Майстерня-калейдоскоп: Як тчуть решетилівські килими Наш спадок 05.07.2025 09:00 Укрінформ Залежно від малюнка та кількості кольорів, за день можна зіткати від трьох до восьми сантиметрів килима
У місті Решетилівці на Полтавщині вручну тчуть килими з розкішними рослинними орнаментами. Майстри та майстрині працюють із кольоровими вовняними нитками, створюючи зображення дерев, квітів, птахів. Пишні композиції з рослинними та анімалістичними мотивами – унікальні за виконанням і сюжетами. У 2018 році традиції рослинного килимарства селища Решетилівки Решетилівського району Полтавської області включили до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
ТУТ ПРАЦЮЮТЬ ФАХІВЦІ З КИЛИМАРСТВА
Автором проєкту щодо включення рослинного килимарства Решетилівки до Національного переліку став заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва та Національної спілки художників України Олександр Бабенко.
Серед носіїв елемента – такі відомі килимарі, як Петро Шевчук, Євген і Ольга Пілюгіни, Наталія Дмитренко, Сергій Вакуленко, Юлія Парійчук, Ніна Токова, Василь Деркач, Василь Кріль, Тетяна Кирпотіна.
Олександр Бабенко. Фото надали у ВЦВК
У 2018 році в Решетилівці створили Всеукраїнський центр вишивки та килимарства, мета якого – зберігати, розвивати, популяризути художні народні промисли. А ще тут виготовляють високохудожні колекції килимів та вишитих виробів за взірцями старих сорочок, малюнків, технік Решетилівського краю та областей країни.
Керівниця цієї мистецької установи – заслужена майстриня народної творчості України, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва, доктор філософії Надія Вакуленко – показує кореспондентці Укрінформу майстерню, де працюють фахівці з килимарства.
Надія Вакуленко. Фото надали у ВЦВК
Вона схожа на калейдоскоп, зображення якого складається з кольорових мотків ниток, ескізів, великих та мініатюрних килимів. А змушують цю картинку рухатись майстрині, які швидко перебирають пальцями нитки.
«ДЕРКАННЯ» – ПРИЙОМ РЕШЕТИЛІВСЬКОГО КИЛИМАРСТВА
Як зазначає пані Надія, нитки для роботи фарбують самостійно. Купують переважно білу вовняну пряжу, а потім забарвлюють її у потрібні кольори та відтінки.
Вакуленко розповідає, що в роботі застосовують шість основних технік, зокрема технічний прийом «деркання».
– Традиційний рослинний решетилівський килим поєднує у зображенні квіти та інші елементи. І, бачите, тло не просто одним кольором, а дуже багато відтінків вплітається. Такий прийом називається «деркання». Це характерно для решетилівських килимів: завдяки поєднанню відтінків, колір ніби мерехтить. При цьому килими відрізняються гармонійним вишуканим колоритом, – пояснює керівниця центру.
Додає, що за своєю суттю це живописне вирішення килима, коли застосовується «розтяжка» кольору завдяки зближеним по тонах ниткам. Дивлячись на готовий виріб, бачимо на ньому міріади відтінків. Завдяки «дерканню» зображення на килимах набувають об’єму, живописності, пластичності.
«Деркання» видно навіть на маленьких килимах. Надія Вакуленко зазначає, що у вмінні робити невеличкі роботи особливо простежується майстерність, оскільки часто це навіть складніше через велику кількість дрібних елементів.
ГОЛОВНЕ В РОБОТІ – ДОТРИМАННЯ ТРАДИЦІЙ
Співрозмовниця зазначає, що у Центрі працюють високопрофесійні майстрині, які закінчили Решетилівський художній професійний ліцей і мають диплом килимаря.
Серед них – Людмила Дмитренко, яка, окрім того, 16 років працювала на фабриці.
Людмила Дмитренко
– Здебільшого займалася ткацтвом. Але перекваліфікувалася і тепер створюю такі килими, – каже.
Пані Людмила та її колега Тетяна Лебединська мріють, що згодом зможуть відтворити елемент старовинного українського строю – полтавську плахту.
