Літературознавиця Тамара Гундорова чи не найбільша амбасадорка української літератури в світі. Професорка викладала у Торонтському університеті в Канаді та Українському вільному університеті в Мюнхені, на Літній школі Гарвардського університету, а зараз читає курс лекцій з української літератури у Принстонському університеті в Америці. З пані Тамарою зустрічаємося в кав’ярні на Хрещатику під час її недовгого приїзду додому, щоб поговорити про Лесю, Тараса та шкільну програму з літератури. Роздуми дослідниці про те, як нам сьогодні перечитувати класику новими очима, подаємо прямою мовою.
Перечитати тексти української літератури новими очима
Ми зараз на вирішальному етапі, який нам давно варто було пережити: маємо позбутися залежності в усіх сенсах, перебудувати свої наративи і припинити орієнтуватися на росію як на найближчого, схожого на нас культурно сусіда. Водночас маємо таке домашнє завдання: перечитати тексти української літератури — перечитати новими очима, уважно, з української перспективи, а не так, як нам це насаджували раніше. Якщо хочемо деколонізувати українську літературу, найперше маємо позбутися російських оцінок, асоціацій і «ярликів», які вішали на наших письменників радянські ідеологи.
До прикладу, Леся Українка: радянський наратив звів її до єдиної тези — вона була хвора. І це, на жаль, повторює кожен учитель, і з цим штампом про Лесю виходить зі школи кожен учень. Що це означає? По-перше, що окрім цього діти мало що знають про Лесю. По-друге, формується таке поблажливе ставлення до письменниці: вона страждала, хворіла. Це своєрідний спосіб знецінювання досягнень Лесі Українки. Але можна говорити про хворобу, щоб не стигматизувати тих, хто страждає від тієї чи іншої недуги. Так, Леся Українка хворіла, але вона ніколи не почувалася відторгнутою. Навпаки, недуга давала їй можливість бути чутливішою до чужих страждань, бачити світи, де вона бувала на лікуванні, говорити про силу і слабкість.
Якщо хочемо деколонізувати українську літературу, найперше маємо позбутися російських оцінок, асоціацій і «ярликів», які вішали на наших письменників радянські ідеологи.
Інший штамп, який щедро розставляла радянська освіта, це героїзація. Леся Українка писала свої твори, переборюючи хворобу, вона страждала, писала наперекір. Радянський наратив насаджував уявлення, що тільки героїчна людина має право на місце в історії. Яке місце жінки в культурі? Як говорила сама Леся Українка, це або якась героїня, або знаменита богемна артистка. Для звичайної жінки цей шлях в історію дуже складний. І для Лесі важливі ці безіменні жертви історії. Нам слід позбутися ось цього уявлення, що героїзм — це мірило творчої спроможності людини. Звісно, герої — важливі, але якщо замислитись: життя складається не завжди з подвигів, а тому маємо виховувати учнів не лише на героях. Щоденне життя також має багато героїзму.
«Лісова пісня» і «Бояриня»: не боятися говорити на складні теми
Я би радила обов’язково читати в школі «Бояриню», особливо зараз. Я не хочу сказати, що «Бояриня» — найкращий твір Лесі Українки. Абсолютно ні. І Леся це знала, вона навіть не хотіла її друкувати. Але у цьому творі вона зачіпає такі питання, які нам важливо сьогодні проговорити. Вона пише там про тих, що йдуть на службу імперії з добрими намірами та інтересами, намагаючись, нібито, захищати права своїх земляків, своєї нації. Саме таким є Степан: він йде на службу до Москви, це дає йому посаду, гроші, і поступово він стає імперською людиною. А що завжди робить імперія? Вона використовує, понижуючи людину і перетворюючи підкорений край на потішний і екзотичний об’єкт. Це і є перетворення сильного і незалежного народу України на «співуче і танцююче плем’я» так званих «хохлів». Це єдине, що лишається від автономності — екзотика, якою тішить себе імперія. От він каже: мовляв, піду на прийом до царя, а він любить наші пісні українські та танці, і як вип’є, то може стане добрим, і я у нього якусь пільгу нам випрошу. Проте коли настає вирішальний момент і треба стати на чийсь бік, він уже не може бути на боці українців, бо боїться втратити привілеї. Леся показує, як маленькими кроками і дрібними рішеннями людина стає на стежку зради своєї батьківщини, як імперія позбавляє людину певності і волі.
Нам треба абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми-феєрії «Лісова пісня».
