Євген Лір — письменник, перекладач, співзасновник просвітницького проєкту «Твоя підпільна гуманітарка». Однак після початку повномасштабного вторгнення Росії українці знають його передусім як волонтера. У своєму профілі у Twitter він пише: «До 24 лютого — письменник, тепер купую приколи для ЗСУ». Ці «приколи» — здебільшого автомобілі, яких для військових він придбав уже майже 300.
У межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, говоримо з Євгеном Ліром про евакуаційні авто на фронті, ідентичність українського Півдня, чеченсько-українські взаємовідносини, вірші Дмитра Павличка, концепцію порожнечі в літературі та взаємодію української культурної спільноти з темою війни.
«Перший волонтерський запит надійшов у 2020 році»
— У 2020 році я з друзями допомагав добровольчому батальйону парамедиків «Госпітальєри» зібрати гроші на поточні витрати, організувавши акцію «Книжки заради життя». Учасники продавали прочитані книги, а кошти передавали парамедикам.
Після початку повномасштабної війни ми почали отримувати запити від 2-го мотопіхотного батальйону 93 ОМБр «Холодний Яр», 115 батальйону ТрО (мелітопольська ТРО, що належить до 110 Запорізької бригади, адже я сам із Мелітополя). Спочатку був великий запит на дрони, ми придбали 8 від Autel. А потім все пішло само собою: я у Twitter публічно розповідав про допомогу бригадам, до нас почали звертатися бійці, спочатку переважно знайомі, а потім, завдяки сарафанному радіо, і незнайомі військові.
«Твоя підпільна корчарня»
— Навіть є стікери з цією фразою від нашого логіста, хоча авто ми ними не маркуємо, адже ідея просування бренду на волонтерстві мені чужа.
Наприкінці лютого 2022 року ми з Миколою Палигою, хмельницьким письменником, поетом та організатором фестивалю «Поліття», почали працювати разом. Найкраще нам вдавалося закривати запити на машини. Дрони й рації потрібно замовляти, домовлятися про знижки з-за кордону, а в нас не було компетентної людини. Але машини теж потребували фахового підходу, адже в оголошеннях часто виставляють дуже пошкоджені авто за завищеною ціною.
Окрім Миколи, у нашій волонтерській команді є пан Михайло, власник СТО. Він налагодив зв’язки з п’ятьма СТО у Хмельницькому, де ми маємо великі знижки і прямий контакт із майстрами. До команди також доєднався пан із псевдонімом Третій — ювелір із Харкова. Він відповідає за правильне оформлення документації через благодійний фонд і логістику авто з Польщі в Україну. Ще є пан Анонім, волонтер родом із Маріуполя. Він везе авто з Великої Британії: купує їх і безкоштовно переганяє до українського кордону (пальне оплачують британські благодійники). Це заощаджує близько 500–700 євро на кожному авто.
Хочу подякувати нашій ілюстраторці Аліні Компанієць. Вона розробляє дизайни для зборів у соцмережах, інакше я й досі ілюстрував би збори світлинами свого кота.
Кейсеваки, РЕБ та ППО
— Наразі найактивніший напрям — кейсеваки, бо це поєднання потреби та нашого досвіду. Кейсевак — це автомобіль, головне завдання якого — вивезти військових з-під обстрілів. Він має бути швидкісним, прохідним, бажано містким, щоб вивозити більше поранених. Росіяни полюють на них, тому кейсеваки, на жаль, довго не живуть.
Медевак — це швидка допомога у традиційному розумінні, автомобіль, де можна стабілізувати бійця. Ними військо забезпечене, їх часто передають союзники, і вони працюють на 2–3 лінії, рідко потрапляючи під обстріли. Тому ми зосередилися на створенні системи машин для швидкої евакуації з «нуля».
Перший великий проєкт із кейсеваками — спільний збір із медикинею 12 бригади НГУ «Азов» Ріною Рєзнік. Восени 2023 року ми закрили запит на бригадному рівні: передали на «Азов» 12 машин (станом на кінець лютого — вже 14). Маючи такий досвід, ми разом із водієм кейсеваку «Госпітальєрів» і власником СТО Михайлом Лавровським почали займатися кейсеваками. Перед тим передавали окремі авто на 105-ту тернопільську ТрО і на слобожанську бригаду НГУ. Ці авто працюють, кількість врятованих бійців вимірюється сотнями.
«У цьому і є магія волонтерства — людина скинула нам 20 чи 100 гривень і успішно забула про це, а завдяки її інвестиції десятки невідомих їй бійців отримують право на життя. Це абсолютно неймовірне відчуття, і те, заради чого варто продовжувати. Допоки ти можеш врятувати хоча б одне життя, це все недаремно.»
