З 2027 року Міжнародна Букерівська премія носитиме назву Bukhman International Booker Prize («Міжнародна Бухманівська премія»). Це пов’язано з тим, що її фінансування наступні 10 років забезпечуватиме фонд Bukhman Philanthropies, заснований вихідцями з росії мільярдером Дмітрієм Бухманом та його дружиною Дарією. Разом із перейменуванням було оголошено склад журі на 2027 рік, а також подвоєно головний приз — до 116 тисяч євро. Фонд публічно дистанціювався від росії, проте, як і у випадку з іншими «хорошими росіянами», до цих заяв варто ставитися з обережністю.
Це не перший випадок перейменування премії. За понад півстоліття її існування донори змінювалися неодноразово, і майже кожен залишав свій слід у назві.
Хто раніше фінансував премію і чиї там сліди?
1968–2002: компанія Booker McConnell і рабство на Карибах
Премію заснували у 1968 році письменник і видавець Том Машлер та письменник і драматург Ґрем Ґрін як британський аналог французької Гонкурівської премії. Першу нагороду вручили у 1969-му, а її лауреатом став Персі Говард Ньюбі за роман «За це доведеться відповісти» (Something to Answer For). Початковий грошовий приз становив 5 800 євро.
Спонсором виступала компанія Booker McConnell — торговельно-судноплавний бізнес, заснований британськими братами Джосаєсом і Джорджем Букерами. Ще у 1815 році Джосаєс Букер виїхав із Ліверпуля до Британської Гвіани, де на бавовняній плантації Broom Hall експлуатував працю поневолених людей. Згодом до нього приєднався брат. Після скасування рабства британським парламентом у 1833 році брати отримали компенсацію у розмірі 3 345 євро (понад 330 тисяч євро за теперішнім курсом) за 52 звільнених людей. У 1834 році брати заснували торговельно-судноплавну компанію Booker, яка в 1880-х об’єдналася з бізнесом партнера Макконнелла, утворивши Booker McConnell.
Ця частина історії премії неодноразово ставала предметом публічних дискусій. Ще у 1972 році лауреат Джон Берґер у своїй промові розкритикував Booker McConnell за 130 років цукрового бізнесу на Карибах і оголосив, що віддасть половину призових британській партії «Чорних пантер», яка виступала за права афроамериканців та право на самооборону. У 2024 році радіоведучий Річі Брейв, чиє прізвище Букер дісталося родині від поневолювачів його предків, публічно закликав організаторів переглянути назву премії через цей зв’язок. Фонд після цього уточнив формулювання на своєму сайті: слово “managed” («керували») в описі діяльності братів Букер замінили на “enslaved” («поневолювали»).
Man Group і перейменування Букерівської премії
У 2002 році адміністрування премії перейшло до Фонду Букерівської премії, а титульним спонсором стала інвестиційна компанія Man Group. Компанія вирішила зберегти слово Booker у назві, тому з’явилася Man Booker Prize. Man Group пропонує інвестиційні фонди на ліквідних та приватних ринках для інституційних та приватних інвесторів.
За цієї спонсорської угоди призовий фонд зріс до 58 тисяч євро, зробивши премію однією з найбільших літературних нагород світу. Кожен фіналіст шортліста отримував 2 900 євро та спеціальне видання своєї книжки.
У 2014 році правила відбору розширили: до того часу премія була відкрита лише для письменників з Великої Британії та країн Співдружності Націй, Ірландії та Зімбабве. З 2014 року премія стала відкритою для авторів будь-якої національності, які пишуть англійською мовою та видаються у Великій Британії. Це рішення викликало критику: частина видавців і письменників вважала, що це відкриє премію для домінування американських авторів.
Спонсорство Man Group також було доволі суперечливим. Письменник Себастьян Фолкс публічно називав компанію «ворогом» і заявив, що її власники “не є тими людьми, які повинні спонсорувати літературні премії; вони — саме ті, кого літературні премії повинні критикувати… Я не відчував би задоволення, приймаючи від них гроші”. У січні 2019 року Фонд оголосив про пошук нового спонсора після 18 років співпраці з Man Group.
2005: з’являється Міжнародна Букерівська премія
Окрему нагороду за перекладну літературу, тоді ще Man Booker International Prize, заснували у 2005 році, також за спонсорства Man Group. До 2015 року її вручали раз на два роки як нагороду за сукупність творчості живого автора, незалежно від мови написання, за умови, що твори були перекладені англійською. Першим лауреатом у 2005 році став албанський письменник Ісмаїл Кадаре.
