02.07.2026
Анастасія Денисенко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Орнаментальні мотиви, гарнітури літер, кольорові рішення та знакова система — це не лише візуальні елементи, а й носії певного змісту. За часів СРСР та в еміграції українські митці створювали самобутній дизайн, що говорив національною мовою без слів. Українська ідентичність пробивалася крізь радянську уніфіковану візуальну систему завдяки особливим «партизанським» художнім прийомам, закодованим етнічним мотивам та сміливим експериментам з формою.У цій добірці досліджуємо символіку українського дизайну на основі матеріалів книжки Василя Косіва «Українська ідентичність у графічному дизайні 1945-1989 років» від видавництва «Родовід». Колос
Колос пшениці — це константа українського образотворчого мистецтва. Символ життєвої сили, праці та екзистенційної основи народу, він так чи інакше присутній у графічному дизайні Радянської України та української діаспори як знак національної самобутності впродовж усього періоду 1945–1989 рр.
Яків Гніздовський виявив витонченість, створивши таке графічне рішення: у логотипі для ветеринарів він замінив класичну античну чашу на стиглий український колосок, оповитий змією. Таким чином, професійний знак перетворився на впізнаваний маніфест ідентичності.
Шрифт Лісовського
Українська графічна ідентичність має свій неповторний «почерк». Його основу заклав Георгій Нарбут, поєднавши козацьке бароко, стародруки та витончений модернізм. Так народилася легендарна «нарбутівка».
Роберт Лісовський, учень Нарбута, розвинув цей стиль. На обкладинці «За єдність нації» ми спостерігаємо пружні, ритмічні літери, які виразно уособлюють національний характер.
Таким чином, використання такого шрифту слугувало способом заявити: «це ми». Літери Лісовського стали візуальним кодом, що ідентифікує наше мистецтво будь-де у світі.
Калина
Гілка калини в українській графіці здавна виступає символом безперервності роду та незгасної ідентичності, яка супроводжувала українців як на батьківщині, так і за океаном.
На обкладинці часопису «Жіночий світ» (1962) ми бачимо врівноважену композицію. Тонка, майже невагома каліграфія назви поєднується з лаконічною гілкою ягід. Вишукана, наче український спів, вона виглядає як контраст до радянської монументальності.
Козацький скоропис
Козацький скоропис є втіленням чистої енергії та волі. На відміну від, скажімо, запозиченої геометрії в’язів, скоропис має цілком однозначне козацьке коріння та українське прочитання.
Митці XX століття (від Амвросія Ждахи до Едварда Козака в еміграції) брали за основу старі гетьманські універсали та перетворювали їх на шрифтову композицію.
Навіть без зображення клейнодів чи зброї, обкладинка з таким написом миттєво сприймалася як «козацька». Скоропис став уособленням нашої внутрішньої свободи та творчого драйву.
Петриківський розпис
За радянських часів плакатна графіка мала бути уніфікованою та ідеологічною. Але українські митці, як-от майстер петриківського розпису Василь Соколенко, знайшли бездоганну лазівку.
У його плакаті до 1 травня (1960) цифра 1 ніби «обростає» пишними мальвами, калиною та колосками. Вони символізують життєву силу та уособлюють народні традиції.
Таким чином, формально плакат відповідав вимогам системи, але його художня мова залишалася українською.
Орнамент у вигляді шахової сітки з традиційних зірок-рож
В обкладинці видання «Українська музика» художник створює композицію, що нагадує яскравий геометричний килим. Фігури бандуристки та танцюристів органічно вплетені у чітку шахову сітку з традиційних геометричних восьмикутних зірок.
Це було сміливе поєднання фольклорних мотивів та плакатного модернізму 60–70-х років. Етнічний орнамент, немов графічний еквалайзер, створює відчуття пульсації, живого танцю та мелодії нашої культури.
Плакат «Київ 1500»
У цьому плакаті офіційний радянський герб міста з листком каштана розміщується в оточенні буйного, густого «дерева життя». Традиційні вазони, квіти та рослинні орнаменти буквально проростають крізь усю композицію, символізуючи безперервність буття та глибоке коріння міста.
Це виразне переосмислення традиційного українського килимарства та книжкової мініатюри, безумовно, містить у собі українські мотиви.
Журнал «Дукля» та лемківські символи
Символіка у творі Степана Гапака на обкладинці літературного журналу українців Словаччини «Дукля» полягає в алюзії на мотиви лемківської писанки. Це система мінімалістичних круглих та квадратних знаків. Такі орнаменти, складені з подовжених крапель або штрихів, часто вживалися у виданнях, пов’язаних зі спільнотами лемків, але репрезентували вони не стільки вузьку етнографічну групу, скільки поставали ідентифікатором української спільноти загалом.
Поєднання кольорів
У другій половині XX століття палітра стала головною лінією візуального розмежування між Радянською Україною та діаспорою. Ці поєднання існували паралельно й ніколи не перетиналися.
Синій і жовтий вільно використовувалися в діаспорі в заставках, емблемах та обкладинках. Натомість в УРСР це було ризиковано, тому в графічному дизайні застосовували червоний і синій: це був офіційний радянський стандарт, що походить від прапора республіки.
Лише наприкінці перебудови митці почали обережно повертати синьо-жовту палітру в УРСР. В плакаті «Крові досить!» Олександр Мікула створив супрематичну композицію, де агресивний червоний колір ніби відтісняється, залишаючи в форматі лише синій та жовтий. Відкрито зображати прапор все ще було заборонено, тому автори вдавалися до хитрощів: просто «врівноважували» надлишок червоного через природні пропорції синього й жовтого в оточенні.
Рапорт з трикутників
Повторюваний геометричний візерунок (рапорт) із трикутників у ХХ столітті став самодостатнім маркером українства, який сприймався сам по собі.
Мотивом ми завдячуємо Василю Кричевському. Досліджуючи народну вишивку Полтавщини та рушники півночі Дніпровщини, він виокремив традиційні геометричні структури та умовні «плоди» у вигляді трикутників.
Митці заповнювали трикутниками й ромбами серединки квітів, архітектурні елементи або все тло композиції. З 1910–1920-х років цей прийом став класикою, а у 1945–1989 роках перетворився на найпопулярніший засіб національної ідентифікації в діаспорі.