Після підриву Каховської ГЕС наше волонтерство було більш ситуативним: передавали генератори й човни. Хоча й з Херсона повернулися з переліком запитів на автівки від бійців, з якими там познайомилися.
Буває, бійці, які мають час і настрій, показують, як машини працюють. Є випадок: ми передавали авто бійцю з позивним Falcon, а в кузові пікапа, який ми йому передали, виявився цей самий напис. Ми не шукали спеціально машину з його позивним! Ми не обмежуємося легковими авто: купували КАМАЗ, вантажівку і навіть екскаватор.
Серед письменників-військових, яким ми допомагали з авто, — Артем Полежака та Денис Скорбатюк. Його вдалося евакуювати після поранення завдяки авто, по яке він звернувся до нас.
«Письменник, який придбав найбільше автівок»
— Я хотів би висловити захоплення Сергієм Жаданом. Жодної конкуренції між волонтерами не існує, але мені приємно сприймати це як змагання. У кого б не був найвищий показник — у нас, Сергія Жадана, Андрія Любки — це завжди добре для ЗСУ. Я радий, що вони теж займаються волонтерством, бо це закриває запити, які інакше довелося б брати нам. Я за те, щоб якомога більше людей долучалися до волонтерського руху.
Для мене Жадан був першим важливим поетом-сучасником. Читаючи його вірші, я відчуваю те, що змушує почуватися живим. У нього є вірш, який описує мій і сотень тисяч людей стан: «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?». Це, на мою думку, найпотужніший текст про жахи війни за останні 10 років. Відчуття дому, який у тебе забрали силою, покинутість, намагання зробити хоч щось, аби знову повернутися до життя — все це вкладено в текст, хоч він і написаний задовго до окупації мого дому.
Якщо говорити про моє залучення у волонтерство, то відповідь проста: мій дім забрали росіяни. Незадовго до окупації Мелітополя я почав працювати над документальним фільмом «Могила тіней» про Кам’яну Могилу — місце сили, реальне втілення казкових сюжетів. Як символ чогось загадкового, але водночас того, що я, як місцевий мешканець, мушу зберігати.
Початково я планував знімати фільм навесні, але внутрішня тривога восени 2021 року змусила поквапитися. Тому він не такий якісний, як хотілося б. Навесні я хотів зробити серіал про ідентичність українського Півдня, який залишається нерепрезентованим. Навіть коли чуємо про південь, то це про Одесу або Крим, а Приазов’я — ніби сліпа зона.
Моя найпопулярніша книжка «Степовий бог» — про місто Запропади, засноване на видозміненому Мелітополі. Інша — «Книга вигаданих неістот» — містить безліч степових тропів. Окупувавши південь, росіяни забрали те, довкола чого я будував свою ідентичність. Коли в людини відбирають сенс, порожнеча, що утворилася, або швидко наповнюється темрявою, або її займає рутинна робота. Для мене нею стало забезпечення війська. Це єдиний спосіб повернутися додому, крім ЗСУ, іншого немає.
Twitter як платформа
— Найголовніша причина, чому я вів тільки Twitter, — мій дім опинився в окупації, частина родичів теж певний час перебували там, доки не вдалося їх вивезти. Загалом мій Twitter був більш-менш анонімним. За пів року, коли я міг вести лише анонімні соцмережі, у мене з’явилася велика Twitter-аудиторія, готова швидко закривати запити.
Взаємодія з чеченськими батальйонами
— Наша волонтерська взаємодія почалася зі знайомства з чеченською волонтеркою Заремою.
Те, як склалися наші стосунки з нохчі (самоназва чеченського народу), — одне з найбільших відкриттів мого життя. Мені доводилося дружити з людьми й спільнотами, але ніколи до цього я не мав цілий народ як друзів.
Ічкерія приблизно відповідає розмірам Запорізької області, а загальна кількість населення — близько 800 тис. осіб. Це перша країна після розпаду СРСР, яка змогла перемогти Росію у війні. Хоча частина людей не вважатиме цю перемогу справжньою, бо після неї почалася друга російсько-чеченська війна. Але війну за незалежність від Росії Ічкерія виграла. Під час підписання Хасав’юртівських угод Борис Єльцин підписав угоду з людиною, яку визнав президентом Чеченської республіки Ічкерія. Це документ, який є де-факто визнанням незалежності країни. Те, що менш ніж мільйону людей вдалося перемогти російську армію — це, на мою думку, найбільше натхнення.
«Є гірка іронія: під час російсько-української війни наші воїни боролися за Бахмут, а під час російсько-чеченської — їхні за селище Бамут, яке трималося рік попри неймовірну кількість російських солдатів. Посилює цю іронію те, що в обороні Бахмута брали участь батальйон Шейха Мансура і батальйон Джохара Дудаєва — люди, які є синами і братами тих, хто боровся у Бамуті.»
