Воїни, які захищають життя в наші дні, Небесна сотня, політв’язні та дисиденти радянських часів, діячі УНР, герої Крут… Чимало відомих та славетних імен. Але сьогодні поговоримо про інших українців. Усім відомі борці за Незалежність стояли на плечах велетнів минулих поколінь, які невтомно закладали підвалини української державності. Саме про таких видатних українських діячів автори та ведучі подкасту «Батьки-засновники» від Українського радіо Сергій Стуканов і Наталія Соколенко записали цілу серію випусків. Обрали для вас кілька яскравих і маловідомих фактів.
Як Петро Могила довів святість Києва
Києво-Могилянська академія сприймається в наші часи як символ освіти та культури найвищого рівня, європейського освітнього простору та несприйняття московської капсульованої культури. Приблизно такі самі асоціації вона викликала століттями, ще від заснування. Навіть коли не працювала. За радянських часів на наших територіях панувала така думка: якщо відродиться Києво-Могилянська академія, відродиться й Україна. Саме цей заклад вищої освіти з міжнародними стандартами став колискою світської інтелігенції з українською ідентичністю. Випускниками Могилянки були справжні зірки української та світової культури: філософ і поет Григорій Сковорода, композитор Артем Ведель, письменник Петро Гулак-Артемовський, художник Дмитро Левицький та інші. Також тут навчалися майже всі майбутні гетьмани України: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Мазепа, Іван Самойлович, Іван Скоропадський, Данило Полуботок, Пилип Орлик.
Національний університет «Києво-Могилянська академія» — про культурну та освітню незалежність, самобутність. А його історія починається з дещо загадкової фігури засновника Петра Могили. Одна з потужних мотивацій у його житті: небажання мати справи з москвою, попри спільну православну віру. Ще в XVII столітті він пророчо говорив, що союзи з московитами — це безглуздо й небезпечно.
Що ми знаємо про митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Петра Могилу? Він був з молдавських господарів (так називали в Молдавії правителів), тобто царської крові. Людині такого аристократичного походження належало мати добру освіту, яку він і отримав. Адже до нас дійшли згадки про нього як про винятково ерудованого, освіченого та мудрого діяча. Не залишилося точних даних, де саме він навчався. Є версія, що це Сорбонна, але ймовірніше це були Львівська братська школа та Замойська академія (третій за значущістю заклад вищої освіти в Речі Посполитій, розташований на території сучасної Польщі). Попри те, що Петро Могила був молдавської національності, майже все життя він провів в Україні, мав тут маєтки.
У родини Петра, як і багатьох аристократичних молдавських родин, були кровні зв’язки з магнатами Речі Посполитої. Онук кузини Михайло Вишневецький у XVII ст. став королем польським і великим князем литовським (уперше трон посів уродженець сучасної Львівщини).
Рідні Петра Могили сприяли розвитку православної культури. Батько і вуйко збудували православний монастир у Південній Буковині, а кузина Регіна Могилянка заснувала три такі монастирі на Лівобережній Україні.
Символічно, що Петро Могила народився 1596 року — у рік, коли було укладено Берестейську унію, якою була заснована Українська греко-католицька церква. Вона розділила українців за релігійною ознакою, а однією із центральних місій Петра Могили була спроба об’єднати українську церкву. На жаль, цей проєкт він не зміг реалізувати.
Церковний діяч асоціюється зі смиренністю, але Петро Могила до того, як прийняв постриг у 32 роки, пройшов шлях воїна. Невідомо чому він так різко змінив життя. Навіть пізніше в Києво-Печерському монастирі він розвішував на стінах своєї келії улюблену зброю. Петро Могила брав участь у Цецорській та Хотинській битвах. Там він міг познайомитися з Петром Сагайдачним. Також там був майбутній король Польський і великий князь Литовський та Руський Владислав IV, який згодом дуже підтримував Петра Могилу.
Усього через п’ять років відтоді, як він став ченцем, Петра висвятили в митрополити, чому посприяло походження та високі покровителі. Київська митрополія була в складі Вселенського Константинопольського патріархату, звідки прислали благословення.
