04.08.2026
Ганна Улюра
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
У 2025 році в Греції вийшов художній твір «Царівна Анна: зі Стамбула до Києва». Його автором є Васіліс Пападопулос. Він є доволі відомим автором, який переважно спеціалізується на нонфікшн літературі. Однак, Васіліс Пападопулос значно більше відомий не стільки як літератор, скільки як дипломат, зокрема як Надзвичайний та Повноважний Посол Греції в Україні. Цей історичний роман, написаний у досить традиційній формі, присвячений тому періоду історії Русі, який російська пропаганда використовує з усією своєю чорною силою. Книжка розповідає про хрещення Володимира Великого в кримському місті Корсунь. «Царівна Анна» написана, ймовірно, з контрпропагандистською метою і досягає її, але ще цікавішою є ця книжка як історична проза. Її варто читати саме так — як роман про наше Середньовіччя (в контексті подібних творів). Це буде неймовірно захопливе читання, повірте.Хто?
Васіліс Пападопулос — це відомий дипломат, який має визнання не лише в Україні, де він починав свою кар’єру другим секретарем посольства Греції у 1990-х роках, а з 2013 року обіймав посаду Надзвичайного та Повноважного Посла Греції. Він також був послом у Румунії та Португалії. Наразі він займає посаду генерального директора з питань персоналу та адміністративної організації в Міністерстві закордонних справ у Афінах. Пападопулос здобув ступінь магістра міжнародного права та магістра права Європейського Співтовариства. Він володіє щонайменше п’ятьма іноземними мовами. Протягом багатьох років він викладав практичну дипломатію та культуру в Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ.
«Царівна Анна» — це не перша книжка Пападопулоса, присвячена Україні.
У 2008 році вийшла його повість «Оля, або Дві зими і одна весна». Цю книжку навіть переклали українською мовою та видали в Україні у 2016 році (переклад здійснив Василь Степаненко, видавництво «Веселка», проте знайти цю книжку українською сьогодні майже неможливо). Оля — це молода та вродлива українка, якій вісімнадцять років. Вона стає коханкою кримінального авторитета, новоявленого олігарха, який займається торгівлею зброєю. Вона продає себе, аби забезпечити безбідне життя собі та своїй родині. Події розгортаються у 1990-х роках, які Пападопулос спостерігав в Україні особисто. Оля стає випадковою свідкою вбивства і втікає до Чорнобильської зони відчуження, де переховується поблизу покинутої ЧАЕС. Цей твір містить майже всі типові ознаки України: корупція, торгівля людьми, Чорнобиль. Проте герої зображені дуже привабливо та багатогранно. А найпереконливішим персонажем роману є молодий дипломат з Греції, який прибуває в Україну в середині 1990-х років і спостерігає за подіями, намагаючись зрозуміти століття історії цього дезорієнтованого тоді Києва.
Власне, Київ очима іноземця, який мусить адаптуватися до нього або загинути, — це тема, що проходить крізь «Царівну Анну».
Що?
У червні 2026 року «Царівна Анна» була удостоєна Премії Нікоса Темеліса. Цю нагороду присуджує літературний журнал «Анагностіс». Це дуже шанована та престижна відзнака в межах великої премії журналу. В такий спосіб відзначають найкращі історичні твори Греції — як документальні, так і художні, що є цінними свідченнями соціальної історії. Раніше цю відзнаку отримувала, наприклад, Ріка Бенвеністе, відома дослідниця Голокосту в Греції. І це багато говорить про контекст, в якому (успішно) пропонують читати роман Пападопулоса. На церемонії вручення нагород письменниця Рея Галанакі представила книгу як історію про «культурну/дипломатичну перемогу Візантійської імперії над слов’янським та руським населенням».
«Царівна Анна» — це той тип історичного роману, який називають романтичним або вальтер-скотівським: у ньому присутні реальні впливові історичні постаті, які виступають як другорядні персонажі, а також вигадані герої, яким у вирі доленосних подій зрештою відводиться головна роль.
