Чи достатньо людям просто вважати себе єдиним цілим, щоб сформувалася нація?
Бенедикт Андерсон запропонував одну з найвпливовіших відповідей ХХ століття. Однак, сучасні історичні та соціологічні приклади все частіше змушують поставити інше питання: чи не виникає нація насамперед через спільні дії?
Нація зароджується не в думках. Вона формується в спільній роботі, переживанні небезпек, боротьбі, взаємозалежності та почутті відповідальності. Уява ж лише надає назву тому, що вже стало частиною суспільної реальності.
Саме тому ми не можемо повністю погодитися з відомою концепцією Бенедикта Андерсона, який визначав націю як «уявлену політичну спільноту». Безперечно, члени великої нації ніколи особисто не зустрінуться з більшістю своїх співвітчизників. Але це зовсім не означає, що їхня єдність існує лише в уяві. Насправді, ці люди є незнайомими лише формально.
Вони можуть ніколи не бачити одне одного, але впізнають знайомі моделі поведінки, способи мислення, моральні оцінки, реакції на загрози, втрати, несправедливість, зраду чи взаємну підтримку. Вони розпізнають інтонації, гумор, звички, методи ведення суперечок, підходи до роботи, ризику та виживання.
Спільна діяльність – справжній фундамент
Це впізнавання не з’являється на порожньому місці. Воно є наслідком тривалої спільної роботи багатьох поколінь.
Нація формувалася не тому, що люди однаково думали. Вона виникала через їхню спільну діяльність: обробіток землі, торгівля, військові походи, розбудова міст, виховання дітей, спільне переживання втрат і здобуття перемог. Саме в такій спільній діяльності поступово кристалізувався соціальний світ, який згодом люди почали сприймати як Націю.
Отже, повторюваний досвід взаємодії поступово перетворював окремих індивідів на політичну спільноту. Саме в цій діяльності зароджувалася Нація. Вона матеріалізувалася в мові, культурі, економіці, інститутах, законодавстві, нормах, традиціях, формах взаємодії та моделях поведінки. Результати спільних зусиль не зникали з відходом тих, хто їх створив – вони ставали соціальним середовищем, у якому народжувалися та виховувалися наступні покоління.
Яскравим прикладом є сучасна норвезька солідарність та відчуття спільності, ніби «всі в одному човні». Це не виникло через те, що норвежці одного дня вирішили уявити себе спільнотою. Вони справді століттями перебували в однаковому становищі! Вони разом виходили в море, покладалися одне на одного, ризикували життям, боролися пліч-о-пліч, ділили здобич, втрачали товаришів і поверталися до своїх громад. Спільна небезпека породжувала взаємну залежність, взаємна залежність формувала відповідальність, а відповідальність ставала нормою та частиною культури.
Норвегія досягла успіху не лише тому, що її громадяни поділяють спільні символи. Її сила полягає у тривалому досвіді взаємної довіри, високому рівні соціальної відповідальності та щоденній співпраці між громадянами та установами.
Саме цей досвід перетворює демократичні правила на звичну практику, а не просто на декларацію. Тому демократичні норми в Норвегії сприймаються не як зовнішній тиск, а як природне продовження культури взаємної довіри.
Таким чином, Нація спочатку створюється через спільну діяльність, а вже потім усвідомлюється і називається. Люди не починають діяти разом, тому що уявили себе Нацією – вони усвідомлюють себе Нацією, бо поколіннями діяли разом. Саме в цьому полягає ключовий момент.
Історично цей процес часто розвивався за схожою схемою. Спільна загроза викликала взаємну залежність. Взаємна залежність вимагала відповідальності. Повторювана відповідальна взаємодія поступово ставала культурною нормою. Так формувалася політична спільнота, яку ми називаємо нацією.
Міфи, наративи та правда минулого
Якщо Нація дійсно формується через спільні дії, то й роль історичної пам’яті потребує переосмислення. У цьому контексті великою помилкою є спроба будувати ідентичність на міфах та викривленнях. На спотвореннях неможливо збудувати нічого міцного. Часто суспільство намагаються «годувати» міфотворчістю або ж впадають у своєрідний «фетишизм» минулого, шукаючи порятунку в красивих вигадках.