У які часи Могила отримав владу? Після Берестейської унії майже всі єпископи перейшли до греко-католицької віри. Висвячену нову ієрархію в Речі Посполитій не визнавали, тож православна церква була нелегальною. Духовники шукали підтримки у православних з інших країн. Природно, частина з них намагалися налагодити контакти з московією. Московський патріархат тоді перебував у глибокій самоізоляції. Якби хтось захотів перейти на службу московського царя, навіть духовна особа, її треба було перехрещувати, попри духовне спілкування особи з Константинопольським патріархатом. Чому? Московити вважали, що православними є тільки вони, і навіть їхні православні сусіди неправильно трактують спадщину дідів-прадідів. Чи не нагадує це сучасні російські «православні скрєпи», відірвані від будь-яких справжніх релігійних канонів?
Петро Могила категорично виступив проти спроб перейти в «московське православ’я» або налагоджувати з ним стосунки. Він зумів виховати й дати поштовх цілій плеяді церковних діячів, які потім, навіть після Переяславської ради, намагалися сторонитися москви. На противагу московії, яка почепила собі на той момент ярлик третього Риму, Петро Могила відродив ідею Києва як другого Єрусалима. Образ Києва як сакрального града виник ще за часів Давньої Русі. Проте ця ідея набула нового дихання завдяки митрополиту Могилі, який щиро любив Київ. Якщо згадка про Рим викликала асоціацію з владою, то Новий Єрусалим — це духовний центр, сакральне місто. Петро Могила писав про те, що в кінці часів Ісус Христос увійде в Київ через Золоті ворота, як він входив у Єрусалим, і благословить землю руську. А ще він активно відновлював пам’ятки, які були пов’язані із часами хрещення. Вони мали бути такими візуальними символами святості міста. Ось вам Андріївська гора, на якій стоїть церква Воздвиження Христа: тут був сам апостол Андрій. А ось вам Десятинна церква — перша кам’яна церква, яка виникла на Русі. Церква Спаса на Берестові — теж від давньоруських часів. А от вам Софія від Ярослава Мудрого — ще одного батька-засновника. За часів Петра Могили почали вшановувати десятки Києво-Печерських подвижників.
Коли новий король Владислав IV дав зелене світло православним християнам, виникла ідея створення Київського патріархату в давній столиці православ’я. Київський патріархат мав об’єднати православних та уніатів. Треба було дістати згоду Папи Римського і Вселенського Константинопольського патріарха, але обидві сторони неприхильно відреагували на цю ідею. Перемовини тривали аж до смерті Петра Могили в 1647 році.
Звісно, у ті давні часи Україна не мала окремої державності, але ідея суб’єктності Києва як богохранимого града підвищувала самооцінку українців, прищеплювала любов до культурної спадщини. Образ сакрального Києва надихав киян і в XIX столітті, коли святкували 900-ліття Хрещення Русі в Києві. Навіть після десятиліть перебування в складі російської імперії кияни вважали, що в них особлива історія, є пряма генеалогія від Давньої Русі до сучасного Києва.
Поява українського закладу вищої освіти європейського рівня теж сприяла прославленню Києва. Петро Могила об’єднав Київську братську школу та Лаврську школу при Києво-Печерській Лаврі у Київський колегіум (після смерті засновника його почали звати Могилянським, а за часів Мазепи називали Мазепинським) — перший заклад вищої освіти в Україні. Це було колосальним явищем. Там вивчали тогочасну мову освіченої Європи — латинь, що давало змогу читати мислителів, літераторів, юридичну літературу. Опановували не лише філологію, а й точні науки. Петро Могила власним коштом утримував колегіум. Згодом, у 1701 році, цей заклад отримав статус академії.
Діяльність Петра Могили на багато наступних десятиліть задала вектор розвитку української культури. Він дбав про збереження історичної спадщини, про власну систему освіти. Московська церква відмовилася канонізувати Петра, адже вважала його зрадником, як і багатьох інших патріотів України. Могила опосередковано вплинув навіть на Богдана Хмельницького, адже той змінив завдання свого повстання після спілкування з київськими представниками культурної еліти, вихованцями Петра Могили. Замість локальних, особистих цілей — створення Української держави, фактично українська національна революція.
А Києво-Могилянська академія завжди дратувала ворогів незалежності України. У 1817 році її закрили за наказом уряду російської імперії (згодом дозволили виключно як заклад релігійної освіти). Після Жовтневої революції більшовики знову закрили Могилянку. На щастя, Академія не має шлейфу радянського університетського життя. Одразу ж після проголошення Україною незалежності в 1991 році відродили й Києво-Могилянську академію.
