Ідея соборної України: боротьба за державу крізь століття
Нинішня війна — це боротьба української соборної демократичної державности проти російської імперської диктатури. Початок цієї боротьби можна віднести до 22 січня 1918 року, коли було ухвалено Четвертий універсал УНР, що проголосив незалежність України. Рівно через рік, 22 січня 1919 року, було оголошено злуку УНР та ЗУНР у єдину соборну державу. Ця ідея виявилася надзвичайно живучою, здатною до постійного відновлення. Розуміння цієї спадщини є ключовим для усвідомлення того, чому українці вже понад століття воюють під синьо-жовтими прапорами, прагнуть повернути Крим та Донбас, і чому нинішня єдність заради перемоги є такою важливою.
Звернімося до мемуарів Тараса Бульби-Боровця, одного з лідерів українського спротиву проти російського імперіалізму та засновника Української повстанської армії (УПА). Його спогади дозволяють зрозуміти, як ідея української свободи надихала людей на боротьбу навіть за відсутності власної держави.
Історики часто залишають постать Боровця поза увагою, відводячи головну роль Степану Бандері. Однак, бандерівська партія, принаймні на початках, мала на меті створення України іншого типу – за прикладом тодішніх вождистських країн. У 1941 році у Львові було проголошено Українську Державу, що викликало здивування у Тараса Бульби-Боровця. На той час він уже сформував на Поліссі загони УПА і готувався до захоплення району Олевська з метою створення цивільно-військової адміністрації.
Бульба-Боровець діяв від імені уряду УНР в екзилі. Він планував проголошувати на звільнених територіях саме владу УНР. У своїх мемуарах він критикував бандерівську ініціативу:
Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія. (…) Починаючи від 22 січня 1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила, і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности.
Тарас Боровець народився на Рівненщині, яка тоді перебувала під польською окупацією. Він працював на каменоломнях, де пройшов шлях від робітника до власника гранітного кар’єру. У Польщі в той час осіло чимало колишніх вояків УНР. Саме серед них Боровець заснував організацію “Українське національне відродження”, яка мала займатися вихованням молоді та просвітництвом. За свою діяльність він потрапив до польського концентраційного табору, де познайомився з підпільниками різних політичних поглядів. Тарас Бульба-Боровець завжди відстоював ідею УНР як демократичної держави, здатної об’єднати різні політичні сили через парламент. Тому свої подальші дії він узгоджував з офіційними представниками уряду УНР в еміграції.
Після початку Другої світової війни українські землі опинилися під радянською окупацією. Боровець перебував у Варшаві, окупованій німцями, разом з керівниками УНР. УНР видала Декларацію, що засуджувала диктатури Сталіна та Гітлера й готувалася до війни на території України. У 1940 році Бульба-Боровець з боєм перетнув німецько-радянський кордон і почав формувати Українську повстанську армію, спираючись на зв’язки з проукраїнським підпіллям. На момент проголошення Української Держави бандерівцями, тисячі бійців УПА під командуванням Бульби-Боровця вже діяли на Поліссі як збройні сили УНР.
Тарас Боровець був неординарною особистістю. Як колишній підприємець, він розумів значення реклами та піару. Він замовляв свої портрети для агітаційних матеріалів, приділяв багато уваги просвітництву та пропаганді через друковані видання. У 1943 році нацисти заарештували Боровця і ув’язнили в концтаборі Заксенгаузен, у камері №78. Цікаво, що в камері №73 цього ж табору перебував Степан Бандера. Під кінець війни українських політв’язнів звільнили, намагаючись створити з них українську армію на підтримку Німеччини, але безуспішно. Тарас Боровець опинився на території, контрольованій американськими військами, і згодом емігрував до США, де прожив решту життя, працюючи кочегаром і сторожем у Нью-Йорку.
Його боротьба описана в книзі мемуарів “Армія без держави”, написаній на еміграції. Уривки спогадів публікувалися спорадично. Перший рукопис він надіслав до Вінніпезького інституту дослідів Волині ще у 1952 році. Через кілька років його мали надрукувати у видавництві “Тризуб” (Вінніпег), але тоді до голови інституту звернувся студент, який представляв інтереси Боровця. Він вимагав повернути рукопис автору, а надруковане – знищити. Видавництво, не маючи змоги зв’язатися з Боровцем, виконало цю вимогу. У 1974 році Боровець переписав мемуари і знову надав їх до друку. У передмові він скромно зазначав, що не наважувався писати раніше, бо вважав, що книжки мають писати письменники, а він не хотів торкатися “темних” сторін української боротьби.
Зрештою, книгу видали у 1981 році в Канаді, а у 2019 році, вже за часів незалежної України, перевидали у видавництві “Лілея-НВ”.
Текст написаний у доволі дивній формі – суміші історичних фактів та художнього оповідання. Наприклад, пригодницькі сцени переходу з боєм кордону стоять поруч з дуже структурованими списками засадничих ідей УПА та опублікованими документами.
У мемуарах багато цікавих епізодів, наприклад, переговори з делегацією червоних партизанів, які передавали націоналістам вітання від товариша Сталіна. Незважаючи на неоднорідність тексту, читати його надзвичайно цікаво. Спогади розкривають боротьбу з іншого боку, ніж ми звикли. Тут є інформація про партизанську дипломатію, конфлікти між різними загонами УПА щодо політики, а також про сторінки історії України, які в підручниках згадуються побіжно, але мають велике значення.
Порівнюючи прозахідні демократичні цінності, ідеали УНР та вождистські тенденції ОУН, слід констатувати, що сучасній Україні набагато ближчі перші. На жаль, у 1940-х роках українці ще не усвідомлювали, що міжусобиці грають на руку ворогу. Загони бандерівців висували ультиматуми Бульбі-Боровцю про перехід під керівництво проводу ОУН, що призвело до збройних сутичок. Пізніше ОУН визнала, що “вождизм” був вимушеним кроком для перебудови на демократичні засади, і навіть долучилася до Уряду УНР.
Після здобуття незалежності, у 1992 році, президент УНР в екзилі Микола Плав’юк склав свої повноваження перед президентом України Леонідом Кравчуком. Це означало, що сучасна незалежна українська держава є правонаступницею Української Народної Республіки, а Збройні Сили України – нащадками армії УНР та УПА. Таким чином, нинішня війна є продовженням конфлікту, який Росія розпочала з УНР на початку XX століття, адже мирних договорів тоді так і не було підписано. Наша згуртованість сьогодні – запорука перемоги.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: chytomo.com