Історія світової літератури — це здебільшого історія літератур країн-лідерів. Коли ми говоримо про «зарубіжну літературу», то найчастіше маємо на увазі французьку, англійську, німецьку, російську. Мистецькі явища країн, що перебували під імперіями, — це світи, які досі залишаються незвіданими й чекають на читачів-дослідників. Але поки що вони стикаються переважно з поодинокими туристами. І це сумна реальність: про українську літературу мало знають у світі, в Україні мало знають про літературу сусідніх країн, а про літературу Фінляндії — й поготів. Звісно, ми всі багато чули про Мумі-тролів, але чи є життя поза ними?
Отже, ви перебуваєте в ситуації, схожій на квартиру, в якій кілька століть жили родичі, що нібито просто заскочили на чай з тортиком. Всі харчі з’їдені, меблі стоять не на своїх місцях, у повітрі завис чужий запах, а в голові застрягли чужі голоси. І щоб повернути власну ідентичність та ідентичність свого дому, ви витратите не кілька годин і навіть не кілька днів.
Фінляндія вже понад сто років наводить лад після тривалого життя на своїй-чужій території. Приблизно шість з половиною століть вона перебувала під Шведським королівством, а потім перейшла до Російської імперії. До того часу мовою літератури, освіти й політики була шведська, що відсувала фінську мову кудись у густі й туманні ліси. Звісно, не варто забувати, що у XVI столітті Мікаель Аґрікола попрацював над створенням писемності, переклавши Біблію з латини на фінську. Це було досить клопітне заняття, адже йому довелося ввести низку неологізмів. Наприклад, слова «рай» (сучасне «paratiisi») тоді не існувало й було б незрозумілим пересічному фіну XVI століття. Тому Аґрікола вигадав власний рай: «lustitarha», де «lusti» — сад, а «tarha» — радість. Тобто «сад радості».
Еліас Льоннрот «Калевала»
Калевала: Фін. нар. епос. – К. : Основи, 1995. – 347 с.
Далі справа не клеїлася аж до XIX століття. Але Російська імперія, прости Господи, приєднала до себе землі, культура яких так сильно зрослася зі Швецією, що негайно треба було вживати заходів. Так була створена Фінська літературна спільнота, стратегія якої полягала в поширенні фінської мови серед населення. Але ось біда — на той час Суомі не мала Книги, яка б згуртувала навколо себе нову націю. Але був той-таки фольклор.
Тож Еліасу Льоннроту доручили зібрати народні руни й скласти з них притомний нордичний magnum opus. Льоннроту не треба було звикати до теми — свого часу він захистив дисертацію на тему «Вайнамьойнен – прадавнє фінське божество», яка згодом згоріла під час пожежі в Турку. Тому він взяв державні тисячу рублів і вирушив у експедицію до Карелії та Лапландії за народним словом, пласким житнім хлібом і враженнями. Так народилася «Калевала» – найважливіший текст Фінляндії. За рівнем впливу на світську літературу, написану народною мовою, її можна порівняти з «Енеїдою» Івана Котляревського, а за рівнем впливу на націєтворення – з «Кобзарем» Тараса Шевченка. Зачарування цим твором не минуло навіть Джона Толкіна, який вважав «Калевалу» прикладом справжньої, дикої й сирої літератури, що заворожує.
«Калевала» – це своєрідний глечик, скріплений із безлічі шматочків-рун, переданих від різних співців. Льоннрот прибрав діалектизми, спеціально звів пісні в сюжет і додав дещо від себе. У результаті отримав історію про створення світу, походження заліза й морозу, пологи в сауні, норовливих дівчат, невдалі сватання, інцест, руйнування світового дерева, непорочні зачаття та багато чого іншого. Головні герої тут: Ілмарінен – коваль, Лямінкайнен – трикстер і найголовніший – Вайнамьойнен – співець, що здатний силою пісні творити світи, засівати землю й зачаровувати людей. Іншими словами, головний фінський герой – музикант, що пояснює таку велику кількість метал-гуртів на душу населення (у 2018 році місто північна комуна Лемі стало столицею металу; інше північне місто Йоенсуу посіло 2-ге місце).
Отже, причиною творення світу стала самотність. Жила собі повітряна діва Ілматар, якій набридло бути одиначкою, тож спустилася вона до моря й завагітніла від нього. Так з’явився найголовніший герой фінського епосу й вірувань Вайнамьойнен – старець-деміург, історія якого свідчить про глибину походження фінської культури.
