу»: так називають не дуже престижні професії, що водночас передбачають кращі зарплати та соціальні гарантії. Такі професії стереотипно вважають «чоловічими» — шахтарі, будівельники. Такі професії тривалий час були офіційно заборонені для жінок. То невже всім жінкам тепер треба піти на шахти? Зовсім ні, адже жінки й чоловіки мусять мати рівні можливості — наприклад, рівні можливості праці там, де вони самі того захочуть. Скажімо, через тривалу заборону працювати шахтарями в тих містах, де не було іншої роботи, жінки могли почати нелегально працювати в так званих копанках, чи влаштовувалися на посади в «конторі», проте по факту ходили працювати в шахту разом з іншими працівниками.
Також цікаво:
Навіщо нам 8 березня: як переосмислити цей день у часи війни?
Як боремося за права жінок в Україні: історичний таймлайн
Зазвичай хтось любить заперечити словами про те, що описана несправедливість і приклади дискримінації є нібито суто «західною» проблемою і що нібито в Україні таких проблем ніколи не було, бо тут «здавна шанували жінку». Може, й шанували, проте на рівність і справедливість це мало впливало. Скажімо, шляхтянки могли володіти майном, успадковувати його, вести справи чи навіть судитися, проте для цього їм був потрібен «представник», тобто родич чоловічої статі з відповідними правами — чоловік, брат, батько, адвокат.
У часи Російської та Австро-Угорської імперій саме чоловіка безумовно визнавали головою родини. Дружина була особою підлеглою. Проте мала право звертатися до суду та володіти приватною власністю. Про це можна прочитати детально в книжці Оксани Кісь «Жінка в традиційній українській культурі». Жінка зберігала право власності на весь свій посаг і набуту навіть у шлюбі приватну власність. Тут варто запам’ятати слово «материзна» — так називали майно жінки, отримане як посаг або як спадок від матері. Таке майно, до речі, передавали лише по жіночій лінії — від матері до доньки.
Селянки, на відміну від шляхтянок, найчастіше не були власницями житла й землі, проте могли бути власницями худоби, реманенту, прикрас, одягу тощо. Частина жіночої приватної власності поміщалася в скрині.
Ці прикраси й сорочки з материної скрині годували сім’ї в страшні часи Голодомору 1932–1933 років, коли російська мережа магазинів «торгсин» торгувала в пересічних людей прикраси та інші коштовні речі в обмін на їжу. У таких крамницях за ниточку коралів, дукачі, за сімейні хрестики, обручки чи фамільну вишиванку можна було вторгувати склянку чи дві якогось зерна. Цим неможливо було повноцінно прохарчуватися, але так з’являвся бодай шанс вижити.
У часи, коли освіта для дівчат була не обов’язкова, особливо помітною була роль громад, які створювали українські школи навіть в умовах панування імперій. Вагому роль відігравали ентузіастки, котрі формували умови саме для жіночої освіти. Одна з них — Христина Алчевська, засновниця жіночої недільної школи в Харкові, де з 1862 року безплатно навчали не тільки читати й писати, а й вчили українську мову, історію та інші важливі науки. Саме в той час, після 1850-х, на теренах тодішньої Російської імперії вперше почали вимагати створення жіночих шкіл. Але про добру академічну освіту не йшлося.
Трохи схожими на вищу освіту були вищі жіночі курси, котрі почали відкривати жінкам доступ до навчання в університетах наприкінці 1870-х років. Попит на жіночу освіту був таким високим, що програму курсів розширили вдвічі — з одного курсу до двох — навіть попри те, що навчання було дорогим і давало доступ не до всіх спеціальностей. Вища освіта також не обов’язково давала жінці доступ до бажаної професії після отримання диплома.