У 2016 році формат кардинально змінили: премію почали вручати щороку за роман або збірку оповідань, перекладену англійською та видану у Великій Британії чи Ірландії. Приз у 58 тисяч євро відтоді ділять порівну між автором і перекладачем. Кожен фіналіст шортліста отримує 5 800 євро (по 2 900 автору й перекладачу).
2019: Crankstart і повернення до назв
У 2019 році новим спонсором обох премій став благодійний фонд Crankstart, заснований у 2000 році венчурним інвестором, підприємцем, автором книжок з менеджменту, розвитку компаній та лідерства Майклом Морицем та його дружиною, письменницею й журналісткою Гаррієт Гейман. Місія фонду — розширення доступу до якісної освіти, створення робочих місць із перспективами кар’єрного зростання, забезпечення житлової стабільності, соціального добробуту та захисту громадянських прав. Crankstart також підтримує мистецтво, фундаментальну науку та ініціативи, спрямовані на пом’якшення наслідків зміни клімату.
Угода з фондом була розрахована на п’ять років з опцією продовження ще на п’ять. На відміну від Man Group, Crankstart принципово не додав своє ім’я до назви, тому премії повернули свої початкові назви: Booker Prize та International Booker Prize.
Crankstart — каліфорнійський фонд, який до співпраці з Букером фінансував стипендії для студентів із малозабезпечених родин та проєкти для бездомних у затоці Сан-Франциско. Крім самої премії, фонд підтримував благодійні програми Букерівського фонду — співпрацю з National Literacy Trust у в’язницях та проєкти для незрячих і слабозорих читачів.
Того ж 2019 року журі під головуванням Пітера Флоренса, всупереч прямій забороні організаторів, вирішило розділити премію між двома лауреатками — Маргарет Етвуд та Бернардін Еварісто, порушивши правило, встановлене ще у 1993 році.
Наразі Crankstart продовжує фінансувати Букерівську премію за оригінальну англомовну прозу.
2026–2027: Bukhman Philanthropies і російський слід у Міжнародному Букері
2 липня 2026 року Фонд Букерівської премії оголосив, що фінансування Міжнародної премії на наступні десять років бере на себе Bukhman Philanthropies — благодійний фонд, заснований у 2024 році мільярдером Дмітрієм Бухманом та його дружиною Дарією. Премію перейменували на Bukhman International Booker Prize, а фінансування, за даними Financial Times, становить приблизно 1,6 млн євро на рік.
Згідно з умовами нової угоди, головний приз зросте з 58 тисяч до 116 тисяч євро, які, як і раніше, ділитимуть порівну між автором і перекладачем. Нагорода за потрапляння до короткого списку залишиться 5800 євро (по 2 900 автору й перекладачу).
Премію вручатимуть книжкам, виданим у Великій Британії та/або Ірландії з 1 травня 2026 року по 30 квітня 2027 року. Довгий список з 13 книжок оголосять 16 березня 2027-го, короткий з шести видань — 15 квітня, а переможця — на церемонії у травні 2027-го.
Журі 2027 року очолить письменниця Кетрін (Кеті) Кітамура, авторка п’яти романів (її книжка Audition була фіналісткою Букерівської премії 2025 року, номінантка на Пулітцерівську премію).
До складу журі також увійшли:
- письменник, перекладач і професор Оксфорда Патрік Макгіннес;
- письменник і режисер Калеб Азума Нельсон;
- данська письменниця й перекладачка Ольга Равн (сама була у шортлисті Міжнародного Букера 2021 року за роман The Employees і в довгому списку 2026-го за The Wax Child);
- акторка й продюсерка Тесса Томпсон.
Хто такий Дмітрій Бухман, який фінансуватиме премію
Дмітрій Бухман народився у 1985 році у Вологді. Разом із молодшим братом Ігорем він почав розробляти комп’ютерні ігри на початку 2000-х, працюючи з батьківської квартири. У 2004 році вони заснували Playrix — одного з найбільших у світі розробників мобільних ігор (випускали зокрема ігри Gardenscapes, Homescapes, Township, Fishdom). У період пандемії Playrix стала другою за доходами мобільною ігровою компанією світу після китайської Tencent. За оцінкою Bloomberg, виручка компанії у 2024 році становила 2,6 млрд доларів. Forbes оцінює статки кожного з братів у 13,6 млрд доларів.
Компанія Playrix юридично зареєстрована в Ірландії понад 10 років (штаб-квартира розташовується в Дубліні з 2014 року), а студії компанії працюють, зокрема, в Сербії, Україні, Казахстані, Вірменії та на Кіпрі.
