Олекса Пода й мистецтво нетривалої скульптури 24.01.2026 09:00 Укрінформ Архітектор з Полтавської області творить скульптури з криги та піску і перемагає з ними на міжнародних подіях та змаганнях.
Олекса Пода за фахом архітектор і дизайнер інтер’єрів. Однак вже більше десяти років його професійне буття тісно пов’язане з мистецтвом ефемерної скульптури. Те, що починалося як хобі, перетворилося на великі міжнародні проєкти та мандрівки світом. Митець представляє Україну на міжнародних змаганнях та фестивалях та здобуває призові місця. Нещодавно Олекса зайняв другу позицію на міжнародному фестивалі крижаних скульптур у Валуа (Франція) з працею «Out of Mind».
ПЕРШОЮ ЗМАГАЛЬНОЮ СКУЛЬПТУРОЮ БУВ КОЗАК МАМАЙ
Скульптура виникла в житті Олекси не зразу – після навчання.
– У дитинстві я дещо вирізав, ліпив, але так, щоб уже на більш фаховому рівні, – цього не було, – каже митець.
Мистецьку освіту він здобував у Полтаві, у технічному університеті імені Юрія Кондратюка, на архітектурному факультеті за спеціальністю «Дизайн інтер’єру». Навчання охоплювало базову мистецьку підготовку.
– Там була звичайна база, і мистецька також. У нас був малюнок, частково, здається, була й скульптура. Але це все академічні дисципліни, такі початкові, – пояснює він.
Вперше на конкурс до США Олекса потрапив у 2014 році – подавав заявку разом з приятелями. Це був його перший міжнародний досвід участі у фестивалі.
– Це був 2014 рік. Пройшло все дуже захопливо. Це був перший досвід подорожі так далеко. Власне, це й було головним мотивом поїхати у Штати та взяти участь у тій події. Бо завжди цікаво, коли збирається багато креативних, творчих людей, – розповідає Олекса.
На цьому дебютному конкурсі у США команда працювала над скульптурою «Козак Мамай». Це був перший досвід роботи з таким матеріалом та в такому форматі.
– Звичайно, якщо порівнювати з сусідніми скульптурами, з професіоналами, котрі постійно цим займаються, ми відрізнялися за якістю. Але ми побачили, який це матеріал, як він поводиться, як взагалі все відбувається. І, в принципі, достойно представили Україну першого разу, – каже він.
ДО КРИГИ – З ПИЛКАМИ І СТАМЕСКАМИ
Живе Олекса в Україні. Можливостей постійно працювати зі снігом та кригою тут небагато. До повномасштабного вторгнення РФ він декілька разів брав участь у конкурсах снігової скульптури в Україні, зокрема в Буковелі.
– До вторгнення я, здається, три рази брав участь у конкурсах в Україні. У Буковелі відбувався конкурс снігової скульптури. Востаннє ми там здобули третю позицію. Потім, із початком війни, це все зупинилося. Зараз я не знаю в Україні таких подій. Є дещо комерційне, але там дуже вузьке коло людей, і туди потрапити нелегко, – говорить скульптор.
Підготовка до фестивалів розпочинається задовго до самої події. Вона містить подання ескізів та концепцій у чітко визначені терміни.
– Зазвичай на фестивалі за пів року надсилають запрошення. За чотири-п’ять місяців вже треба або підтверджувати участь, або надсилати ескіз. Наприклад, на останній зимовий конкурс, що був у середині січня, я подавав ескіз на початку жовтня, – пояснює Олекса.
На місці учасникам видають матеріал. Якщо це крига чи сніг, то це блоки, ідентичні для всіх.
– В останньому конкурсі було п’ять стандартних блоків. Один стандартний блок – це метр на пів метра і на 25 сантиметрів. Біля кожного є постамент зі снігу. Видають лопату, щоб розчищати сніг, а всі інші інструменти привозиш із собою. Ще видають електропилку, тому що перевозити такий габаритний інструмент через кордон складно, особливо якщо добираєшся літаком, – розповідає скульптор.
Окрім того, він додає, що загалом інструменти для роботи з кригою мають свою специфіку:
– Для криги – це дуже специфічні інструменти. Стамески, так звані зубатки, із зубчиками. Якщо це професійні інструменти, вони можуть коштувати дуже дорого. Ще дуже важливий кут заточування, їх постійно треба підтримувати в належному стані. Вони, як японські катани, мають бути в ідеальному стані, щоб різати кригу. Це дуже-дуже гострі інструменти.
Олекса також розповідає, що для снігу інструменти простіші, але потрібні довгі ручки через масштаби блоків:
– Для снігу головне – довга ручка. Бо зазвичай це великі брили трамбованого снігу. Наприклад, у Валуа буде конкурс, де на команду з трьох людей видають блок 4 на 4 метри в ширину і 5 метрів висотою. Це майже як двоповерховий будиночок зі снігу, з якого треба вирізати скульптуру. І, звісно, там потрібні інструменти, щоб дістати і зверху, і знизу.
Утім, конкурси й фестивалі бувають також «літні». Тоді роблять скульптури з піску. У таких випадках використовують мастихіни та простіші, ніж для криги, інструменти.
РОБОТА «ВІД СИГНАЛУ – ДО СИГНАЛУ»
Робота на фестивалях чітко обмежена в часі. Початок і закінчення фіксуються сигналами, але погодні умови можуть змінювати режим роботи.