Окрім героїчного духу, нохчі мені близькі, бо вони чудово мене розуміють. Вони знають, що таке втратити дім і боротися до реалізації мети. Я безмежно вдячний усім чеченцям, які зараз воюють за Україну.
Деякі підрозділи, з якими я працював, мають офіційну військову частину у складі ЗСУ, деякі працюють спільно з ГУР. Я особисто є представником батальйону Шейха Мансура, оскільки це добровольчий батальйон, вони мають цивільну посаду із забезпечення, яку я обіймаю. (Нещодавно Євген Лір повідомив про мобілізацію до новоствореного підрозділу ЗСУ).
Чеченці дуже перебірливі в контактах через полювання ФСБ на них. Вони не називають справжніх імен нікому, крім родини. Чеченські бійці окремо мають позивний, окремо несправжнє ім’я і окремо реальне. Перше авто від нас вони передивилися до кожного гвинтика, бо випадки замахів і вбивств чеченців в Україні вже траплялися, як-от убивство Аміни Окуєвої.
Те, що декілька чеченських спільнот приймають мене як свого, — для мене найвища чеснота. Я з величезною повагою ставлюся до Валерія Залужного і вдячний за відзнаку, яку він мені надав, але те, що чеченці прийняли мене до своєї спільноти бійців, для мене значить навіть трошки більше. У мене є прапор з підписом голови чеченського уряду у вигнанні Ахмеда Закаєва та підписами чеченських бійців.
Ставлення до Ічкерії
— Я хотів би згадати про збірку Дмитра Павличка «За нас», написану ним у 1995 році та присвячену російсько-чеченській війні. Ця книжка для мене стала шоковою терапією, бо Павличко — доволі полярна постать. З одного боку, це автор безсмертних текстів, з іншого — людина, афілійована радянською владою. Я знайшов вірші пам’яті Джохара Дудаєва й Шаміля Басаєва. Тієї ночі я не міг заснути: читав і досліджував, в яких контекстах це писалося.
Павличко засуджує європейську спільноту за те, що вона проігнорувала цю війну. Мій улюблений текст називається «Це внутрішня справа Росії». Усі жахи, які росіяни чинять у Чечні: розстріляні селища, закатовані люди, знищені міста, бомбардування цивільних будинків — усе це він згадує і наприкінці кожної строфи повторює «це внутрішня справа Росії». Саме такою відмовкою користувалися країни ООН, щоб закрити очі на події в Чечні.
Не сплять президенти щасливих країн,
Ночами кричать, навіженці,
Їх мучить хандра, надокучливий сплін —
Під танками гинуть чеченці.
Засніть же, добродії! То не біда —
Склепляйте натруджені вії.
Стікає із гусениць кров молода? —
То внутрішня справа Росії.
Шиковні міністри заплачуть от-от,
В їх погляді повно печалі,
Бо десь там мордують чеченський народ,
А панство? — На карнавалі.
Не плачте! Не треба! Винця ще ковток!
Звивайтеся в танці, як змії.
Вбивають дітей і ґвалтують жінок? —
То внутрішня справа Росії.
Свій лик до Чечні повертає Господь,
Де кров, ніби нафтова гуща,
Палає, і владу вже втратила плоть,
І сяє душа невмируща!
Але патріарх, вихователь орди,
Кремлівський намісник месії,
Наказує Богу: «Не дивися туди —
То внутрішня справа Росії».
Моліться, народи великі й малі,
Серця обертайте в гранати,
Уклінно просіть, щоб прийшли москалі,
Дали вам безсмертя спізнати.
Бо ваша свобода, Різдва сяяття,
І мова, й клейноди святії,
І право на подих, на мир і життя —
То внутрішня справа Росії!
Ми з Заремою давно хочемо принести квіти на могилу пана Дмитра: я як представник української літературної спільноти, а вона — чеченської. Ще хочу зробити відео про цю збірку, але бракує часу через волонтерську роботу.
Найелементарніше, що можна зробити для національної пам’яті та справедливого висвітлення теми російсько-чеченських воєн — документальний фільм про добровольчі батальйони, подібний до проєктів «Вавилон’13». Пан Ахмед Закаєв, міністр культури в уряді Джохара Дудаєва, відкритий до коментарів. Звісно, потрібна і науково-популярна праця з історії російсько-чеченських війн.
«Дружба між чеченським та українським народами давня, Шевченкова поема «Кавказ» — найкращий тому доказ. Знамените шевченківське «борІтеся, поборете!» адресоване не українцям, а народам Кавказу — інгушам і чеченцям, які тоді давали відсіч росіянам. Мають бути правильні акценти на тих точках дотику, які у нас уже існують.»