У 2016 році Бухман переїхав із родиною до Ізраїлю й отримав ізраїльське громадянство, а у 2020-му — британське. У 2025 році він потрапив до рейтингу найбагатших людей Британії за версією The Sunday Times, очоливши список наймолодших мільярдерів. Ще у 2016 році, коли Бухман уперше потрапив до глобального рейтингу Forbes, він попросив зазначити його національність як ізраїльську, а не російську.
Bukhman Philanthropies, як зазначають на сайті компанії, підтримує проєкти у сферах здоров’я матерів і новонароджених та психічного благополуччя дітей і молоді, а також займається літературною галуззю. Дарія Бухман позиціонує себе як health-коуч і викладачка йоги. В інтерв’ю Financial Times вона розповідала, що перекладна література була для неї «вікном у світ» у дитинстві в провінційній росії: «Деякі книжки, які глибоко вплинули на мене в дитинстві, були перекладною літературою. Саме завдяки їм я вперше зрозуміла, що світ більший, ніж будь-яка окрема перспектива».
Чи дійсно компанія Playrix дистанціювалася від росії після 24 лютого 2022 року
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення рф до України, керівництво Playrix публічно назвало компанію «аполітичною». На той момент у штаті працювало приблизно порівну росіян і українців, по 1500 осіб із загальних близько 4000 співробітників. Окрім того, модератори видаляли з внутрішніх Slack-каналів дискусії про війну, що викликало невдоволення серед українських співробітників. Згодом частину внутрішніх комунікаційних каналів закрили через напругу між українськими та російськими працівниками.
Дмітрій Бухман публічно описував становище компанії як перебування «між двома вогнями». Через кілька днів після початку вторгнення брати Бухмани публічно назвали війну «великою трагедією», однак прямо її не засудили. Вони заявили, що «насильство ніколи не може бути рішенням проблеми», тож медіа Forbes зарахувало їх до перших російських мільярдерів, які відкрито висловилися проти війни.
У березні 2022 року компанія оголосила про пожертву 500 тисяч доларів Українському Червоному Хресту. У жовтні 2022 року Playrix оголосила про намір закрити офіси в росії та білорусі, а у вересні 2023 року всі російські та білоруські юридичні особи компанії планували закрити.
Ще трохи російського сліду
Варто зазначити, що існує також російська Букерівська премія (так званий «Русский Букер») — окрема національна нагорода для російськомовних авторів, заснована за зразком британської премії, але формально відокремлена від неї у 1999 році. Відтоді її фінансували кілька різних російських компаній. З 1997 по 2001 рік премію перейменували на літературну премію «Смірнов–Букер» на честь підприємця та засновника компанії «Смірнов» Пьотра Смірнова. З 2002 по 2005 рік головним спонсором премії була громадська організація «Відкрита Росія», що призвело до зміни її назви на літературну премію «Букер–Відкрита Росія» упродовж цього періоду. Перед оголошенням переможця 2005 року Фонд Букера вирішив припинити співпрацю з «Відкритою Росією», оскільки голова фонду Міхаїл Ходорковський був засуджений до дев’яти років ув’язнення за ухилення від сплати податків. У 2005 році комітет підписав п’ятирічний контракт із лондонською компанією BP. З 2011 року новим спонсором є російська компанія телекомунікаційного обладнання (RTEC).
До британського фонду Букерівської премії ця нагорода стосунку не має, утім, її відкрив англійський виконавчий директор сер Майкл Гарріс Кейн. З 2019 року премію не вручали.
Ще один скандал
Щодо самої Букерівської премії, то у 2024 році її отримала англійська письменниця Саманта Гарві за роман «Orbital». Роман розповідає про команду астронавтів (італійця, американця, британку, японку та двох росіян) на Міжнародній космічній станції, які вчаться співіснувати разом у мирі. Роман закликає до замирення і пацифізму.
«Уже в першій спільній розмові американець розкаже японці про свою подорож до Хіросіми, та скаже, що американські християни розповзлися по всій землі, росіяни пообіцяють, що струсять з землі цю заразу… всі розбіжності в космосі зникають, і в ілюмінаторі — матінка-Земля», — написала критикиня.
Користувачі соцмереж тоді розкритикували переможницю, висловивши свою незгоду на офіційних сторінках Букерівської премії. Згодом Goodreads закрив оцінювання книжки через обурені відгуки українців.
Що про «російський слід» вже думають українські видавці?