Як галичани вперше усвідомили себе українцями
Побутує думка, що на Західній Україні завжди зберігали українську ідентичність, що людям там було значно легше із цим. Утім, будь-яка імперія вимагає уніфікації людей, відмови від національного самоусвідомлення. Так, на жаль, було й в Австро-Угорській імперії, де українська мова не використовувалася в офіційній сфері. Освіту надавали німецькою та латиною, спілкувалися зазвичай польською. Українська мова залишалася в родинному побутовому використанні. Потрібен був прорив, постать, аби це подолати. І така людина з’явилася. Маркіян Шашкевич, який жив у Галичині, на початку XIX століття влаштував те, що нині назвали б флешмобом. І це був неабиякий виклик владі, тоді як за значно менше відправляли до в’язниці. Згодом, наприкінці XIX ст. його портрети висіли поруч з іконами в сільських хатах та поруч з портретами Шевченка в читальнях «Просвіти».
Ще в дитинстві поведінка малого Маркіяна здавалася нестандартною — він збирав народні українські пісні. За час навчання він записав з десяток зошитів з таким матеріалом.
«Руська Трійця» (від «руське», «русинське», тобто українське) — таку назву мала перша, як би сьогодні сказали, громадська організація суто українського спрямування на території сучасної Західної України. Заснували її троє друзів — студентів Львівської духовної семінарії, які наважилися, попри всі заборони, популяризувати рідну мову: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Вони мали дух романтизму, дух вільності, що йшов з Європи, та були переконані: не можна сформувати власну ідентичність без володіння рідним словом. Першою спільною справою була підготовка у 1833 році рукописної збірки «Син Русі», що, на жаль, не збереглася. Наступного року також заборонили збірник «Зоря». У творах юних авторів були надії на національне пробудження українців, оспівування легендарних козаків.
По-сучасному можна назвати флешмобом та акцією протесту унікальний вчинок Маркіяна Шашкевича та його друзів. Одночасно в один день 14 жовтня 1836 року вони вперше виголосили проповіді не польською, не латиною, а українською мовою. При цьому Маркіян Шашкевич зробив це в головному для Львова греко-католицькому Соборі св. Юра, де було чимало поважних гостей. Письменник і священник Микола Устиянович — у церкві св. Параскеви, а Юліан Величковський — в Успенській церкві. Українська звучала урочисто під куполами храмів, на свята.
Попри загрози та цензуру «Руській трійці» таки вдалося в 1837 році видати українською збірку «Русалка Дністрова». До неї ввійшли народні пісні, складання, переклади з інших літератур, оригінальні поезії. Збірку вважають символом українського відродження на Галичині. Недарма поліція, яка переслідувала організаторів, як свідчать записи, ставила їм у провину: «Безумці хочуть воскресити мертву… національність». Цікаво, що на той час Якову Головацькому було лише 22 роки, а Вагилевичу й Шашкевичу — по 25!
Звісно, цензура спочатку львівська, а потім віденська (саме в столицю Австро-Угорської імперії передали на розгляд справу, оскільки раніше не мали прецеденту) не дала згоди на друк збірки. Остаточну крапку поставила львівська церковна влада — заборонила цю ініціативу як шкідливу.
Але цікавим є аналіз віденського цензора, який визнав поширеність та право на життя української: «Я пробував своїх сил в руській мові, як своїй рідній, що значно різниться від московської й церковної мови. І думав покласти підвалини під її дальший розвиток». Він вважав, що 10 мільйонів підданих Австро-Угорської імперії читали б українською мовою.
Друзі вигадали формально законний спосіб: надрукувати «Русалку Дністрову» в Угорщині та завезти до Галичини. Однак із 900 екземплярів майже 80 вилучила поліція. Та решта вмить розійшлися і справили ефект вибуху. За цим свідомим почином українська поступово дісталася в Галичині до художньої та наукової літератури, освіти, публічного та приватного життя. А ось у тій частині України, яка входила до російської імперії, цього всього не було.
Хоча Маркіян Шашкевич прожив дуже коротке життя, за 32 роки він багато встиг. Переклав українською уривок зі «Слова о полку Ігоревім» з давньоруської та фрагменти Біблії з церковнослов’янської. І навіть вигадав знайоме всім дітям поняття «читанка» та створив першу в 1830 році. Вона складалася з текстів для малечі про рідну землю, село, місто, життя в родині, народних казок, пісень.