Звучать голоси тих людей, чиї історії не зафіксовані в літописах, але яких варто було вигадати. І їхня присутність надає сенсу історичним подіям, про які ми й досі знали, але ще ніколи не бачили їх під таким кутом. У «Царівні Анні», наприклад, саме вигаданий персонаж підкидає ідею хрестити киян просто у водах Дніпра, оскільки в маленькій куппелі ця процедура зайняла б довгі місяці. Свою пропозицію він мотивує посиланням на хрещення самого Ісуса в Йордані. Таке цілком міг зробити один із героїв Нестора-літописця (адже він будує історію Русі, спираючись на численні біблійні відсилання), але чомусь Нестор цього не зробив, а Пападопулос цю його прогалину виправив. Таким є головний принцип саме романів такого типу: очевидна вигадка є правдоподібною.
Свята Анна Порфірогенета, тобто Багрянородна (народжена у Багряній палаті візантійського імператорського палацу, коли її батько обіймав трон), — візантійська царівна, донька Романа II і дружина Володимира Святославича. Це титульна Анна, яка здійснює подорож зі Стамбула до Києва. Роман розповідає її історію (хоча є невеликий нюанс: Анни в просторі роману дуже, дуже мало, але це зроблено навмисно). Час подій очевидний: кінець Х століття — початок ХІ століття.
Книжка презентується дуже активно і грамотно. «Царівна Анна» зібрала схвальні відгуки критиків та надзвичайно позитивні відгуки читачів.
Що відзначає критика?
Історичну достовірність твору, потужну та переконливу деталізацію, велику кількість інформації про Київ, яка цікавить сучасного читача — отже, книжку переважно хвалять як реконструкцію історичних подій. Відзначають несподівану тему (Візантія в грецькій літературі — це не табу, але ставлення до цієї теми часто упереджене, а Русь тут — взагалі екзотичний гість). Далі відзначають кінематографічність: книжка справді написана окремими сценами зі зміщеним монтажем. В останню чергу «Анну» називають романом про кохання та політику (була б між цими поняттями в межах твору ще хоч якась різниця).
Дуже рідко, але прямо лунає ідеологічна функція твору: «Книга стає актуальною сьогодні, коли ми як держава та як читачі позитивно чи негативно оцінюємо стосунки з Росією та Україною. Наш погляд спрямовується в минуле, щоб знову побачити сьогодення».
Майже в кожному відгуку є твердження: Володимир — деспот, який силоміць навертає свій народ до християнства, але одразу ж згадується еволюція Києва, який зрештою стане ядром нової мови, архітектури, об’єднає вікінгів і слов’ян у нову ідентичність.
Суттєві протиріччя між революцією та еволюцією не створюють проблеми ані для роману, ані для його сприйняття.
І тепер, коли я розповіла вам про професійне сприйняття роману, хочу повністю процитувати один із відгуків читачів на книжку з Goodreads, аби стало зрозуміло: інформаційну та просвітницьку місію ця книжка виконує так, як і було задумано.
Отже, «я знав, що Київ був заснований вікінгами, але на цьому мої знання закінчувалися. Автор був послом в Україні і, очевидно, дуже добре вивчив історію регіону. Він надає нам величезну кількість інформації, жодного разу не стаючи нудним. Це роман, а не історичний нарис, і він утримує увагу читача до кінця. Ми дізнаємося, що тризуб був емблемою Києва тоді, коли й гривня була їхньою національною валютою. Вікінги залишилися там і поступово злилися з місцевими слов’янами. Відмінності з «іншими» слов’янами, східними мешканцями пізнішої Московії, існували вже тоді й не виникли пізніше, як я думав, читаючи про Мазепу та «Тараса Бульбу». Ми краще розуміємо поточну ситуацію, та ясно, що автор ніде не робить ні найменшого натяку на сучасні проблеми».
І до речі, важливий і приємний момент: після розділів є примітки, де пояснюються тогочасні географічні назви; щоразу, коли є нагода, автор наголошує, що та чи інша локація нині — «на території сучасної України». Книжка присвячена «українцям, які втретє в своїй історії виборюють право існувати», і чи не кожен відгук на неї в той чи інший спосіб демонструє підтримку Україні. Ця книжка активізувала в публічному просторі проукраїнську «бульбашку» Греції — це як мінімум.
Необхідне попередження: я не маю відповідної експертизи, аби розмірковувати про історичну точність романів, про які буду говорити в цьому матеріалі; мене цікавитиме спосіб, у який тут будується наратив пам’яті, їхнє політичне послання і суто естетичний чинник. Сподіваюся, що історики долучаться до розмови, і тоді ми дізнаємося, наскільки ці твори точні та актуальні з позиції сучасної науки.