Однак, замість сліпого захоплення міфами, необхідна чесна та глибока інтерпретація реальних історичних процесів. Подібна зміна акцентів спостерігається і в сучасній гуманітаристиці. У центрі уваги все частіше опиняються не самі по собі символи, а практики, через які люди здобувають спільний досвід відповідальної взаємодії, тобто довіри та відповідальності. Саме вони забезпечують стійкість суспільства. Справжня інтерпретація не викривлює історію, а перетворює її прихований досвід на дієвий ресурс для сьогодення.
Національний наратив перетворює складну історію спільноти на образи героїв, зрадників, перемог, поразок, жертв і повернень. Він може підкреслювати реальний досвід, спрощувати його, прикрашати, але не спотворювати. За наративом завжди стоїть реальність спільного життя. Національний наратив є яскравою, образною формою, в якій Нація зберігає, переживає та передає власний досвід. Тут все зазнає змін.
Рівність прав та обов’язків у сучасності
Проте спільна діяльність означає не лише спільне минуле, а й взаємні зобов’язання в сучасності.
У логіці Ентоні Сміта, сучасна Нація є спільнотою громадян, об’єднаних спільними правами, законами, територією, культурою та громадянськими обов’язками. Але рівність прав не може існувати без рівності фундаментальних зобов’язань перед спільнотою:
- Право на захист передбачає обов’язок брати участь у захисті.
- Право користуватися благами держави передбачає обов’язок підтримувати її існування.
- Право називати себе членом Нації передбачає готовність розділяти з іншими не лише успіхи, а й ризики.
Це в першу чергу стосується військового обов’язку. У Нації не може бути людей першого сорту, які зобов’язані її захищати, ризикуючи власним життям, і людей особливого сорту, звільнених від цього через статки, посади, зв’язки, політичний вплив чи належність до привілейованої верстви.
Мова йде не обов’язково про однакову форму участі для кожного – вік, стан здоров’я, професійна придатність та реальні можливості людей відрізняються. Але принцип має залишатися незмінним: ніхто не може бути звільнений від відповідальності перед нацією лише тому, що він багатший, впливовіший або ближчий до влади. Впровадження цього принципу кардинально змінює все в суспільстві.
Коли права оголошуються рівними, а обов’язки розподіляються вибірково, руйнується сама основа національної солідарності! Якщо одні воюють, гинуть, втрачають здоров’я, житло і близьких, а інші купують собі недоторканність, то суспільство припиняє бути спільнотою взаємної відповідальності. Воно розпадається на тих, хто платить за існування Нації, і тих, хто лише користується плодами цієї жертви. Тоді слово «ми» втрачає своє значення. І це кінець існування Нації, й не лише у переносному сенсі.
Головний висновок
Нація – це не однакові паспорти чи спільний прапор. Нація – це спільність діяльності, ризику, відповідальності, прав та обов’язків. Вона є реальною настільки, наскільки її члени готові разом творити, захищати та відтворювати спільний соціальний світ.
Нація народжується не в уяві. Сама по собі уява не створює Націю.
Вона зароджується там, де люди живуть і діють разом.
Де свобода означає відповідальність.
Де рівність прав ґрунтується на рівності обов’язків.
І де ніхто не може сказати: ця країна – моя, але захищати її мають інші.
Нація не виникає лише завдяки уяві. Символічна єдність стає стійкою лише тоді, коли спирається на тривалий досвід спільної діяльності, взаємної довіри та відповідальності. Можливо, саме тому сьогодні варто говорити не лише про «уявлені спільноти», а й про «спільноти пережитого досвіду». Бо нація народжується не там, де люди просто уявляють себе разом. Вона зароджується там, де вони діють разом, довіряють одне одному, беруть на себе відповідальність і захищають спільне майбутнє.
Не символ створює практику, а практика створює символ.
На нашу думку, процес творення нації відбувається за такою послідовністю: практика → довіра → відповідальність → культура → нація.
Практика спільної відповідальної діяльності формує довіру; довіра уможливлює суспільний договір; суспільний договір забезпечує стабільність демократичної держави.