Робота Юлії Парійчук
Очолює науково-виробничий відділ з килимарства Юлія Парійчук. Вона показує, над чим працює: це вже скоріш робота художника, ніж килим, оскільки зображує сюжет. Але майстриня зазначає, що традиційної техніки все одно строго дотримується: «У нашому килимарстві цього не можна змінити. Є стандарт виконання. Змінюється тільки малюнок, а технологічний процес незмінний. Ми можемо хоч і портрет так зробити».
Юля Парійчук. Фото надали у ВЦВК
Розповідає, що, залежно від деталізації малюнка та кількості кольорів, можна виткати у середньому від трьох до восьми сантиметрів за день на ширині до одного метра килима. Окрім того, що робота кропітка, майстрині ще й ставляться до неї надзвичайно прискіпливо: якщо не подобається – можуть розпустити чи повністю переробити.
Майстри кажуть, що у їхніх планах – працювати й продовжувати традицію килимарства, розповідати українцям та всьому світові про створене в рідному краї.
Килимовий цех фабрики у Решетилівці. Фото надали у ВЦВК
РЕШЕТИЛІВСЬКІ КИЛИМИ БУЛИ ВІДОМІ В ЄВРОПІ ЩЕ 100 РОКІВ ТОМУ
Занурюючись в історію, можна пригадати, що килимарство на Решетилівщині почало активно розвиватися у XIX столітті. Майже в кожній оселі стояв ткацький верстат, на якому створювали килими з рослинними орнаментами – характерною ознакою місцевого стилю. У 1861 році цим потенціалом скористалася поміщиця Ольга Хряпунова, яка організувала в Решетилівці ткацьку майстерню.
У 1905 році за ініціативи Полтавського губернського земства в Решетилівці заснували ткацький навчально-показовий пункт. А в 1922 році на його базі створили промислову артіль художніх виробів «Троянда», з якої згодом виросла Решетилівська фабрика художніх виробів імені Клари Цеткін. У 1952 році на фабриці працювало 70 килимарниць, у 1970–1980-х – близько 100.
Для Решетилівської фабрики, а також для інших подібних фабрик країни, фахівців готувала спершу створена у 1937 році школа майстрів художніх промислів, яка переросла у професійно-технічне училище № 28, а нині – художній професійний ліцей.
Робітниці фабрики. Фото надали у ВЦВК
Решетилівські рослинні килими та вишивка були знані далеко за межами України ще на початку ХХ ст. Вироби фабрики експортували за кордон: до Індії, Китаю, Болгарії, Румунії, Угорщини, США, Канади. А дев’ятихвилинний документальний фільм «Решетилівські килими» отримав диплом Міжнародної виставки українського мистецтва в Лос-Анджелесі у 1978 році.
Копія килима «Дерево життя», виконаного Надією Бабенко на замовлення Міністерства культури, у 1969 році подарували для Блакитної зали штаб-квартири ООН
Килим «Дерево життя», виконаний Надією Бабенко, у 1969 році подарували для Блакитної зали штаб-квартири ООН у Нью-Йорку (США). А килим «Народжені рідною землею» Леоніда Товстухи у 2005 році від України подарували Раді Європи.
Копія килима «Народжені рідною землею» Леоніда Товстухи, створена майстринями ВЦВК до його 90-річчя
Килим Надії Бабенко «Мелодія осені»
У 2005 році через скрутний економічний стан Решетилівська фабрика припинила діяльність. Майже три сотні експонатів – килими, сорочки, рушники, фото та деякі документи підприємства – передали на зберігання у Решетилівський краєзнавчий музей. Саме тут можна дізнатися більше про майстрів, які започатковували та розвивали традицію решетилівського килимарства. А ще – побачити копію того самого килима, який прикрашає Блакитну залу Штаб-квартири ООН у Нью-Йорку (США).
Ганна Савівна Бондарець робітниця фабрики. Фото надали у ВЦВК.
Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Наразі Національний перелік налічує майже 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об'єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.
Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Культура Полтавщина ЮНЕСКО Народні промисли
Источник: www.ukrinform.ua