Але і з ним не все так просто. «Калевала» – збірний твір, а тому деякі руни відображають не лише культури різних регіонів, а й епох. І якщо спочатку ми зустрічаємося з божеством, в руках якого доля землі, людства й всесвіту, то десь до середини Вайнамьойнен марніє, дрібнішає і підпрацьовує музикою на весіллі дівчини, яка йому відмовила.
Стосовно дівчини. Жіночі образи – окрема тема: яскрава, помітна й інтенсивна. Якщо не побоятися слова на літеру «ф», то взагалі можна розгулятися й ідентифікувати героїнь «Калевали» як прадавніх феміністок, які не є прикрасами чоловічого середовища, а цілком самостійними й вольовими персонажками. Ілматар і Володарка Похйоли – верховні істоти божественного або магічного походження, які самі беруть справи в свої руки. Ілматар сама вирішує, коли народжувати, а Володарка Похйоли не терпить, коли у неї крадуть те, що належить її землі, та ініціює битву. Дочка Півночі – та й взагалі нехтує всіма нареченими, обираючи самотність і ткацтво золотих полотен. Біда стається лише тоді, коли вона все ж одружується з ковалем Ілмаріненом і дуже скоро помирає. Історія прикра, але не без моралі.
Алексис Ківі «Семеро братів»
Ківі Алексис «Семеро братів» / Алексис Ківі. – Львів : Кальварія, 2003. – 300 с.
Наступний у черзі ще один важливий хрестоматійний твір, написаний того ж XIX століття за фінансування тієї ж Фінської літературної спільноти. Ясна річ, розбудова національної літератури не може триматися на одному, хоч і фундаментальному, тексті. «Калевала» – це все-таки романтизм, що базується на фольклористичному матеріалі, проте кожна порядна література не може обійтися без реалізму, представником якого можна назвати Алексиса Ківі (прізвище «за паспортом» – Стенваль. «Kivi» – псевдонім, що в перекладі означає «камінь»).
До «Сімох братів» автор працював над драматичними творами, але саме на роман покладав великі надії. Усе зіпсував Август Алквіст, який написав розгромну рецензію, де назвав твір «плямою ганьби на фінській літературі». Критика стала фатальною, підірвавши й так хитке здоров’я Ківі. Річ була в тому, що автор намагався триматися правдоподібності, критикуючи своїм романом соціум і духовенство. Але це була, скоріше, критика у риториці Франка: «Я ж не люблю її з надмірної любови», бо ж не просто так Алексис накинувся з докорами на свого родича, який стверджував, що у Фінляндії ніколи не буде фіномовних шкіл (спойлер: він помилився).
Як не дивно, але в романі «Семеро братів» йдеться про сімох братів. Зав’язка сюжету ґрунтується на рішенні покинути родинну садибу, відкинути соціум, який не влаштовує героїв, й податися жити в ліс.
Ще з дитинства вони тікали від матері й пізнавали красу життя вдалині від людей, поки у зрілому віці один із братів не надумав запропонувати всім реалізувати дитячі поривання, але в серйозних масштабах. З доглядом за садибою у них не склалося, примусове навчання грамоти – також не до вподоби, а дівчина, яку посватали одразу 5 братів, жодному не відповіла взаємністю. Ясна річ, що після такого – тільки в ліс. А ми, як читачі, спостерігаємо за жвавою комунікацією молодих чоловіків зі світом і між собою. І, на наше щастя, автор дбайливо оформив репліки героїв за принципом драматичного тексту, щоб ми не загубилися.
«Семеро братів» став визначним романом не лише через дотепність письма й соціальну комедію, що переростає у трагедію, а й тому, що Алексису Ківі вдалося змалювати 7 абсолютно різних чоловічих характерів: Юхані, найстарший, бундючний і запальний; Туомас – консерватор; Аапо – носій давніх знань і мудрості; Сімеоні – віруюча душа; Тімо – добрий простак; Лаурі – мовчазний мрійник; Ееро, наймолодший, найбільш кмітливий і розумний. Власне, тут маємо справу з фінськими типажами, які були передані так майстерно, що імена героїв стали іменами-ідіомами. Тож не дивуйтеся, якщо ваш друг із Суомі скаже, що ви «тихий як Лаурі».
