Кадр з фільму «Будинок «Слово». Нескінчений роман».
Сумуєте за якісним і сенсовим українським кіно? Вже 9 травня на своїх глядачів в кінотеатрах чекає стрічка «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Освіторія.Медіа поспілкувалась із Тарасом Томенком, режисером та співавтором сценарію стрічки та з перших вуст дізналась, чому це кіно варто переглянути всім, хто хоче поглибити знання про долю митців «Розстріляного Відродження».
Про що розповідає «Будинок «Слово». Нескінчений роман»?
Радянська Україна, 1927 рік. За наказом Сталіна у Харкові збудовано кооперативний будинок «Слово». Найвидатніших українських письменників заселяють у комфортні квартири. Усі вони стали учасниками експерименту, спрямованого на виведення нового типу радянського письменника та тотальний контроль над процесом творчості з метою створення єдиного художнього методу соціалістичного реалізму. Не кожен із письменників погоджується оспівувати культ Сталіна. Неочікувано для мешканців будинку «Слово» до них підселяють нікому не відомого молодого письменника Володимира Акімова. Хто він? Ніхто не знає. З його появою в будинку «Слово» починають розгортатися дивні події, про що й досі мовчать його стіни.
— Пане Тарасе, вразила історія, яку ви розповідали: у 2012 році в Харкові вчителька української мови не змогла відповісти, де знаходиться «Будинок «Слово». А він же височів прямісінько навпроти школи, де вона викладає…
— За понад 10 років відтоді відбулося багато змін. Люди звертаються до свого коріння, вчать мову країни, в якій живуть. Гірко, що «спонукальним» фактором стала війна росії проти України, а не природні зміни, які могли відбутися в свідомості українців ще тридцять років тому.
— Ще й тому важливо презентувати молодому поколінню замовчувані десятиліттями знання про нашу історію у різних форматах, включно з художніми фільмами. Що зацікавить підлітків у мандрівці коридорами історій «Будинка «Слово»?
— Гадаю, підліткам буде цікаво. Як мінімум, вони на кілька годин виринуть зі світів короткометражок Тік-Тока у повний метр, відчують атмосферу справжнього кіно. Як і атмосферу та дух епохи, в якій жили й творили українські поети та письменники, котрих згодом наречуть «Розстріляним Відродженням». І котрі, сподіваюсь, стануть їм більш близькими та зрозумілими після перегляду.
Про цих персоналій вони ще багато читатимуть у шкільній та університетській програмах, але в кіно ще є шанс побачити, якими ті були людьми — зі своїми звичками й хобі. Сподіваюсь, кожна молода людина знайде для себе у цьому фільмі трохи власних сенсів, адже стрічка «багатошарова», рясніє підтекстами та більш глибокими метафорами й алюзіями, аніж сюжетна повість.
Добре, якщо для когось перегляд фільму стане поштовхом зайвий раз відкрити книгу когось із побачених авторів.
— Кого з діячів української культури покаже «Будинок «Слово». Нескінчений роман» і що допомагало вам разом із акторами прискіпливо пропрацювати образ кожного митця?
— Ключовий персонаж кіноісторії — Микола Хвильовий, він наче веде усіх за собою. Сюжетні лінії познайомлять ближче з Остапом Вишнею, Миколою Кулішем, Майком Йогансеном, Павлом Тичиною, Михайлем Семенком… Під час зйомок ми з командою опирались на документальні матеріали, фотографії та кінозйомку. Нам було важливо достеменно знати, у що одягалися, що їли, з ким спілкувалися, що полюбляли наші герої. В кадрі ми навіть використовували речі, які знаходили в архівах: Геннадій Попенко, який зіграв Семенка, одягав метелик, який носив поет.
Та хоча свідчення й факти ми по крихтах збирали з інститутських та університетських архівів, архіву СБУ, — до більшої частини архівів так і не отримали доступу.
— Чому?
— Вони знаходяться в Москві й доступу до них немає. Росіяни не розсекречують агентурну мережу спецслужбівців. Тож маємо на руках лише витяги з протоколів допитів.
— Цікаво, що у фільмі є лише один повністю вигаданий персонаж: Володимир Акімов.
— Я б додав: Володимир ВОЛОДИМИРОВИЧ Акімов (маленький спойлер — у фільмі співробітника НКВС, замасковано під поета, грає актор, дуже схожий на молодого путіна, – авт.). Це літературний персонаж Хвильового з його роману. А «Нескінчений роман» — це той роман, над яким працював Микола Хвильовий незадовго до самогубства, і він так і залишився недописаним. У своїй передсмертній записці Хвильовий пише: «Свій незакінчений роман я спалю». Тож і весь фільм — це пошук, що ж це за роман. І що відбулося в долі Хвильового в останні тижні його життя.
Як жилось митцям «Будинку «Слово»?