Про що?
«Царівна Анна» — це книжка про політичного лідера, написана людиною, яка обізнана в стратегіях і механізмах великої політики; саме цим вона й цікава. При цьому самої титульної царівни в романі майже немає: вона не є суб’єктом дії, вона не є суб’єктом мовлення. Лише після її смерті, в розмові з її вигаданим онуком, головний герой роману озвучить те, що робило її справжнім лідером серед інших політичних діячів її часу. Анна принесла велику жертву, покинувши Візантію заради Русі. Сам цей її вчинок спричинив поворот у публічній політиці та історії країни. Ознака лідера за Пападопулосом — спроможність до самопожертви (запам’ятали цю важливу тезу і перейдімо до сюжету).
У пурпурових палатах імператорського палацу в Константинополі народилися троє дітей — брати Василь і Костянтин та їхня сестра Анна. Імператор помирає, коли Анна ще немовля, і влада переходить до її матері (яка стала вдовою за власним бажанням). Феофано — персонаж надзвичайно демонічний у цьому творі; вона — жінка-вамп, яка використовує свою сексуальність, аби домогтися повноти імператорської влади. З Феофано одружується Нікіфор Фокі; його вбиває Іоанн Цимисхій. Феофано вирушає у вигнання і повертається в простір роману як зламана, потворна, постаріла жінка: влада, яку їй забезпечили маніпуляції сексуальністю, виявилася хибною; вона її знищила. Анна не змішує владу та секс, бо мала приклад матері перед очима. Часи нестабільні: точаться інтриги та повстання. На цьому тлі дорослішає царівна.
Оповідачем «Анни» є Димитрій, палацовий граматик, син Давида, вчителя царевичів, які згодом стануть імператорами. Розповідь Димитрія триває від 969 року до 1035 року. І в фокусі — його життя. Димитрій з першого погляду закохується в Анну; він зростає поруч з імператорськими дітьми, повністю відданий Костянтину. Юнаком він стає чиновником-писарем і шпигує на користь майбутнього імператора. З Анною ж його пов’язує міцна ніжна дружба і спільне інтимне життя. Далі все відбувається, як описано у Нестора. До Анни сватається Володимир, який допоміг Константинополю, спрямувавши йому на допомогу київських вікінгів (один із них також стане коханцем Анни, і в нього закохається Димитрій). А коли через рік йому не віддали Анну, він захоплює Корсунь. Туди до нього прямує царівна. Димитрій йде слідом за тією, яку обожнює. Ні, вони вже давно не коханці. Димитрій прийняв чернечий сан: він тепер монах. У Херсонесі Димитрій пропонує запустити легенду, що хрещення зцілило від сліпоти князя, у якого раптом загноїлися очі, а Димитрій вилікував його припарками (Яка чудова ідея! Таким же ефективним політичним перформансом буде повалення ідолів пізніше).
У Києві Димитрій дає поради щодо процедури хрещення і залишається протягом багатьох років довірчою особою князя та Анни. Саме в бесідах із ними виникає ідея забудувати Київ кам’яними церквами, народжуються проєкти Десятинної церкви та Софії Київської. Димитрій є наставником синів Анни — Бориса і Гліба; він же стає свідком їхньої смерті, коли Святополк убиває братів. Анни вже давно немає в живих. Але Димитрій обіцяв князю Володимиру, що збереже грамоту, в якій той призначає Бориса і Гліба спадкоємцями, та що подбає про синів. Звісно, це йому не вдалося. Цю історію нам розповідає дуже старий Димитрій, який живе в Києві і виховує якогось юнака. Хто ця дитина — головна інтрига роману. Це син Гліба, народження якого батько не побачив. У Анни і Володимира залишилися нащадки, законні претенденти на Київський престол, який посідає Ярослав. Але грамоту, яка могла б це засвідчити, викрали. Димитрій зрештою повідомляє юнаку, ким він є. Той, після ночі роздумів, вирішує не заявляти про свої права, а піти в печери до лаврських ченців та відмолювати там гріхи войовничих родичів.