Міка Валтарі «Синуге, єгиптянин»
Детектив, фентезі, драма, кіносценарії – Міка Валтарі був справді спраглим до письма, як і до знань, бо найбільш відомі його твори – історичні романи. Відомим його зробив «Великі ілюзії», але наразі хочеться поговорити про по-справжньому товстий роман. «Синуге, єгиптянин» (або ще «Єгиптянин») – історичне полотно про давній Єгипет періоду правління Аменхотепа IV Ехнатона, що побачило світ 1945-го. Рік публікації досить промовистий, адже й сам роман описує підйом і занепад могутньої імперії, що не могло відбуватися без кровопролить і воєн.
Та найголовнішою особливістю є те, що головний герой – Синуге – це придворний лікар, який активно використовує у своїй практиці метод трепанації. З огляду на професію, він дивиться на царів і бідняків як на рівні між собою організми, що в однаковій мірі потребують терапії – як тілесної, так і духовної.
Синуге разом зі своїм вірним рабом-товаришем ведуть нас крізь Фіви, Долину Царів, Сирію, Міттані, Вавилонію, Хетське царство й Крит, показуючи не лише історичне тло, а й підважуючи міфи.
Зокрема згадується й Мінотавр із лабіринтом, де роль Аріадни виконує той-таки старий слуга. А бог, Мінотавр, вже давно помер, але ніхто про це не знає. І такий художній виверт досить цікавий у контексті ХХ століття, разом із цим усім ніцшеанством і передчуттям постмодернізму. Проте головна сіль не в самому давньому Єгипті, некрофілії, оголених мізках і так далі. Червоною ниткою цього роману є глибока, фатальна самотність, на яку герой був приречений, коли отримав від фараона своє ім’я – «Синуге, що назавжди самотній». І оскільки фараон – голос богів на землі, то з ним не домовишся і не перекричиш.
Арто Паасилінна «Рік зайця»
Паасилінна Арто «Рік зайця» / Арто Паасилінна. – Львів : Кальварія, 2003. – 152 с.
1975 рік за китайським гороскопом був роком зайця і роком написання чи не найголовнішого роману Арто Паасилінни (рік публікації – 1989). Сьогодні «Рік зайця» – найбільш відомий твір фінського прозаїка, який перекладений на 29 мов світу і має 2 екранізації. І таке визнання не є випадковим, адже це надзвичайно світла дорожня історія, яка подарує читачеві приємний вечір.
Отже, що буде, якщо фінський журналіст, незадоволений своєю роботою, шлюбом і життям загалом, зіб’є автомобілем зайця й зламає йому лапку? Правильно, він візьме звірятко під свою опіку, вилікує його, покладе в кишеню, втече з дому й почне подорожувати Фінляндією.
Проте, як і кожен добропорядний фінський чоловік, він попередить колегу, що не повернеться на роботу, а ще закриє кредит на яхту. Ця мандрівка стане для героя поворотом ключа, який змінить його життя й перенесе зі світу безликої столиці до світу корів, що отелюються, лісу, що палає, та ведмедя, якому треба помститися за прокушений живіт.
Заєць у «Році зайця» – це своєрідна юнгіанська тінь, тотемний звір, якого знаходить герой і автоматично переходить не так на новий рівень, як на свій, власний рівень – рівень внутрішнього комфорту й гармонії.
І відразу після цього переходу його життя набуває насиченості й інтенсивності. Лісове звіря протягом розвитку сюжету росте й зростає в той час, коли його власник-друг кристалізується в самості. Відтак можна ствердити, що обидва є повноцінними окремими героями, які набувають цілісності разом, наче дві подоби однієї людини.
Софі Оксанен «Сталінські корови»
Оксанен Софі «Сталінські корови» / Софі Оксанен. – Харків : Фоліо, 2011. – 410 с.
Попри тему України, що повсякчас перебуває на чільних шпальтах європейських ЗМІ, Європа нічого не знає про неї: ані про історію, ані про її культурний пласт. Софі Оксанен – одна з тих публічних осіб, які транслюють незручну правду й намагаються хоч якось привернути увагу до українського питання. Зокрема її новий роман «Koirapuisto», що в перекладі означає «Собачий парк», розповідає про українок у Гельсінкі.
На презентаціях книжки у Фінляндії Софі з’являється у вишиванці й із заколкою у волоссі з портретом Лесі Українки. Дотепер інформація щодо українського перекладу роману відсутня, але авторка переконана, що він таки буде. До речі, це не вперше, коли Оксанен звертається у своїй творчості до української тематики: зокрема, в романі «Норма» ми стикаємося з мафією, яка продає українське волосся по всьому світу.
