Програма Ukraine Facility є ключовим інструментом європейської інтеграції та відновлення України, забезпечуючи передбачувану підтримку для нашої держави на період 2024–2027 років із загальним бюджетом 50 мільярдів євро. Фінансування безпосередньо пов’язане з виконанням українського «Плану України», який спрямований на фундаментальні структурні зміни, включаючи цифрову трансформацію, антикорупційні заходи та приведення усіх секторів у відповідність до стандартів Європейського Союзу.
Однак, окрім фінансової допомоги, Україні потрібна довгострокова стратегія, подібна до плану Маршалла, що поєднала б інвестиції з науково-технологічною модернізацією. Україна володіє значними природними ресурсами, тому одним із головних завдань для економічного відродження є перехід від сировинного експорту до створення продукції з високою доданою вартістю та розробки власних технологій, зокрема тих, що мають подвійне, цивільне та оборонне, призначення.
Відновлення економіки та європейська інтеграція України неможливі без розвитку сучасної промисловості, високотехнологічних виробництв та ефективної наукової системи. На жаль, українська наука значною мірою залишається під тягарем радянської спадщини, фокусуючись на винагороді за минулі досягнення замість інвестицій у сучасні дослідження та інновації.
Фрагментація наукової системи
Українська наукова система являє собою суміш радянської моделі з елементами, запровадженими після набуття незалежності.
Від радянської моделі науки Україна успадкувала чіткий поділ між університетами, які зосереджені на навчанні, та науково-дослідними інститутами Національної академії наук України. Після 1991 року були засновані галузеві академії наук: педагогічна, правова, медична та аграрна. Це дозволило їхнім керівникам займати керівні посади довічно після відставки з міністерських посад.
Науково-дослідні інститути, підпорядковані міністерствам, ще більше розпорошують кошти, призначені для науки, що ускладнює відстеження результатів досліджень та оцінку ефективності використання ресурсів.
Дослідницькі інститути, відокремлені від університетів, не є унікальним явищем для України. Однак модель організації та фінансування науки в Україні суттєво відрізняється від тих, що застосовуються у більшості країн ЄС. Українські академії наук значною мірою зберегли успадковану від радянського періоду ієрархічну систему управління, яка потребує значних адміністративних витрат. Наприклад, у 2026 році на утримання Президії НАН України було передбачено 3,2 мільйона євро.
Розділення між університетами та інститутами НАН України не підтверджується показниками наукової діяльності. Зокрема, рівень цитованості публікацій університетів та інститутів НАН України є однаковим, а в соціогуманітарних науках університети демонструють навіть кращі результати. Цитованість публікацій українських науковців залежить насамперед від міжнародної співпраці, а не від приналежності до НАН України чи університетів.
Таким чином, штучне збереження подвійної системи університетів та інститутів НАН України є неефективним. Ліквідація громіздкої адміністративної структури Президії НАН України та інтеграція наукових інститутів до університетської системи могли б зміцнити науковий потенціал, а не послабити його.
Чинна система оплати праці в українській науці здебільшого винагороджує за попередні досягнення, часто за некритично оціненими критеріями, замість інвестування в майбутні дослідження. Від радянської науки Україна успадкувала ієрархічну кар’єрну модель: два наукові ступені (доктор філософії та доктор наук), два вчені звання (доцент і професор), а також почесні статуси члена-кореспондента та академіка.
Крім того, з радянського періоду були збережені державні премії та звання, такі як «Заслужений діяч науки і техніки» та «Заслужений працівник освіти», які надаються за непрозорими критеріями, але забезпечують довічні виплати.
Ця ієрархічна система була створена в радянський період для забезпечення лояльності науковців до влади. Сучасна політична система змінилася, але система залишилася.
Водночас, надання надбавок за науковий ступінь (PhD і доктор наук) особам, які не займаються науковою діяльністю, таким як судді, прокурори, державні службовці та військовослужбовці, фактично перетворило науковий ступінь на механізм підвищення доходів, а не на стимул для розвитку науки.
Приблизно кожен п’ятий суддя в Україні має науковий ступінь, що надає право на доплату до заробітної плати у розмірі 15% або 20%. Це не лише знецінює науковий ступінь, але й призводить до неефективного використання бюджетних коштів. Замість фінансування нових досліджень, держава витрачає кошти на довічні доплати тим, хто не має жодного стосунку до наукової діяльності.
Брак прозорості у фінансуванні науки
Попри впровадження конкурсного проєктного фінансування, його частка в загальному бюджеті на науку залишається незначною. У 2026 році Національний фонд досліджень України (НДФУ) розподілятиме на конкурсній основі лише 3,6% від загального державного бюджету на науку.