До речі, існує чеченський переклад «Заповіту» Шевченка і поеми «Кавказ».
«Не вірю, що як письменник чи перекладач зможу принести хоч одну десяту тієї користі, яку я зараз приношу як волонтер»
— Напевно, коли на 6-8 місяці повномасштабної війни я зрозумів, що за весь цей час не випустив жодного відео на «Підпільну гуманітарку».
«Я не вірю, що як письменник чи перекладач зможу принести навіть одну десяту тієї користі, яку я зараз приношу як людина, що забезпечує Збройні сили України разом із громадою благодійників.»
Щодо самоідентифікації, то раніше більшість моїх сторінок були підписані формулюваннями, що обігрують відсутність, бо мені як автору цікаво працювати з темою порожнечі, зміщення, лімінальності. На цій темі я фокусуюся у всіх своїх книжках. Моє сприйняття себе як великого Ніщо не сильно змінилося, але одного разу напис «ніхто» на моєму наплічнику друг заліпив шевроном «Харків-залізобетон». З того часу ношу одночасно і напис, і шеврон. Друг не планував символічного жесту, а просто побачив вільне місце, але для мене це стало символічним.
На час війни я відійшов від світосприйняття та роботи з темою порожнечі, щоб бути якомога кориснішим тут і зараз. Нині намагаюся балансувати між ролями волонтера й письменника: підписав договір із видавництвом «Віхола» щодо перевидання моєї книжки «Степовий бог», ще дві — в роботі, одна з них вийде у нашому з Остапом Українцем і Катериною Дудкою видавництві «Твоя підпільна гуманітарка».
Я не хочу, щоб це звучало зверхньо, але, на мою думку, велика кількість людей з культурної галузі, які мають значно більшу за мою аудиторію, могли б робити серйозні зміни в забезпеченні війська. Уявіть обсяги такої допомоги, якби інші колеги зробили вибір на користь системного волонтерства. Саме тому я ще більше поважаю тих, хто на шкоду своєму письменництву став волонтером або пішов до війська.
«Росіяни крадуть у нас не тільки ресурси, а й буквально майбутнє культури»
— Дякую за згадку про письменників, які віддали найвищу ціну — своє життя. Ми з Оленою Герасим’юк складаємо список убитих Росією за час війни українських письменників і людей, дотичних до книжкової спільноти. Це тяжко, бо ти розумієш: поки ти намагаєшся приносити максимальну користь у тилу, людина у війську вийшла на чергування, і її вбили. Немає не тільки її як особистості, у нас вирізали шматок майбутнього, в якому мали статися її книжки. Ми добре знаємо Вікторію Амеліну, яка робила величезну роботу як волонтерка, але як письменницю у нас її вкрала Росія.
«Варто розуміти, що росіяни крадуть у нас не тільки ресурси, а й буквально майбутнє культури.»
Остання подія, дотична до літератури, на якій я був, — це її похорон.
Пам’ятаю, що на одному з довоєнних Book Forum я був письменником, залученим до найбільшої кількості подій. У 2023 році на Форум видавців я не потрапив узагалі. Тут ідеться не про Book Forum як інституцію, а про приклад того, як відбувається випадання з професії. На жаль, на панельних дискусіях чи заходах частіше присутні ті люди, що відомі насамперед як письменники, а робота багатьох колег, які займаються найперше допомогою ЗСУ, може залишитися непоміченою.
Мені болить за Оленку Герасим’юк, ім’я якої, на мою думку, є непідсвіченим у літературних колах. Вона віддала майже все своє свідоме життя боротьбі за Україну: була на Революції гідності, є парамедикиня батальйону «Госпітальєри», брала участь в операції полону колаборанта Володимира Цемаха. Завдяки їй наша співпраця з «Госпітальєрами» є такою ефективною.
Ще серед помітних волонтерів — харківський художник Гамлет Зіньківський, який рідко висвітлює свою волонтерську роботу. Також — письменниця-фантастка, літературна менеджерка Олена Глущенко, яка дуже активно їздить на лінію фронту і передає військовим усе необхідне.
До мого подиву, найкращі волонтерські стосунки в мене з колегами-волонтерами поза літературною спільнотою. Це Даніелла Заюшкіна з гурту Vivienne Mort (гурт зібрав гроші під час туру на кейсевак), Саша Кладбіщє з гурту «Цвинтар», гурт «Хейтспіч», стопмоушн-дизайнерка Марія Озірна, режисер Наріман Алієв, уся команда Телебачення Торонто…
Загалом я переконаний, що найперше треба звертати увагу на тих, хто займається благодійною допомогою, а вже потім — на тих, хто працює на розбудову сенсів.
«Усі сенси розсипаються як картковий будинок, щойно росіяни окуповують наступне місто.»
За даними порталу: chytomo.com