Три портрети Шашкевича створив його земляк, видатний український художник Володимир Савчак, що жив в Австралії.
Як Костомаров розкусив росіян
Твір українського історика Миколи Костомарова «Дві руські народності» — певно, має прочитати кожен українець. Адже в ньому, написаному майже два сторіччя тому, є всі відповіді: і чому українці та росіяни — це не один народ, і чим відрізняються наші менталітети, і чому «ніколи ми не будемо братами». А якими потужними є його слова: «Лежить Україна в могилі, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав усю Слов’янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов’янському. І встане Україна з могили, і почують її ці слова». Цей вислів став символом незламності українського народу навіть у найважчі часи непоборного прагнення до незалежності.
Микола Костомаров знав ціну свободи, як ніхто, адже колись він сам був… частиною спадщини, майже предметом, який могли забрати чужі люди. Річ у тім, що, як і Тарас Шевченко, Микола народився в неволі, кріпаком: від кріпачки матері та батька — її пана, який походив з козаків Слобожанщини. Але дитинство було не таким вже й лихим, адже батько любив сина, той зростав у панському домі, дістав домашню освіту. Хоча маленький Микола чимало часу проводив із селянськими дітьми, зростав на народних піснях, легендах. Та доля зробила кульбіт: батько раптово помер. Він звільнив з кріпацтва мати Миколи та одружився з нею, але не встиг всиновити та звільнити сина. Кузини батька, які успадкували його маєток, не хотіли звільняти 11-річного хлопчика, а сприймали його як ще одну робочу силу. Утім, мати викупила його, коли хлопцю виповнилося 14 років, витративши гроші від спадщини, що залишив їй покійний чоловік.
Харківський університет, де Микола Костомаров здобував вищу освіту, був першим осередком національного відродження України. На арену інтелектуальної думки виходили представники романтизму, які були зосереджені на народній творчості, сприймали народ як таку собі окрему особистість та казали, що кожен народ несе в собі власні уявлення про щастя. Усе це вплинуло на студента. Він не розумів, за його словами, як такий прекрасний народ, як український, залишається таким недослідженим.
Першу дисертацію історик написав на тему Берестейської унії. Але її не дали захистити з грандіозним скандалом, заборонили публікувати. Адже автор чесно та реалістично описував внутрішнє життя церкви. Але в росіян зазвичай церква — це інструмент влади, її не можна критикувати. До того ж дратувала думка про те, що український народ не хотів втрачати свою самобутність (хоча йшлося про окатоличення та полонізацію).
Другу дисертацію Микола Костомаров написав про руську народну пісенну творчість. За правилами того часу слід було писати «малоруську», але де натяками, де відверто автор писав, що руська — це не російська, а українська з давніх-давен. Цим він вступає в дискусію з російським істориком Міхаілом Погодіним, який вважав, що в Давній Русі жили виключно великороси (росіяни). Вони втекли після монголо-татарської навали на територію сучасної рф. А на вільну землю з Карпатських гір прийшов народ, який став малоросами. Їхні публічні дебати та листування були у фокусі всіх періодичних видань та сколихнули суспільство. Цьому навіть присвячували карикатури, настільки тема була актуальною (нині б сказали, що мемчики розійшлися в народі).
Костомаров став справжньою зіркою, а люди ладні були віддати великі гроші, аби почути його. Наприклад, для підтримки студентства придумали продати квитки на його публічний диспут у Петербурзькому університеті, але попит був такий великий, що з 5 рублів ціна на них зросла до 150 рублів. Це на ті часи зарплата вчителя за два місяці або оплата навчання в університеті за три роки. На такі гроші можна було купити елітного породистого коня, 3–5 корів, зняти на рік шикарну трикімнатну квартиру.
З 1844 року 27-річний історик жив у Києві та викладав у Київському університеті. Після пробної лекції був такий тріумф, що студенти винесли його на руках! Лекція була абсолютно авторською, у жодних підручниках не можна було цього прочитати. Костомаров хотів говорити правду, яка розходилася з усіма постулатами російських істориків. Його завданням було протистояти ще й полонізації, бо поляки рекламували ідею Відродження Речі Посполитої, де Україна — нібито неподільна частина.