У першій декаді 1900-х жінок нарешті допустили до навчання в університетах як «вільних слухачок», але ненадовго, бо дуже скоро це нововведення знову заборонили й поновили аж у часи Першої світової війни. Чому все так складно? Тому що тодішня Росія послідовно забороняла й переслідувала українську мову та культуру, тож навчання українською мовою як таке було дуже «неблагонадійним» з позиції імперського гноблення.
Від 1872 року з’явився закон про трирічну освіту для дівчат, проте в селянському середовищі було потрібно ще поборотися за готовність родин посилати доньок на науку, відриваючи від хатніх справ. З 1890-х років українки Галичини вимагали доступу до університетів. У 1910 році вже існувало Товариство українських студенток, проте варто розуміти, що жінок із вищою освітою в ті часи було мало.
«Для Лесі Українки, як і для більшості українських інтелектуалів рубежу віків, особливо із Західної України, фемінізм становив невід’ємну частину загальної демократичної програми. Як ідеологія фемінізм не викликав сумнівів. […] сходилися в одному: жінки і чоловіки повинні мати рівноправність у всьому», — розповідає у своїй книзі «Фемінізм» Соломія Павличко.
Жіноче любовне життя суворо контролював соціум. На дівчину, яка завагітніла до шлюбу, чекав суворий громадський осуд як на покритку — ми всі читали про це в школі в того ж Шевченка. А от хлопець аналогічної кари не отримував і мав змогу доволі спокійно продовжувати життя, не стаючи вигнанцем-маргіналом у своєму маленькому світі. Навіть під час вечорниць, де залицяння та флірт не були табуйованими, як і інші дії та слова з еротичним підтекстом, саме хлопцям належала ініціатива залицяння й фізичного контакту — дівчата не могли розпочинати таких дій… і не могли відмовити, примус до фізичного контакту не передбачав поінформованої згоди.
Розворот книги “Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок” Ірини Славінської, Видавництво Старого Лева
Суфражизм: перша хвиля фемінізму
Суфражизм — рух за те, щоби жінки отримали право голосувати на виборах. Суфражистками називали жінок, які до цього руху долучалися. Сьогодні рух суфражисток називають першою хвилею фемінізму. Саме робота, думка, протест суфражисток принесли перші глобально відчутні зміни.
Що в цей час відбувалося в Україні? У часи появи суфражизму Україна ще розділена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською. Перші українські феміністки стояли й за національні інтереси, права українців і українок, права української мови, освіти. Саме звідси особлива увага до створення шкіл для дівчат (які не мали доступу до освіти), де б викладали українською мовою.
Окрім шкіл, перші українські феміністки працювали і на створення проєктів допомоги для молодих вдів і сиріт. Наприклад, відкривали щось подібне до сучасних дитячих садочків, де можуть побути діти, поки мама працює або вчиться на курсах, здобуваючи професію (наприклад, швачки), що прогодує в разі втрати годувальника. Це дуже допомогло вдовам загиблих у війні 1914–1918 років. Так, бідність родини після смерті чоловіка — це наслідок патріархату.
Зусилля і праця українських феміністок першої хвилі в контексті руху суфражисток дала дуже цікаві результати. Наприклад, конституція Української народної республіки 1918 року містила слова «Ніякої різниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». Тобто УНР, проголошуючи свою незалежність, передбачила, що в самостійній Україні жінки та чоловіки матимуть рівні права — включно з правом голосу. Запам’ятайте цей факт наступного разу, коли хтось буде розповідати, що тільки СРСР дали українським жінкам право голосу.
Створений 1917 року «Союз українок» всього за 17 років від свого заснування зібрав на Конгресі українського жіноцтва в Станіславові (нині Івано-Франківськ) десять тисяч учасниць. Більшість — з України, проте були й представниці інших країн та міжнародних організацій. Тодішня польська влада не дала змоги провести конгрес нормально, його заборонили ще в найперший день проведення як надто політичний. Проте він показав лідерство визнаних діячок жіночого руху — Мілени Рудницької, Ольги Кобилянської та інших.