Володимир як лідер, Анна як лідерка та їхній онук як зовсім інший тип лідерства — цей контраст і створює зміст роману.
Роман, очевидно, хоч і не агресивно, стилізований під візантійські хроніки; власне, історичні джерела «Царівни Анни» — це візантійські хроніки, «Повість временних літ» та житія Борисо-Глібського циклу. Серед вказаних після роману сучасних історичних розвідок українських немає, альтернативи Нестору (того ж Якова Мніха) не передбачено. Якщо сказано: 12 синів Володимирових, то їх буде дванадцять. Якщо Святополк народжений у гріху з каїновою міткою братовбивці, то й тут він буде затятим психопатом (і його історію для посилення ефекту нам розповість мати, яка ненавидить сина, що нагадує їй про системне зґвалтування, яке пережила ця черниця, і Святополк поступово перетвориться майже на Фредді Крюгера тут). Ідолів втоплять, Київ охрестять у Дніпрі, релігію обиратимуть за естетичним принципом… Усе давно відоме і більш-менш точно скопійоване. Тому варто уважно дивитися туди, де є відхилення від «Повісті» та «Сказання про Бориса і Гліба».
Скажімо, у кількох таких моментах Феофано порівнюють, а то й прямо називають Аталією. Один раз це ім’я згадають і щодо Анни. Юдейська цариця, яка захоплює владу і знищує царський рід, але первосвященик рятує молодшого онука цариці і виховує його в благочесті. Очевидні алюзії, чи не так? Цілком логічно: якщо Нестор робить з біографії Володимира оммаж історії царя Соломона, то такий же маневр здійснює й Пападопулос: він пише історію Анни як алюзію на історію онука цариці Аталії з Другої книги хронік. Грецький прозаїк вносить нові відтінки в історію, використовуючи давні пігменти — реставрує і трохи домальовує. Це насправді дуже тонка робота.
«Мені знадобився час, щоб укорінитися в Києві і полюбити його». Це одне з перших речень у романі. І це один із його сюжетів: довга подорож із Херсонеса до Києва, детальний опис побуту та історії міста.
Усе це досить обережно з точки зору етнографії та з поясненнями в примітках (скажімо, примітка до словосполучення «руська мова» пояснює, що йдеться про давньоруську мову, а не про російську). Покажу, що я маю на увазі під обережністю на одному прикладі. Володимир хрестився; готується хрещення Києва. Димитрій і Анна бачать варязький похорон; детально описується обряд спалення воїна у човні. У фіналі Анна кидає репліку: скільки ж має змінитися поколінь, аби ці люди прийняли не лише нову релігію, а й забули старі ритуали. От коли почнуть ховати по-християнськи — у сенсі закопувати в землю, а не спалювати, — тоді і стануть повноцінними християнами, — підсумовують співрозмовники. Ми ж знаємо, що поховальні обряди є дуже консервативними і на наших теренах вони зберігали елементи язичництва ще й у ХІІІ столітті. Нас не повчають; Анна і Димитрій просто бесідують, але цілком у руслі відомої нам науково достовірної історіографії.
І тут знову варто пошукати відхилень від магістрального курсу: вони цікаві. Не смійтеся, але Київ Володимира Великого засаджений кінськими каштанами. Вони ростуть біля брами Десятинної церкви. Вишневі та яблуневі сади, кінські каштани буяють на вулицях Києва, на які Димитрій одразу звертає увагу, як тільки потрапляє в місто. Який жахливо милий анахронізм: каштанів там бути не могло, але каштани тут скинули своє листя на пошану Володимира Хрестителя не випадково. Згідно з поширеним переказом, каштани в Києві з’явилися на початку XIX століття. Начебто тодішній київський губернатор Бібіков, почувши про майбутній візит Миколи I, вирішив вразити царя й наказав знести тополі та висадити натомість каштани, закуплені аж у Парижі. Ну, це навряд чи. Каштани просто були популярні ще у XVIII ст.; їх висаджували алеями в багатьох європейських містах. Найстаріший каштан у Києві, кажуть, посадив Петро Могила — цією легендою намагаються спростувати легенду про Бібікова, за якою навіть знакові київські каштани без московитів би не виросли. Автор «Анни» йде ще далі: каштани в Києві ростуть ще від княгині Ольги — умийтеся, к…пи… Це насправді дуже мило.