Костомаров виводить історію України від антів та склавинів. Пояснює, як володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ, знищив усе так, як не заведено було в міжусобних битвах. І лише тоді Київ втратив центральну роль та почалася історія московії. Князя Михайла Чернігівського, який надалі очолював Київ, стратили за непокору Золотій Орді, а володимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович кланявся татарам і дістав від них офіційне право очолити Київ (фактично окупувати його).
З текстів Костомарова можна було зробити висновок, що український народ здатен створити свою державу. Вже одне це лякало владу. До того ж Микола належав до таємного Кирило-Мефодіївського братства, яке діяло півтора року, поки його не викрив зрадник. Звісно, він був там разом з Тарасом Шевченком, з яким вони товаришували потім усе життя. При затриманні знайшли твір Костомарова «Книга буття українського народу», де Україна постає будителькою всього слов’янського світу, волелюбність українського народу визначається як його важлива риса. У наші часи, коли Україна показує приклад усьому світу, як стояти за свою свободу, це дуже актуально. Для Миколи Костомарова арешт обернувся 10 роками заслання та заборони викладати й друкуватися. Хоча він не опускав рук: збирав історичні документи, планував написати грандіозну працю про Богдана Хмельницького, яку опублікував у 1859 році. Це був початок цілої низки робіт, присвячених гетьманам України.
У 1861 році історик завершив «Дві руські народності» — удар по ідеології російської імперії. Адже ця праця містила чимало аргументів про те, чому росіяни та українці — різні народи. Росіяни тяжіють до самодержавництва, централізації, общинності, а українці — до вільної кооперації, індивідуалізму. Росіяни підкорюють природу, легко знищують природні багатства, тоді як українці прагнуть жити в гармонії з природою. «Садок вишневий коло хати» — прикмета українського побуту, бо росіяни дерева довкола хат вирубали, аби було якомога більше місця під господарство.
Після періоду творчості Тараса Шевченка та Миколи Костомарова усі просунуті українці усвідомили себе українцями. Чимало з них спонукала до дій настанова «Борітеся — поборете».
Як Михайло Комаров став українським серцем Одеси
Поговоримо про людину, яку називають упорядником доказів української Незалежності, — Михайла Комарова. На жаль, про нього знають незаслужено мало.
Михайло Комаров здобув юридичну освіту в Харківському університеті. Професія приносила добрий дохід. Але він хотів не просто жити у комфорті, а вбачав свою місію в збиранні елементів народної культури. Згодом він переїхав до Києва, де починає зі створення бібліотеки популярних книг. Його брат Олександр теж видавав наукові брошури. Загалом уся родина займалася просвітництвом. До слова, діти Михайла Комарова завжди розмовляли українською мовою, а тоді це сприймали як екзотику. Мовляв, українською говорили селяни, а тут забезпечена інтелігентна міська родина.
Згодом Михайло Комаров починає перекладати різноманітну літературу, не лише історичну, а з різних наук, українською. Наприклад, у 1875 видав брошуру з астрономії. Цікаво, що ця книжка стала першою, яку самостійно прочитала маленька Леся Українка.
Комаров занурюється в укладання бібліографічних «Покажчиків нової української літератури». З’являється чіткий доказ спроможності українців. Як писав історик та мовознавець Агатангел Кримський: «Він розкрив очі, усім хто раніше спав. Він показав українцям і ворогам українства, що національна література цього невільного народу не настільки мізерна, як багато хто собі уявляв. Бібліографія сприяла прозрінню українців і викликала скрегіт зубів в україножерів через те, що українське письменство — це не історії тубільців, які можна розповідати перед вогнищем, а справжня література». На той час це був просто залізний аргумент, що існує українська культура, у суперечках з ворогами, які намагалися асимілювати наш народ. Це актуально нині, як ніколи: у московитів усе та ж тактика окупувати, знищити всі культурні здобутки, переконати, що ніякого українського народу не існує.
Юридичні знання ставали Михайлу в пригоді для спілкування з цензорами. У законах він вмів відшукати шпаринки за принципом «дозволено те, що не заборонено». Наприклад, цензори вимагали, щоб усе написане українською мовою друкували російськими літерами. А Михайлу Комарову вдалося довести, що так значно більше впадає в око невідповідність, адже вигладає як неправильно написані російські слова.