Ще однією серйозною проблемою є відсутність прозорості. НДФУ не має відкритої бази даних фінансованих проєктів. Натомість, НДФУ публікує звіти у форматі PDF, який не підходить для автоматизованого аналізу великих обсягів даних. Це унеможливлює громадський контроль та оцінку ефективності використання коштів, що розподіляються фондом.
Аналогічна проблема спостерігається з Національною електронною науково-інформаційною системою (URIS/NAUKA), яка використовується для розподілу фінансування між університетами та науково-дослідними інститутами на основі результатів наукової діяльності.
Попри формальну відповідність європейським стандартам, URIS/NAUKA не забезпечує такого рівня відкритості, прозорості та аналітичних можливостей, який є стандартом відкритої науки в країнах ЄС. Українські науковці змушені вручну вносити інформацію про свої публікації та інші результати досліджень, хоча ці дані можна автоматично завантажити з міжнародних наукових баз.
Крім того, через відсутність системного впровадження ROR (міжнародного реєстру наукових організацій), алгоритми відкритих баз даних, таких як OpenAlex, не можуть ідентифікувати українські наукові установи та відображати їхні публікації. Впровадження цих технічних рішень не вимагає значних фінансових ресурсів.
Незрозуміло, чому для Національної системи дослідників України науковці повинні вносити дані повторно. Чому модулі «Державна атестація» та «Національна система дослідників України» не синхронізовані між собою?
Більше того, доступ до цих даних відсутній, що перешкоджає їхньому аналізу, а разом із ручним введенням створює ризик спотворення кількісних показників. У підсумку, такий ізоляціоністський підхід не лише консервує застарілі управлінські практики, але й штучно знижує видимість української науки у світовому просторі, фактично блокуючи нашу повноцінну інтеграцію до Європейського дослідницького простору (ERA).
Створення «Національної системи дослідників України», куди науковців змушують повторно вносити дані, виглядає як чиста бюрократична маніпуляція. Замість того, щоб витрачати ресурси на створення штучних рейтингів, реєстрів та списків, держава мала б інвестувати кошти за європейським зразком — безпосередньо у реальні наукові проєкти та гідну оплату праці науковців. Україні вкрай важливо фінансувати не статуси, а конкретні дослідження, здатні принести реальну суспільну та економічну цінність.
Щодо фінансування науки на основі результатів наукової діяльності, то в ЄС, зокрема в Бельгії, фінансування, засноване на показниках продуктивності, спрямовується на розвиток наукової інфраструктури, міжнародну мобільність дослідників та підтримку нових наукових проєктів.
В Україні ж показники результатів наукової діяльності пов’язані безпосередньо з оплатою праці науковців. Крім того, критерії оцінювання створюють ризик формального виконання встановлених вимог та штучного нарощування показників замість проведення якісних досліджень, що мають наукову та суспільну цінність.
Від радянської до європейської системи науки
Для того, щоб українська наука стала рушійною силою економічного відновлення та інтеграції до ЄС, необхідні глибокі структурні трансформації.
- По-перше, наука повинна стати невід’ємною функцією університетів, а дослідницькі інститути академій наук мають бути інтегровані до системи вищої освіти.
- По-друге, система фінансування та оплати праці науковців має перейти від винагороди за минулі заслуги до інвестування у нові дослідження. Це передбачає лише один науковий ступінь (PhD) та скасування ступеня доктора наук, ліквідацію застарілої системи наукових, академічних і почесних звань, а також пов’язаних із ними довічних надбавок. Оплата праці науковців має базуватися на прозорих і конкурентних державних тарифних сітках, а не на численних доплатах за звання, ступені та результати рейтингів. Цей підхід успішно застосовується в Нідерландах, Бельгії та Німеччині.
- По-третє, необхідно забезпечити прозорість фінансування науки через відкриту базу даних наукових проєктів, яка дозволить відстежувати використання коштів та оцінювати досягнуті наукові результати.
Відбудова України надає унікальну можливість переосмислити та модернізувати наукову систему відповідно до принципів відкритості та конкурентоспроможності, на яких ґрунтується європейський дослідницький простір.
Без таких реформ існує реальний ризик того, що кошти ЄС, зокрема в рамках Ukraine Facility, лише зміцнять неефективні пострадянські інституції замість їх модернізації.
Якщо Україна прагне перейти від сировинної економіки до економіки знань та високих технологій, її наукова система також має трансформуватися – від винагородження минулого до інвестування в майбутнє.