Друга хвиля фемінізму
Друга хвиля фемінізму — це 1960-ті роки, час шалених змін в усьому світі. Чому? Тому що це час повноліття покоління «бебі-бумерів», які народилися після війни. Важлива зміна, що сталася у світі, — це Загальна декларація прав людини 1948 року, згідно з якою жінки й чоловіки мають рівні права.
— Починають порушуватися питання, які стосуються не лише публічного життя (ринку праці, політики тощо), а й приватного (сексуальності, родини, домашнього насильства), — пише Тамара Марценюк у книзі «Чому не варто боятися фемінізму».
Що відбувається в час другої хвилі фемінізму в Україні? Радянська влада після захоплення України більшовиками починає впливати на життя українських жінок. Вона ніби й декларувала «рівність» між жінками й чоловіками, ніби й впроваджувала виборче право для жінок і заохочувала присутність жінок на виборних посадах, але засуджувала фемінізм як «буржуазний» рух. СРСР провадив тоталітарну політику скрізь, де міг дотягнутися. В умовах тоталітаризму та репресій емансипація та рівноправ’я не зростали.
Писати про рівність у СРСР не випадає — хіба що про рівність у стражданнях і беззахисності перед державною махиною. Скажімо, кожна жінка в СРСР ніби й мала право на банківський рахунок або власні документи, автономне життя поза шлюбом, але аж до 1974 року жінки в селі, колгоспниці не мали права отримувати паспорти.
Жінки без належних паперів були цілковито або частково позбавлені свободи пересування. Наприклад, відома художниця Катерина Білокур не мала паспорта — як не мала й освіти, тобто й можливості здобути фах художниці. Попри все нарочите «визнання» та виставки, у рамках радянського офіційного контексту її назавжди залишили в лещатах «народної» та «сільської» художниці. До речі, це все сталося саме в 1960-ті.
Наші 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті — це десятиліття праці українських дисиденток. Саме вони долучалися до правозахисних дисидентських рухів. Боролися проти політичних переслідувань за критику радянської влади й проти тортур, зокрема каральної психіатрії. Відновлювали пам’ять, голосно розповідаючи про репресії, сфабриковані справи, несправедливі страти. Важливою точкою роботи тодішніх жінок-дисиденток став правозахисний рух, наприклад, у лавах Української Гельсінської групи — Оксани Мешко, Раїси Руденко, Стефанії Шабатури, Ольги Гейко.
Також цікаво:
Як говорити з дітьми про 8 Березня та чи треба його святкувати в школі
Третя хвиля фемінізму
Старт третьої хвилі фемінізму розпочався наприкінці 1990-х. Його пов’язують із поколінням жінок, які виросли в країнах і в умовах, де вже були здобуті базові права — право голосу, можливість отримати освіту, соціальний захист, право вільно розпоряджатися власними грошима, оплачувана праця, нормований робочий день, відпустки та інші. Комусь навіть могло здаватися, що в такому контексті вже нібито немає за що боротися. І що фемінізм захистив усі права жінок за замовчуванням. Проте це не так. Названі права не гарантовані жінкам у всіх країнах світу.
Важливим фактором розгортання третьої хвилі є присутність онлайн. Саме онлайн-простір уможливив низку тектонічних дій та змін, як-то рух #metoo 2017 року, який з окремих свідчень у соцмережах про пережите насильство перетворився на важливі ініціативи протидії сексуальному насильству, викриття агресорів, судові процеси. Фемінізм 2020-х важко називати в однині — вже існує багато різних рухів і напрямків. Та одна з найцікавіших історій про український сучасний фемінізм пов’язана з історіями жінок на війні.
110 років жіночої присутності в українському війську
В Україні в часи Першої світової відбуваються надзвичайно цікаві історії, постають дуже особливі героїні. Важливий образ того часу — Олена Степанів, котра служила в легіоні Українських січових стрільців і згадувала ще про 33 жінок-легіонерок. У пресі та інших спогадах цитують іншу кількість жінок в УСС, а дослідниці Мар’яна Байдак і Ольга Бежук пишуть, що наразі відомо прізвища 34 жінок, які були на фронті.