Після Емського указу почалися гоніння на інтелігенцію. Комаров, щоби уникнути переслідування, переїхав спочатку до Умані, а згодом до Одеси. З того часу, можна сказати, усі українці, що їхали до Одеси, прямували саме до Михайла Комарова. Адже він безкорисливо допомагав усім, хто любив Україну: порадами, консультаціями, грошима, розміщував на проживання тощо. До нього приїжджали Леся Українка, Іван Франко, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий та інші.
Особливо міцні зв’язки були з драматургами та діячами театру. Бібліограф виступав також як критик, популяризатор українського театру. Завдяки його зусиллям на вистави Театру корифеїв швидше викуповували квитки, ніж на російськомовний. Він негайно реагував рецензіями на кожну прем’єру в різних містах, а також на вихід нових книжок. Оперативність була просто дивовижна.
Вдома в Комарова можна було знайти не лише нові книжки, а й україномовні журнали, які видавали на територіях нині Західної України. Домашні вистави українською, диспути… Лише один факт: на день народження однодумцю, вчителю, історику Леоніду Смоленському, який читав лекції в численних гуртках самоосвіти, Комаров подарував торт у вигляді книги «Історія України. Том перший». І це в часи, коли владою дозволялося говорити лише про Малоросійські губернії!
За його діяльність Михайла називали українським серцем Одеси. Українська громада в Одесі, яку якщо не створив, то очолив Комаров, була чи не найчисельнішою серед усіх українських громад тих часів.
У 90-ті роки XIX ст. він багато писав історичних та просвітницьких творів про козацтво, нагадував, що після зруйнування Запорізької Січі козаки не зникли, частина з них заснували Чорноморське військо.
Бібліографічна справа дуже кропітка. Але найбільш титанічна праця, яка тривала роками, почалася в 1893 році, коли Михайло Комаров з однодумцями вирішив укласти український словник. Ініціативна група щотижня збиралася в нього у квартирі, приносили нові слова, почуті в народі, та обговорювали. За п’ять років зібрали приблизно 40 тис. слів. Словник, який мав 4 томи, видали у Львові, в Австро-Угорщині. Завезти примірники в Україну було дуже важко, але й це вдалося через Одесу. Уже тоді повстало питання уніфікації української мови для всіх регіонів нинішньої України. Приміром, треба було розрізнити галицький діалект та літературну мову. Така діяльність викликала в декого супротив. Ходили фейки про те, що упорядники самі вигадують слова, наприклад, фортепіано перекладуть як «голоснотихе», що українські слова звучать смішно. Це жваво нагадує нам аналогічні суперечки 20–30 років тому, коли утверджувався статус державної мови. Чи треба радіостанції з виключно українськими піснями? Чи варто дублювати кіно українською? Зараз це вже дещо дивно, але досі актуально, адже й нині деякі українські підлітки слухають російські пісні або дивляться їхні бойовики.
Саме до Комарова звернулися свідомі українці напередодні сторіччя з дня народження Кобзаря, щоби скласти збірник усіх творів, які були створені на честь Тараса Шевченка (Михайло розшукав понад 130 присвят). Він був і першим бібліографом творів Шевченка. Нині для нас Шевченківська енциклопедія — це класика, святе, а починалося все з Комарова.
Культурне середовище, яке створив бібліограф, та його безпосередній вплив виховали тих, хто відстоював незалежність України у 1917–1921 роках, представляв український національний рух. Скажімо, майбутній міністр УНР Андрій Ніковський, коли був школярем та студентом, читав книжки в бібліотеці Комарова. Хоча більшовики тоді перемогли, але вони змушені були створити саме Українську РСР, а не Новоросійську чи Південноруську.
Як до батьків-засновників додалася матір-засновниця
Хто така Олена Пчілка? Мати Лесі Українки. Така єдина, на жаль, асоціація прищеплена школою більшості з нас. Сучасні школярі дуже здивувалися б, що насправді все своє життя Леся Українка почувалася як талановита донька cуперзірки, була в тіні відомої матері. Ніла Зборовська називала Олену Пчілку «великою матір’ю української літератури», а Оксана Забужко — «матір’ю українського націоналізму».