Короткі нотатки з однойменного документального фільму
Микола Хвильовий любив Сосюру, не любив Тичину. Любив їсти насіння, раки з пивом, багато палив, ходив у сірому светрі вдома. Носив англійську зелену шинелю і чорну патлату папаху. Чмихав носом, посмикував плечима. Коли запалювався — бив кулаком по столу, зривався з місця, бігав. Одного разу Хвильовий повернувся з-за кордону, маючи 7 сім валіз нових речей та нову друкарську машинку. Разом із сім’єю вдягався, як модно було в Європі. москву він так ненавидів, що не погоджувався туди їздити. Вигукував: «Тюрма народів!» Тільки раз був у москві, де вони з Маяковським пильно один до одного принюхувались.
Іван Сосюра постійно позичав копійки на цигарки та трамвай у двірника «Будинка «Слово» Акима Петимка. А платив за це своїми віршами, які складав експромтом. Двірник їх палив, бо борги треба повертати у відповідному грошовому еквіваленті, а не в досить сумнівному поетичному.
А ось Микола Куліш скаржився, що його в «комуналці» загризали блохи:
«Почистив гамак. Штук 50 почистив кишеньковим ножиком. Змастив гасом. Увечері побачив одного, що сидів на подушці й дивився на мене, вилупивши очі. Я теж вилупив очі.»
Павло Тичина — тонкий, стрункий і зеленоокий. З жіночою усмішкою. Він помінявся квартирами з Майком Йогансеном, бо хто ж терпітиме таке у себе над головою: тупотіння та гавкання собак. Раніше Павло мешкав у ванній кімнаті газети «Вісті», потім — на кухні, потім — учотирьох з друзями. Тичина ніколи не вимовив жодного брутального слова, але одно разу таки вилаявся: «Це коли, ліквідуючи ВАПЛІТЕ, Хвиля закинув нам, що твори наші з «подвійним дном», і ми — приховані націоналісти». Були в Павла Тичини свої звички: він носив літню куртку на голому тілі й казав: «Ви теж так робіть, це для здоров’я корисно — тіло не задихається під одягом, а дише». Самогон міг пити прямісінько з консервних бляшанок, бо не було чарок. Всі поверхні в його квартирі — в тому числі й підлога — були зайняті книжками, розгорнутими на потрібних Тичині сторінках. Посередині — робочий стіл, і до нього Павло Григорович залишив стежечку для проходу.
— А чи вдалося провести знімання деяких сцен безпосередньо в «Будинку «Слово», як ви того хотіли?
— У Харкові провели чимало знімальних днів, проте сам будинок ми будували, деталізовано відтворюючи в декораціях інтер’єри та екстер’єри. У самому «Будинку «Слово» знімати не вдалось: це житлова будівля. Навіть документальну стрічку «Будинок «Слово» (прем’єра відбулась у 2017 році, і ви можете переглянути фільм на Youtube) було важко там знімати. Адже в приміщення має зайти величезна знімальна група, а вулиці потрібно перекривати. Мешканці були не в захваті.
— Як зараз виглядають квартири, в яких жили класики?
— Це будинок із височенними стелями, солярієм, крихітними кухнями: проєктом була передбачена їдальня для мешканців. У більшості квартир в «Будинку «Слово» зроблено сучасні ремонти. У квартирі Тичини збереглось чимало речей, а ще — ті самі двері й вікна. В тій оселі проживає його правнучка — Ольга Тичина, і в кімнатах навіть шпалери збереглися ще з того часу. Та й у квартирі Хвильового застелений той самий паркет. І цей паркет досі просочений плямами крові поета. Саме в тому місці, де він стояв, коли приставив зброю до скроні, і потім кров із рани полилася на підлогу…
— Ви влучно підмічаєте, що саме з пострілу Хвильового почався відлік «кривавого часу», який триває і сьогодні. Який меседж несе цей постріл?
— Для мене це кінець епохи українського модернізму і початок переходу всього мистецтва на соцреалізм, паралельно з кінцем епохи свободи слова й думки. Перехід з однієї реальності в іншу. А «кривавий час» триває понад сто років. Також в моєму сприйнятті постріл Хвильового ще й дуже символічний для нашої епохи. Він його зробив під враженням від поїздки по селах під Харковом, де лютував Голодомор, — побачивши масштаби трагедії. Це такий його драматичний перехід і як героя, і як письменника, і як персонажа. І як перехід цілої епохи.
— Що стане для вас найкращим фідбеком від глядачів?
— Щоб ця історія глядачам стала близькою, щоб кожен «пропустив» її через себе, поки кілька годин житиме разом з митцями в «Будинку «Слово». І став сильнішим внутрішньо, мав внутрішнє відчуття: «Ми й нині не дамо злу шансу залишитись непокараним». Ще мріється, щоб зародилась невдавана мода на українських поетів і письменників.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media