Тож можемо говорити про щонайменше 110-річну традицію жіночої присутності в українському війську. Друга світова лише підтвердила цю тяглість — жінки воювали, попри те, що невдячні совєти на кілька десятиліть після 1945 року забули про існування жінок-захисниць, взагалі ніяк не вшановуючи ветеранок.
В українському контексті є багато історій не лише про жінок у Червоній Армії, а й про жінок-партизанок, про жінок — учасниць УПА, жінок-військовополонених, жінок — польових лікарок і медсестер, про дівчат-підлітків, яких відправляли на примусові роботи до нацистської Німеччини.
2014 року українські жінки пішли на фронт — одночасно з початком російського вторгнення в Україну. Окупація Криму, потім — окремі райони Донецької та Луганської областей. Так уперше почалася розмова про права ветеранок у сучасній Україні.
Одна з найбільш кричущих проблем того часу — офіційна заборона жінкам працювати на бойових посадах. Снайперку могли записати швачкою, штурмовичку — діловодом, розвідницю — завідувачкою лазні. Яка різниця? А така, що ветеранки на небойових посадах не мали ані статусу учасниць бойових дій, ані відповідних соціальних гарантій, ще й мали втричі меншу зарплату — без «бойових» доплат. Почалися протести та обстоювання з вимогами відкрити жінкам доступ до офіційної роботи на бойових посадах. 2017 року внесли потрібні зміни — і жінки змогли офіційно працювати штурмовичками, гранатометницями, розвідницями, снайперками. Які це дало результати? Станом на початок 2024 року близько 5 тисяч жінок служать на фронті. Навіть на глобальному рівні це дуже багато.
Саме тому таким важливим було свого часу рішення назвати свято 14 жовтня Днем захисників і захисниць України. Саме тому важливо, говорячи про фронт, не зациклюватися на формулі «наші хлопці», тому що поруч рівноцінно воюють і наші дівчата.
Яким світ побачить покоління наших доньок і синів, онучок і онуків? Чи буде він безпечним і справедливим? Є чимало фраз, які б точно хотілося назавжди залишити в минулому:
- «Фізика не для дівчаток, краще вчи іноземну»,
- «Хлопцеві не варто обирати гурток танців, краще йди на карате»,
- «Він тебе смикає, бо ти йому подобаєшся»,
- «Ти сама прийшла в гості, значить — сама хотіла»,
- «Справжні чоловіки не плачуть»,
- «Жінки не бувають добрими керівницями»,
- «Віддамо підвищення йому, бо вона молода — вийде заміж, народить і не буде працювати».
Ще кілька книжок про боротьбу жінок за свої права
«Білим по білому. Жінки у громадському житті України. 1884–1939» Марти Богачевської-Хомяк — ця видана в США праця вийшла українською 1995 року та перевидавалася 2018 року. Книжка без перебільшення історична — це найперше дослідження українських жіночих рухів.
«Фемінізм» Соломії Павличко — видана посмертно 2002 року збірка статей і виступів дослідниці, де вона торкається саме феміністичної проблематики. Винятковий стиль і гострота тез — сьогодні вже мало хто вміє так полемізувати.
«Жінка в традиційній українській культурі» Оксани Кісь — у моїй бібліотеці ця книжка стала першою, що аргументовано розгромила стереотип про «матріархальну» українську традиційну культуру, продемонструвавши, наскільки сексистськими є деякі елементи цієї культури.
«Гендер для всіх. Виклик стереотипам» (2017) і «Чому не варто боятися фемінізму» (2018) Тамари Марценюк — базові книжки про фемінізм, де можна більше дізнатися зокрема про його науковий вимір і знакові праці.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media