Навіщо?
Хочу попросити у вас ще трохи вашого часу і зазирнути ще в один роман про українське середньовіччя, написаний не в Україні, ненадовго. Комплементарними є ці два романи — «Анна» Пападопулоса і «Королівське дзеркало» Віри Генріксен (ця книжка перекладена українською; до речі, блискуча робота Наталії Іваничук, прошу). Віра Генріксен була норвезькою драматургинею та авторкою історичного художнього твору. Її спеціалізація — саме романи про Середньовіччя, що мають за джерела, зокрема, «Повість временних літ». Таким є і «Королівське дзеркало», давніший роман, написаний ще 1980 року.
У грецькому романі неодноразово буде сказано: Володимир — онук Ольги, і кров мудрої реформаторки стукає в його серці. У шведському романі про головну героїню кількадесят разів буде сказано: гідна онука войовничого Святослава, амбітного завойовника земель.
Це історія королеви Елісів, тобто Єлизавети, однієї з доньок Ярослава. І ми переносимося в новий часовий проміжок: 1025–1076 роки, але насправді в ту саму історію. В історію про лідерів, які формують спільноти та закладають основи для створення в них нових ідентичностей.
Елісів давно одружена з Гаральдом Суворим, норвезьким королем; вона його друга дружина. Колись він їздив до Києва і з першого погляду закохався в доньку-підлітка князя та довго її добивався (не враховуючи спроби зґвалтування). Тепер вона народила йому двох доньок, а від іншої жінки він мав синів. Елісів пішла у вигнання, аби Гаральд відмовився від другої дружини, що він зрештою і зробив, але через чотирнадцять років. Нині Гаральд мріє стати королем Англії і починає кампанію, в якій гине. Його улюблена донька кінчає життя самогубством, дізнавшись про смерть батька. У горі королеву втішає пасинок.
Вони проводять довгі дні, обговорюючи політику та дипломатію. Елісів розповідає Улаву, як це — бути онукою Святослава, які пристрасті вона успадкувала від слов’янських родичів. Переказує історію Києва від Олега до Ярослава, коротше кажучи. Перша нескандинавка серед королев Скандинавії навчає варяга, як бути чужинцем на своїй же землі і як такий дивно насправді спосіб адаптації може бути корисним у політиці. Вони стають коханцями, але бути разом їм не судилося. Елісів має вступити в політичний шлюб, оскільки не може повернутися до Києва: там триває міжусобна війна, а їхати до Франції до сестри вона просто не хоче. Вона виходить заміж за чоловіка, який планує стати королем Данії; зрештою так і стається. Елісів правитиме Норвегією, а потім Данією, маніпулюючи закоханими в неї чоловіками. Виплеканий у тих розмовах лідер Улав стане одним із найвизначніших правителів регіону.
Елісів називають донькою Ярослава — вона виправляє: онукою Святослава. Вона не сумирна реформаторка, а войовнича завойовниця сусідніх племен. Вона воліє не торгувати, а воювати. У романі є симетричні репліки на початку і наприкінці: «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Англії?» та «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Данії?».
Читаючи «Царівну Анну», я не могла не згадати цей давніший роман. Твори Генріксен і Пападопулоса по-своєму анахронічні: вони вигадують ту версію Середньовіччя, яка може пояснити механізми утворення нації, значно пізніші, очевидно, вже романтичного штибу механізми. І звучать надзвичайно цікаві репліки про політичне лідерство, які в нинішніх умовах стають майже алегорією: шлях Володимира, шлях Святослава, шлях Ярослава… на який зрештою звернути увагу? І прикметно впадає в очі: русичі — дуже войовничий і при цьому легко адаптивний народ, культурна експансія лише загострює ці дві риси. Пападопулос робить героїнею, але не оповідачкою, жінку, яка навчає Київ бути культурним і християнським: інакше їй не вижити, окрім як через дипломатію. І ця історія на тлі Віри Генріксен, яка для своєї героїні залишає лише вибір «воюй або помри», грає новими барвами.
Книжки про Середньовіччя, незалежно від його походження, зрештою обов’язково стають моральним уроком для читача — ви такого не помічали? Але у випадку «Царівни Анни» Васіліса Пападопулоса я б цей урок прогулювати не радила.