«Вона»: три історії родин морських піхотинців у документальній стрічці Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Як чотири роки половинки оборонців очікують, займаються волонтерством, ростять діток і переживають скорботи
Нещодавно в Києві відбувся приватний показ документального кінотвору «Вона» режисерки Тетяни Станєвої. До офіційного виходу в прокат в Україні його вже продемонстрували в Болграді на Одещині, адже це оповідь про жінок, котрі там жили на початку широкомасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців з військової частини, розташованої в українській Бессарабії.
Місцем офіційної всесвітньої прем’єри кінокартини цьогоріч 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, оскільки йдеться, зокрема, про українських болгар. Також фільм, котрий ще кличуть щоденником дружин військових ЗСУ, представили у Пловдиві.
До Києва завітали майже всі головні герої та героїні кінострічки, що демонструє поєднання тилового побуту та служби українських оборонців, які протистоять російській агресії. Тож Укрінформ переглянув документальний фільм «Вона» й поговорив з військовими та їхніми дружинами, аби більше розвідати про знімальний процес і моменти, що залишаються поза кадром.
АКЦЕНТ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За понад чотири роки професійно знято десятки документальних фільмів про широкомасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(здобув нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж кіномитця «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл фільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, багато інших.
Кінолента «Вона» Тетяни Станєвої з-поміж інших виділяється тематикою – тим, що зосереджує увагу на житті жінок та рідних українських оборонців, поки роками чоловіки боронять країну від ворожого вторгнення. А ще це фільм-спостереження за персонажами упродовж декількох років.
«Майже чотири роки я стежила за цією історією. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх – до рідної землі. Про любов, котра перемагає страх і надихає битися; яка змушує чекати та об’єднує нас усіх у підтримці війська», – зауважує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», котрий зародився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну та Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм «Вона» оповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх єднає те, що вони стали дружинами військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тому разом переживають за захисників, займаються волонтерством, долають психологічні негаразди та травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі відчувають біль гагаузки Христини Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, вихідця із села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, наприклад, висвітлюють гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», котру було створено в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» задля посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі та в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є перемоги, опір і боротьба мого Південного краю», – стверджує режисерка й додає, що фільм зроблено за сприяння Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб широкомасштабного опору агресії РФ із неперевершеним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами часто наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія «Вона» зменшуватиме прірву відчуження між військовими та цивільними.
Досвід тих і тих дуже різний, однак кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поруч чи на відстані. Адже за відносним тиловим спокоєм, у порівнянні з гарячими точками фронту, може зачаїтися чиясь болюча раптово обірвана вагітність чи нервова перенапруга, котру неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ ТА ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти фіксували декілька років поспіль із літа 2022-го: спершу у Болграді, де застала всіх героїнь широкомасштабна російсько-українська війна, а потім – у Житомирі, куди декого з героїв кінорозповіді закинула доля згодом.
Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й завзята у своєму бажанні реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, котра зараз перебуває у відпустці для догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – понад півтора року. Старший уже ходить у другий клас, а на початку фільму глядачі його бачать ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо та віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом будемо насолоджуватися спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я переживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю та радощів».
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тому сім’я мала можливість побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – аби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже важко. Навіть коли начебто остаточно вже до цього призвичаїлася, – однак, настає момент, коли обсідають думки: "Та скільки ж це триватиме?", "Чому так живемо саме ми?"».
За ці роки у житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали доньку. Це була тяжка втрата», – говорить дружина захисника.
В один голос Олена з чоловіком стверджують: «Наш батальйон – це наша родина. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай».
Олена та Дмитро разом завітали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за характером йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому змогу побачити меншого сина в періоді, котрий він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Адже там є дуже багато специфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Приміром, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці широкомасштабної російсько-української війни знайти таку було майже неможливо. Проте зусиллями всього батальону її доставили нареченому. Він був дуже радий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, котрий пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака та Сергія Биковського широкомасштабна війна почалася у Вугледарі на Донеччині.
Хтось не звертає уваги на цивільне авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, тому що постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару та в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, котру він передає щойно мобілізованим чоловікам: як потрібно поводитися зі зброєю та ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Зі щойно мобілізованих чоловіків, котрі потрапили до нас від ТЦК, мені та іншим командирам потрібно було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; проте ті, котрі доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за фахом учитель початкових класів, зараз працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тому старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – говорить співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, котра закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди й приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про широкомасштабну війну ми тоді ще не думали».
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський приватний показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх вдома у мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія завершиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри у лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну фаху. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі поєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Культура фільм Війна з Росією