– Починається все зразу після сигналу: усі беруть інструменти та починають працювати. Є час, коли всі мають скласти інструменти та закінчити. Але, наприклад, у Валуа мінлива погода. Удень, коли виходить сонце та заходить за іншу гору, є приблизно чотири-п’ять годин, коли не можна працювати – треба закривати скульптуру. Тому дозволяють працювати вночі без обмежень, бо вночі – мінус, а вдень може бути температура вища від нуля, – розповідає Олекса.
На піщаних конкурсах, зокрема у США, усе відбувається інакше.
– Там усе дуже чітко. Звучить горн – і ти маєш почати. Кожного дня ввечері відразу після дзвінка треба скласти інструменти. Є певна кількість годин, у які ти маєш вкластися. У кого що вийшло – те й оцінюють, – говорить він.
Піщані скульптури можуть частково готуватися заздалегідь. До латвійської Єлгави на подібний до цього конкурс Олекса надсилав креслення майбутньої роботи.
– Там роблять опалубки, наповнюють їх піском, є чіткі розміри. Я даю робітникам креслення, за якими вони це роблять. Я приїжджаю – і форма вже готова, пісок утрамбований, відстоявся. Вони відкривають шар за шаром зверху – і тоді вже починаєш вирізати, – пояснює скульптор.
З кригою працюють інакше: готуються технічні креслення та залучаються помічники.
– Стандартний блок важить 125 кілограмів. Підняти його на двометрову висоту самому неможливо. Є помічники, які допомагають піднімати блоки, поєднувати їх, усе виставляти. А вже потім починається вирізання, – каже Олекса.
Звісно, скульптури з піску чи криги – тимчасові. Але, крім їхньої недовговічності, ці матеріали створюють несподіванки й під час роботи. Форс-мажори трапляються постійно.
– Основна відмінність між піском та кригою в тому, що з криги можна робити ажурні форми, консолі, майже як мармур, – вони гарно грають на світлі. А з піску в основі завжди має бути піраміда. База має бути більшою за верх, бо це пісок. Один зайвий рух – і за секунду завалюється вся скульптура. Тому постійно думаєш, скільки можна зрізати, яка вага висить, чи буде стояти. Плюс вітер, дощ – усе це впливає, – пояснює він.
У цій роботі постійно доводиться робити розрахунки безпосередньо на місці, і тут, за словами Олекси, допомагає архітектурний досвід.
Питання про улюблений матеріал для нього залишається відкритим.
– З кригою цікаво працювати, бо вона тверда та з неї можна робити тонкі речі. Але середовище там часто холодне – інколи працюєш у приміщенні, де підтримується мінусова температура. Пісок – це зазвичай тепло, узбережжя, більш комфортне середовище. Це різні речі, але люблю і те, і те, – каже Олекса.
ПРОБЛЕМИ ФІНАНСУВАННЯ ТА УЧАСТЬ РОСІЯН
Питання фінансової підтримки участі в міжнародних фестивалях для українських митців залишається непростим. Системи меценатства в Україні фактично немає, тому більшість таких поїздок тримаються на умовах, які пропонують організатори конкурсів.
– Звичайно, є стипендія. За те, що скульптор приїжджає, йому платять гроші. Також зазвичай покривають трансфер. Десь є фіксована сума, десь ти в неї вкладаєшся, десь – ні, – пояснює Олекса.
І додає, що з української сторони теж є підтримка, але це радше організаційна – з документами, дозволами.
Представлення України на міжнародних фестивалях, за його словами, часто супроводжується особливим ставленням – передусім у країнах, які послідовно підтримують Україну.
– Усі дружні країни до України дуже тепло ставляться. Є коло друзів-скульпторів із цих країн, вони все розуміють. Постійно спілкуємося – що там, як там. Про війну говоримо багато. Люди підтримують, як можуть. Хоча б словом. Наприклад, Латвія, – розповідає скульптор.
Водночас на деяких фестивалях українські скульптори досі опиняються поруч із представниками Росії.
– У Валуа, наприклад, був один росіянин. Для мене та для багатьох інших дивно, що їх досі запрошують. Конкурс старий, йому вже 34 роки, і до повномасштабного вторгнення туди їздило багато росіян, – говорить Олекса.
Він розповідає, що намагався з’ясувати позицію організаторів:
– Я питав: «Чому ви запрошуєте?». Вони відповідають: «Це мистецтво, війна тут ні до чого». Ось так.
На противагу цьому, у Латвії діє сувора позиція.
– В Єлгаві з початку повномасштабного вторгнення вони великим червоним текстом у правилах написали: жоден представник Росії не може подаватися. Навіть вихідці з Росії, які представляють іншу країну, – також не можуть. Якщо ти росіянин, але виступаєш, наприклад, за Фінляндію – тобі заборонено. За це їм великий респект, – говорить митець.
На питання про улюблені роботи Олекса відповідає без виділення:
– Ні, мабуть, немає. Я завжди намагаюся зробити найкраще з того, що можливо, і весь час намагаюся розвиватися.
Розповідаючи про мрії, Олекса все ж починає з очевидного, хоч має і творчі задуми:
– Звісно, для всієї країни – мир і перемога. Щоб ми могли нормально працювати. Але й особисті бажання, творчі – продовжувати діяльність серед справжніх професіоналів, випробувати сили на нових фестивалях.
Фото надав Олексій Пода
Фестиваль Культура Полтавщина Мистецтво Скульптура Війна з Росією