Софі Оксанен судилося бути авторкою на межі, адже вона має фінсько-естонське походження, яке досить часто визирає то в одній, то в іншій книжці. Здається, таким чином письменниця проходить шлях самоідентифікації разом зі своїми героїнями.
І щоб вам не здавалося, що в цьому випадку біографічний метод притягнутий за вуха, згадаймо «Сталінських корів». Власне, це текст, із якого все почалося. Це перший роман Софі Оксанен, в основу якого лягли автобіографічні елементи: головна героїня так само напівфінка й напівестонка, яка так само страждає на булімію, з якою свого часу зіткнулася і сама Софі. Досліджуючи хворобу й внутрішній дискомфорт, бачимо, як гостро головна персонажка «Сталінських корів» не приймає себе на всіх рівнях: ні на внутрішньому, ні на зовнішньому. Навмисне відторгнення естонського коріння й мови межує з неприродним виверганням їжі, через що тут комплекс меншовартості переходить у хворобу й проституцію.
Читати Оксанен без постколоніальної та феміністської критики – це все одно, що виїдати з торта масляний крем і оминати коржі. Адже авторка, в першу чергу, пише про постсовєтську Естонію й постімперську Фінляндію, а тому їй часто йдеться про жіноче тіло й землі, які не належать самі собі, а перманентно ґвалтуються й контролюються владними і жорстокими чоловіками. Це ви зможете прочитати і в «Сталінських коровах», і в «Очищенні», і в «Нормі», і, найімовірніше, у «Koirapuisto».
Юркі Вайнонен «Німий бог»
Вайнонен, Юркі «Німий бог» / Юркі Вайнонен. – Київ : Видавничий Дім «Комора», 2018. – 176 с.
Юркі Вайнонен – не нове ім’я для українського читача, його «13 новел» виходили в тій-таки «Коморі» 2016-го року. Читаючи інтерв’ю з цим автором або підписуючи в нього книжку, одразу впадає в очі красномовна нордична скромність, яка, зрештою, не заважатиме автору тішитися, коли вам буде некомфортно або навіть болісно від його текстів. Бо лиш погляньте на уривок із прологу: «Я знаю, що вже з наступним ударом вона розколеться в шугу на моєму обличчі. А ще з одним – залізне вістря розіб’є мені зуби й виличну кістку, і чолов’яги прохромлять мене крізь потилицю до намулу». Хрускіт черепної кістки – не найприємніша мелодія у цьому всесвіті, чи не так?
Зав’язка роману проста, мов лосось, помножений на лакрицю: головний герой – скульптор Андре – приїжджає на батьківщину своєї матері, у маленьке ізольоване село. Дивним чином саме тут помер його батько, якого персонаж ніколи й не знав, але на місце, де почалася і закінчилася його родинна історія, все ж приїхав. І, власне, як літературознавець Вайнонен зробив тут елегантний і хитрий хід – він помістив головного персонажа в міфічний простір, щоб той віднайшов особистий сімейний міф або ж створив власний.
Якщо згадані в цьому тексті Ківі, Валтарі або Паасилінна так чи інакше звертаються до «Калевали» або до народопісенної творчості – то Вайнонен вважає, що ця епічна поема застаріла.
Так чи інакше він все одно залишається в культурному коді своєї країни й описує фінські крижані пустелі навіть тоді, коли пише, наприклад, про Бретань, як у «Німому бозі». Він радше говорить про якусь незвідану, дику, першопричинну природу, язичницьких богів і місце відчуження, а не про реальні локації.
У передмові до «Німого бога» автор прямо каже, що він надихався сюрреалізмом, хоча насправді міг цього й не робити – про сюрреалізм Вайнонен нагадуватиме читачеві чи не на кожній сторінці, відсилаючи то до Сальвадора Далі, то до Антонена Арто, то до Шарля де Ліля, то до «Пісень Мальдорора». Вигадані птахи, грибні трипи, перформативне мистецтво – ці та інші елементи просто б’ють у лоб своєю очевидністю й поверховістю. Але є щось у цьому тексті, якийсь ледь вловимий північний чар, що приковує до сторінок. Мабуть, річ у підході, бо, як зауважив сам Вайнонен в інтерв’ю для Читомо ще 2016-го року: «Коли дописую, то відчуваю всередині якусь порожнечу. У зв’язку з цим я навіть маю свою маленьку теорію: чим більшу порожнечу я відчуваю після написання історії, тим кращою є ця історія».
Джерело новини: chytomo.com