Через образ Оксани в «Боярині» Леся Українка показує інший шлях: Оксана почувається іншою на чужій землі, вона не може пристосуватися і приймати чужі правила, які пригнічують людську свободу. Її туга провокує хворобу. Тут Леся частково проєктує на Оксану свою історію хвороби. Вона загалом у ранній період говорила устами однієї своєї героїні, що лише хвора людина є справжньою людиною. Це належало до її персональної філософії.
Я закликаю вчителів обговорювати з учнями ось такі складні теми: що таке імперія? Що таке центр і периферія, як вони розведені? Де місце людини в такому світі? Як імперія перетворює підпорядкованих на безвільних людей і вкорінює страх? І якраз на прикладі «Боярині» можна це робити.
Я би також радила прибрати на певний час з програми «Лісову пісню» Лесі Українки. На жаль, цей твір традиційно подають у школах дуже фольклорно, лубочно і спрощено. Варто визначити якісь складніші питання і розбиратися в них: наприклад, чому Мавка захищає дерево, коли Лукаш хоче вирізати з нього сопілку? Чому Лукаш обирає Килину, а не Мавку, і хто є «чужим» у лісі? Можна додавати аналогії до драми-феєрії або нові прочитання, як анімаційний фільм «Мавка», знятий за мотивами «Лісової пісні», та обговорити схожість і несхожість із оригіналом. Нам треба дещо абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми, бо вона про складні питання, про символи, пов’язані не лише з любов’ю, але і стосунками між людиною і природою. Нам треба абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми-феєрії «Лісова пісня». Не варто думати, що діти не зрозуміють складніших сенсів. Я колись вперше потрапила з сином в поліклініку в США і дивувалася, що там на стінах були не зайчики й лисички, а репродукції творів авангардистів, абстрактні полотна. То чому ми привчаємо дітей до псевдореалістичності і спрощеності? Ми ж таким чином формуємо їхнє мислення. А діти, за своєю природою, абстракціоністи: ви попросіть малюка намалювати ваш портрет, він зобразить вас із квадратним обличчям.
Мені здається, у нас у школах літературу викладають так, ніби ми всіх учнів готуємо на філологів. У програмі забагато фахових термінів і понять. Звісно, ці поняття треба дати, але це має бути короткий і доступний курс про моделі аналізу. Я зустрічалася зі студентами з Японії і зрозуміла, що їх у школі вчать мислити жанрами. Що таке жанр детективу, мелодрами, що твір цього жанру передбачає, який там має бути конфлікт. І тоді, коли учні читають книжку, вони відразу впізнають і розуміють, в яку скриньку її покласти, що цей жанр передбачає і що від нього можна очікувати. Учнів також вчать писати свої історії у певному жанрі — наприклад, детективну історію. Або інша ідея: переписати класичну історію у іншому жанрі. Візьмімо ту ж «Лісову пісню»: учні можуть перенести її у наш час, або героїв зробити байкерами чи рок-музикантами — змоделювати інші ситуації. Література має стимулювати їхнє мислення.
Шевченко — не ікона, і його у шкільній програмі забагато
Я би скоротила обсяг творів Шевченка, які вивчають у школі. Ми зі школи звикли до єдиного образу поета — Кобзар у шапці. Насправді ж Шевченко має різні маски, і варто знайомити із Шевченком, показуючи його різні автопортрети. Уявіть, що він фіксував сам свої образи і етапи свого життя, вдивлявся в себе. Дуже складне питання про те, яким був справжній Шевченко. Адже Кобзар — це один із образів, з яким він себе ідентифікував. Більшість життя він прожив поза межами України, був у солдатах, але хотів повернутися до рідного краю. Був паничем, інтелігентом, мандрівником, художником, належав до тогочасної петербурзької богеми. Тоді народжується романтична мода на народність, народний одяг, народні пісні. Паничі вбираються в народний одяг і хочуть виглядати як простий люд. Шевченко робить так само: у Петербурзі він любив перебиратися «під народ» — ходив у кожусі та смушевій шапці. Але він свідомий того, що значить таке перебирання: він хотів підкреслити, що є і паничем, і мужиком, обігрував цю двоїстість.
Ми звели Шевченка до ікони, на яку молимося, — це дуже вузьке сприйняття.