Олена Пчілка — псевдонім Ольги Косач, її дівоче прізвище — Драгоманова. Видатний історик та громадський діяч Михайло Драгоманов — її старший брат. Вони походять з давньої інтелігентної родини, серед пращурів — козацька старшина. Спочатку прізвище було Драгоман — саме так за часів Хмельниччини звали відомого перекладача Стефана Драгомана. Батько Олени Пчілки був успішним юристом. Мати знала напам’ять великі уривки «Енеїди». Можливо, міцне козацьке коріння дало родині сили не піддатися русифікації?
Дитинство, юність, сімейне життя Олени Пчілки настільки просякнуті українським національним духом, що сам її життєпис за радянських часів здавався вільнодумством. Її автобіографія була видана одного разу, і всі причетні до того були буквально за рік-два повністю знищені, репресовані, вбиті.
На Полтавщині та Київщині, де мешкала Пчілка, міські діти були російськомовними. Тож навіть ходили чутки про чотири дивні великі сім’ї, де спілкуються українською. І це, мовляв, не селяни, а шляхетні родини. Зокрема, Лисенки, з якими товаришували Драгоманови.
Сама Олена Пчілка так згадувала: «… українська течія оточувала нас могутньо. Все була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут. А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити. Всякі народні обрядності не минали нашого двору. Колядування, посипання, запросини на весілля. Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною притаманною стихією».
Вже у 18 років Олена Пчілка вдягається для фотосесій і на свята в українські строї. Це посприяло моді на національний одяг. Згодом вона як етнографиня почала досліджувати народні орнаменти. Упорядкувала книжку, де описала близько 300 зібраних нею орнаментів Волині. Її опублікували в рік Емського указу про заборону української мови в різних царинах. І це було ризиковано, адже авторка, по суті, доводила: українці — це велика культура з тривалими традиціями.
Згодом видання вийде в Парижі, його використовуватимуть у французькій Академії мистецтв, щоби вчити різні візерунки. До слова, серед орнаментів є шиття сріблом, золотом, що підтверджувало: це не одяг простих селян, а національний, де є варіанти і для дуже заможних людей.
Навчання в Інституті шляхетних дівчат Олена Пчілка згадувала як примусову русифікацію та втрату часу. Тож наважилася дати своїм дітям домашню освіту. Утім, вона переймалася навчанням й інших українських дітей.
Пчілка створила видання для дітей та підлітків «Молода Україна», а для дорослої аудиторії — «Рідний край». Там друкувалося те, чого, на думку видавчині, бракувало для хорошої освіти українською мовою. Вона перекладала дитячу підліткову літературу, багато писала сама як поетка та письменниця. Зокрема, у 37 років Олена Пчілка видала першу збірку поезій «Думки мережанки».
Вона перекладала з польської, німецької, французької. Треба було показати молоді, що українська пасує не тільки народним пісням, нею мають звучати найвищі здобутки світової літератури. На думку Олени Пчілки, від нас залежить, виростуть наші діти проукраїнськими чи зрадниками.
Звісно, україномовні видання були заборонені в російській імперії, тож реалізуватися просвітниця мала змогу там, де з чоловіком жили і працювали: на Волині, в Галичині.
Наскільки вона була завзятою та стійкою в мовному питанні? Про це ходять легенди. Єдину на той час телеграму із санкт-петербурга українською надіслала саме вона. Звісно, це було заборонено. Але начальник телеграфу сказав підлеглим: «Я давно її знаю, російською вона не погодиться. Пчілка навіть з генерал-губернатором говорила українською. Простіше дозволити».
Або якось до неї в редакцію прийшли з перевіркою: мовляв, розводить ворожнечу між народами, друкує щось антисемітське. Пчілка попросила процитувати, де саме. Але контролери заявили, що не знайдуть, бо українською не читають, вона їм не потрібна в російській імперії. «В Україні жити й не знати українську мову?!» І додала: «Ось де вороги української нації…»
Не дивно, що за радянської влади поетку заарештовували за антиреволюційні виступи (наприклад, зберігання синьо-жовтого стяга). У 1925, у 76 років, вона стала академіком, членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. Та принциповість її не полишила. Часом під час засідання з опонентами так затято обговорювала термінологію, що засідання достроково закривали, щоб не сталося бійки.
Поетка природно створювала нові українські слова: наприклад, «мистецтво» (натомість раніше було, як у польській мові, штука). А ще «палкий», «променистий», «переможець», «нестяма». Цих звичних нині слів без неї не було б у нашій мові.
*
Для статті використано матеріали подкасту «Батьки-засновники» від Українського радіо.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media