«Я бачив усе: розтяжки, міни, підриви, нелюдське ставлення до українців», – розповідає Андрій із Херсонщини. У свої 18 Андрій вступив на перший курс інституту ракетних військ та артилерії Академії сухопутних військ.
Дехто із його однокурсників також провів місяці в окупації й бачив руйнування рідного міста. Багатьом довелося пережити втрат найближчих людей на фронті. Першокурсники Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного розповідають Віледжу, чому у свої 17–20 років свідомо обрали військо.
Кирило, 17 років (Донеччина)
Інститут піхоти
Я родом із Маріуполя. Перший місяць повномасштабного вторгнення провів в оточенні – допоки не переїхав до Дніпра. Зараз моє місто зруйноване: я на власні очі бачив, як його стирали. Виходив на вулицю й бачив людей, яких уже немає серед живих. Одного дня будівля ще стоїть, а наступного її вже розбомбили. Це й підштовхнуло обрати військову справу. Мене дуже надихає полк «Азов» – саме вони у 2014-му захистили моє місто, а на початку повномасштабного вторгнення дуже довго тримали оборону Маріуполя.
Вони готували цивільних до того, що війна може прийти до нас будь-якого дня.
Андрій, 18 років (Херсонщина)
Інститут ракетних військ та артилерії
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я на всі дев’ять місяців опинився в окупації в Херсоні. Після того як прийшли росіяни, довелося взяти на себе відповідальність за своїх молодших братів. Я бачив усе: розтяжки, міни, підриви, нелюдське ставлення до українців. Це важкий відбиток, але він добре мотивує й дав мені розуміння, навіщо люди вдягають військову форму та йдуть служити. Хоча багато людей не розуміють цього рішення, я ж побачив усе на власні очі й без сумнівів пішов захищати країну.
Обрав артилерію, бо тут служили мої родичі – продовжую сімейну справу. Мрію завдати такого вогневого ураження, яке зупинить війну.
Упевнений, що буде важко, але прорвемось, об’єднаємось і все зробимо.
Щоб ніколи більше діти не прокидалися від руху техніки в місті. Щоби більше ніхто не прокидався через тривоги.
Максим, 17 років (Рівненщина)
Інститут інженерних військ
Мій батько служив ще із часів АТО, під час повномасштабного вторгнення загинув, бувши бойовим медиком. Тепер настав мій час мститися – хочу стати командиром, наглядати за своїми людьми, дбати про них. Так само як сьогодні про нас дбає наш комбат. Навчитися бути офіцером – головне. Віддавна хотів працювати з вибухівкою: мінувати, розміновувати. Тому порадили стати військовим інженером – й ось я тут.
Станіслав, 20 років (Харківщина)
Інститут ракетних військ та артилерії
З 13 років я ходив на турніки, згодом почав займатися паверліфтингом – за пів року посів 4 місце в Україні. Потім переїхав за кордон і займався боксом і ММА – жив у Німеччині й Ізраїлі, але вирішив повернутися в Україну. Бо дуже люблю свою націю й хочу, щоб вона була сильна – а із цим треба допомагати. Обрав артилерію, бо подобаються гармати: хочу бомбанути русаків (сміється).
Остап, 17 років (Львівщина)
Інститут піхоти
Моя мотивація – помста за рідних. Багато родичів у мене військові.
Батько воює, один дядько загинув на війні, другий – зник безвісти.
Я хочу помститися за них. Поганий солдат той, який не хоче стати генералом, тому через років 20 я бачу себе на цій посаді (усміхається). Я хочу бути тим командиром, який дійсно навчить чогось людей і поведе їх у бій – вони знатимуть, що на мене можна покластися.
Кирило, 18 років (Київщина)
Інститут піхоти
Я страшний тусовник, от дотусувався – і тепер в академії. Із самого дитинства хотів бути незалежним: у свої 14 вже заробив перші гроші й одразу зрозумів, що хочу незалежності. Того самого хочу й для своєї держави, тому пішов в Інститут піхоти. Чого піхота? Бо піхота – то є сила, і в піхоті – кінець війни. Через 20 років, я впевнений, моя позиція не зміниться А де саме та в якому кріслі, то вже дрібниці.
Анастасія, 19 років (Вінниччина)
Інститут піхоти
Вступити в академію вирішила тому, що зараз уся моя сім’я – військові. Та й загалом мрія стати військовою зародилась у 7 класі. На мою думку, піхота – це найважчий із можливих шляхів, саме тому захотілося спробувати – й ось я тут. Знаю, що наступні чотири роки будуть непростими, а моментами й нестерпними, але віра в себе та підтримка родини допоможуть. Після навчання бачу себе військовою, яка просто захищає Україну – неважливо, у якому кріслі та на якій посаді.
Софія, 17 років (Хмельниччина)
Інститут інженерних військ
Я з дитинства бачила себе військовою – зокрема через вплив батька-військового, хотіла бути схожою на нього. Ще в часи АТО, коли тато був на ротаціях, я загорілася бажанням захищати країну. Коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозуміла – це знак! Я вважаю, що боротися за свободу – це обов’язок кожного українця: брати на себе відповідальність, захищати державу, свій рідний край, дім, своїх батьків і рідних.
Василина, 17 років (Львівщина)
Інститут піхоти
Стати військовою – мрія з дитинства. Додатковою мотивацією піти на навчання став початок повномасштабної війни. Я відчувала, що військо – моя сфера, треба йти тільки туди й нікуди більше. Чому піхота? Бо піхота – це основа армії. Не буде піхоти – не буде армії. Упевнена, що всі професіонали, які досягли свого рівня, колись 100% були простими піхотинцями.І скажу так: перш ніж навчитися бути командиром, треба навчитися бути підлеглим.
Каріна, 17 років (Хмельниччина)
Інститут психологічної підтримки персоналу
Я завжди хотіла стати військовою, в інших сферах себе не бачила. Вирішила стати військовою психологинею, бо навіть після закінчення війни це буде одна з найпотрібніших професій. Військовим і зараз не дуже легко, а в майбутньому допомога знадобиться ще більшій кількості людей. Очікую, що для мене чотири роки навчання будуть насиченими й вимагатимуть дисципліни – напевно, кардинально змінять погляд на життя. Планую працювати за професією.
Хочу закінчення війни, миру та спокою.