Є у нього повісті, які він підписує як Кобзар-дармограй: це той, хто грає задарма, жартівник і оповідач. Це профанний образ Шевченка як іронічного мандрівника, який подорожує країною і зустрічається з усілякими людьми. У одній з таких повістей поет описує ситуацію, коли його герой приїздить до поміщика, який одружується з кріпачкою, а вона збирає своїх подруг на вечорниці. Герой позичає у слуги свиту, віддаючи йому свій сюртук, і у такому вигляді з’являється серед гостей. У такий спосіб він вдає з себе простого селянина. Коли гра закінчується, він переодягається назад і йде. Шевченко говорить тут про себе, що він дуже різний: він може перевдягатися в кожух і виглядати як «мужик», а може бути паничем у сюртуку. А ми звели його до ікони, на яку молимося, — це дуже вузьке сприйняття. Ми звели Шевченка до ікони, на яку молимося, — це дуже вузьке сприйняття. Треба визнати: Шевченко став для нас святою іконою. Чому? Тому що він сам створив такий власний образ і так його сприймали в той час. Він справді був народним поетом, писав так, щоб передати дух народний, його вірші знали на пам’ять. Він ідентифікував себе з селянами, був їм близький, хоча насправді був високоосвіченою людиною, входив у вищий світ. Бути народним — лише одна з іпостасей Шевченка, але далеко не єдина. Ось таким різним маємо показувати його дітям.
Пустіть дітей у класичні тексти і хай додадуть туди своїх героїв
Окрім спрощення і наліплювання ярликів на українських письменників, ще одна ознака колонізаторського наративу — підкреслення винятково селянського характеру української літератури. Тим самим прищеплюється уявлення, що Україна не мала своєї еліти, а якщо вона й була, то спілкувалася, писала і читала російською мовою. Шкільна програма досі перенасичена творами про сільський побут і фольклор. Звісно, ми не можемо викинути село з нашої історії та культури. До речі, ці твори надзвичайно цікаві. Але також маємо розуміти: календарно-обрядові і фольклорні твори можуть бути далекі для дітей, що зростають у мегаполісах зі смартфонами в руках, тому вони часто не сприймають ці теми. А що як фольклор подати інакше? Це пісні, що супроводжували ритуали, тож чому б не програти ці ритуали, відтворити їх на уроці, дати дітям можливість взяти участь у якомусь яскравому і важливому ритуалі? І звісно, не усі календарно-обрядові твори треба вчити, а іти за принципом: менше, але глибше.
Ще один важливий підхід, який вчителі могли б використовувати, це намагатися розглядати літературні твори у різних контекстах, наприклад, історичному. Візьмімо ту ж «Наталку-Полтавку» Котляревського. Там є образ Возного — хто це? Це чиновник, він на службі в імперії, він приїздить додому до матері. Він добре знає свою рідну українську мову, але ж тепер він «городський», має відрізнятися від селян, тому говорить нібито мовою міста, насправді, мовою чиновника: це така покручена мішанина мов з купою канцеляризмів. Він смішний у тому, як хоче показати себе вищим. Цей образ дуже влучно може підсвітити питання про сприйняття української мови як нібито простонародної, а російської — як мови міста і культури. Через характер Возного можна показувати дітям, звідки виросли комплекси щодо мови у великої частини нашого суспільства. Думаю, що загалом варто ширше використовувати занурення в текст — читати текст в ролях, грати у класі уривки п’єси. Діти хочуть більше участі — через програвання сцен вони присвоять цей текст. Не запрягайте дітей у строгі рамки дидактики: дайте їм волю, пустіть їх у тексти і хай додадуть туди свої образи або героїв.
Шкільний курс літератури повинен би дати не цілу історію літератури, а основні тексти, важливі для української літератури. Коли я бачу, як учні вивчають по 1–2 вірша мало не кожного поета 20 сторіччя, мені шкода цих учнів: як вони можуть розпізнати, вловити різницю між ними? В сучасну програму треба не додавати твори, а навпаки — відбирати.
Не запрягайте дітей у строгі рамки дидактики: дайте їм волю, пустіть їх у тексти і хай додадуть туди свої образи або героїв.
Також подумати, а чи варто подавати літературу за хронологічним принципом, як історію літератури? Мета шкільного курсу літератури — по-перше, дати знання основних текстів і авторів. По-друге, дати навички роботи з текстом: як читати? як інтерпретувати? як сприймати? По-третє, прищепити відчуття естетичного: як автор творить образ? які є форми візуалізації? як працюють метафори? що таке прекрасне і бридке, іронічне, ліричне? І має бути постійне спрямування на дискусію й інтерпретацію: весь час спонукайте дітей шукати різні тлумачення тексту. Один текст можна аналізувати в різних контекстах, з різних точок зору: як він звучав у час його написання, як він прочитується зараз, як можна його переписати сьогодні. У хорошому тексті смисли нарощуються і проявляються з часом.
ТАКОЖ ЦІКАВО:
«Освіту не можна відкласти на потім»: Зоя Литвин про відбудову шкіл та освіти
«Математика — це про правильний кредит і вигідний тарифний план», — Тетяна Вакуленко
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media