Тема «російського сліду» у світових культурних інституціях для української видавничої спільноти зовсім не нова. Щоб обговорити її, Читомо створило спецпроєкт «Російський слід» — серію колонок про виклики, які постають перед українськими культурними діячами під час взаємодії зі світом і спроб пояснити йому всеохопність російської пропаганди. Автори серії розмірковували також про те, що робити, коли російський слід простежується не в очевидній пропаганді, а в спонсорі премії чи спільній антології.
Олександра Коваль, яка очолює Український інститут книги з 2018 року, описувала проблему як повзучу навалу: дочірні компанії російських видавництв реєструються в різних країнах, щоб формально обійти санкції, а організатори міжнародних ярмарків пояснюють, що не мають підстав відмовляти учасникам, які не порушують місцеве законодавство і не потрапили під санкції.
Володимир Шейко, очільник Українського інституту, наголошував, що сьогодні найбільшою загрозою є не так повернення росіян чи заполонення ними майданчиків, як зниження спроможності міжнародних партнерів підтримувати Україну. «Аби зберегти суб’єктність і видимість на міжнародних майданчиках, ми маємо надавати нові альтернативи — замість російського контенту пропонувати якісний та цікавий український продукт. Повні зали на українських подіях — найкращий аргумент для будь-якого організатора. Поки ми цікаві іноземній аудиторії, нас будуть підтримувати», — писав він.
Юлія Козловець, директорка Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», писала, що частина світових авторів не контролює, куди їхні агенти продають права на переклади, зокрема в росію, а дедалі більше «хороших» росіян з антивоєнною риторикою впевнено почуваються на міжнародних платформах, тоді як українська присутність там менш помітна. Вона пропонує не працювати з російськими видавництвами, не купувати права напряму в російських агентів, не виходити з росіянами на одну сцену.
Співзасновниця Видавництва Старого Лева Мар’яна Савка у концепт «хорошого росіянина» не вірить. За її словами, навіть ті, хто виїхав з росії й публічно засуджує війну, здебільшого не відділяють себе від ідеї «великой культуры вне политики», а отже, самою участю в міжнародних подіях продовжують легітимізувати країну-агресора.
Тож скільки б Дмітрій Бухман не наголошував на своєму ізраїльському громадянстві й публічній дистанції від росії, походження капіталу й його біографія самі по собі нікуди не зникають.
То бойкотувати премію чи ні?
Кожен подібний кейс російської участі — окремий, і оцінювати його варто індивідуально, а не за універсальним шаблоном «кенселити всіх, у кого є російський слід». У випадку з перейменуванням Букера однозначної відповіді немає. Чи достатньо публічної дистанції Бухмана від росії, щоб довіряти премії, чи ні? Це українським видавцям ще доведеться вирішити. Однак зрозуміло, що сліпо покладатися на офіційні заяви фонду не варто, а от перевіряти факти, збирати аналітику й стежити, куди йде фінансування премії, потрібно вже зараз.
Зауважимо, що серед потенційних претенденток на нагороду 2027 року може опинитися українська авторка. Це може бути, наприклад, Софія Андрухович. Англійською її роман «Амадока» переклала Дейзі Ґіббонс, а видавництво Simon & Schuster випускає книжку двома частинами. Якщо друга частина вийде у Великій Британії чи Ірландії в період з 1 травня 2026 року по 30 квітня 2027 року — а саме за цей проміжок журі формуватиме довгий список 2027 року — «Амадока» цілком може потрапити до претендентів. Таким же питанням переймався і Артем Чапай. «[У список премії] цілком реально потрапити, і що тоді. Шакалячий експрес, чи мовчки знімати, чи йти до кінця заради visibility. І я не знаю поки що», — написав він.
Тож питання довіри до нагороди для української літературної спільноти є цілком актуальним. Росіяни, і «хороші», і відверто провладні, продовжують системно просувати свою культуру на світовій арені. Водночас українська культура такої системної підтримки з боку приватного капіталу практично не має: великі бізнесмени не вкладають кошти в літературні премії чи культурну дипломатію так, як це роблять росіяни. Наскільки взагалі великі українські фонди підтримують міжнародні літературні премії — питання, на яке ще немає чіткої відповіді.
Тож чи маємо ми право видавати українською мовою нових лауреатів цієї премії? Чи муситимемо її бойкотувати? Чи можемо запрошувати лауреатів на фестивалі, обговорювати їхні книжки, підтримувати їхню присутність на українському ринку, якщо сама премія відтепер носить ім’я людей, чия біографія пов’язана з росією? Чи зможуть українські автори потрапляти до її довгих і коротких списків, і що робити, якщо це станеться? На ці запитання ще доведеться знайти відповідь.
За даними порталу: chytomo.com