Макс Кідрук — справді нестримний автор. Він почав із шалених мандрів світом, потім переключився на технотрилери, горор та фантастику, неодноразово влаштовуючи масштабні промотури країною разом зі своєю командою. І ось тепер, у розпал повномасштабного вторгнення, він разом із дружиною Тетяною заснував власне видавництво і випустив 900-сторінковий роман «Колонія» про Марс та занепад Землі. Чи це божевілля? Можливо. Але коли головним редактором у видавництві «Бородатий Тамарин» працює справжній бородатий тамарин, то чого ще можна було очікувати?
Як фантасти колонізують Марс
Тема колонізації далеких планет, зокрема Марсу, у фантастиці далеко не нова. Стосунки письменників із червоною планетою тривалі та бурхливі. Відкриття Скіапареллі та курйозна перекладацька помилка (замість природних «каналів» з’явилися рукотворні «canals») розпалили уяву. Марс вабив таємницями — загрозами й обіцянками. Там мешкали моторошні триноги, що прагнули поневолити людство (Герберт Веллс), чарівні принцеси, яких потрібно рятувати (Едґар Райс Берроуз), чи смагляві й золотоокі чужинці, що перетворювали планету на метафору (Рей Бредбері).
Однак, чим більше вчені досліджували Марс, тим складніше ставало письменникам використовувати його як метафору. За майже 150 років ми надзвичайно зблизилися з цією планетою. Деякі науковці та сучасна попкультура переконані, що незабаром ми зможемо засмагати на Марсі. Тому сучасна фантастика дедалі частіше зосереджується на утилітарних проблемах колонізації. Не дивно, що однією з найяскравіших появ Марсу в літературі та кіно останніх років стала робота Енді Вейра про марсіанські бурі та вирощування картоплі. То яким же ми бачимо Марс у Макса Кідрука?
Про колонію та наукових нердів
XXII століття. На Марсі вже багато років успішно функціонує людська колонія. Спосіб організації життя відрізняється від земного, але, зважаючи на обставини, він видається оптимальним. Або принаймні видавався таким на початку, а тепер потребує серйозної перегляду. Земля ж тим часом робить те, що вміє найкраще — занепадає. Глобальне потепління, безліч пандемій (COVID-19 був лише початком)… Політико-економічні проблеми XXI століття не тільки не вирішилися, а навпаки — поглибилися. Наприклад, росія досі існує і продовжує нападати на Україну. Жити у 2141 році непросто, якщо вірити Кідруку, і далі буде тільки гірше. Роман починається з незрозумілої нейтринної аномалії (автор пояснює її суть у пролозі). Земля, яка ледь оговталася від чергової пандемії, стикається з новою хворобою невідомого походження, яка вражає вагітних жінок.
А на Марсі вічне протистояння батьків і дітей загрожує перерости у кривавий громадянський конфлікт. Закосніла, корумпована геронтократія, що панує на червоній планеті, не знає, що робити з молодим поколінням «марсіан». Їх стає дедалі більше, а їхні інтелектуальні здібності значно перевершують спеціалістів вищої категорії, які завжди прибували на Марс із Землі. Діти Марсу, які через об’єктивні причини ніколи не зможуть потрапити на Землю, прагнуть визнання і не готові терпіти свавілля можновладців. Іскра вже кинута… Скоро цей клятий світ вибухне.
Неформальним гаслом «Бородатого Тамарина» є «Ми заморочуємося». Відповідно, роман «Колонія», перша частина великого циклу «Нові темні віки», вийшов справді «замороченим». Макс Кідрук зосередився на максимально реалістичному зображенні світу свого роману. Майже всі описані технології мають наукове підґрунтя. «Колонію» вигідно відрізняє від іншої наукової фантастики (як української, так і закордонної) скрупульозність, з якою автор опрацьовує деталі свого світу. Адже про Марс написано реально багато. Сказати нове слово важко, але вкрай необхідно. «Колонія» — це класичний роман-застереження. Література, яка не прагне заспокоїти чи розважити читача. Хоча останнє їй, безсумнівно, вдається, читання «Колонії» — це не безтурботна прогулянка, а рафтинг дикою гірською річкою: захопливо, але дуже страшно.
До речі, про «страшно».
Досвідчений читач фантастики, взявши до рук перший том «Нових темних віків», може здивуватися, не знайшовши звичних «лякалок». Ані глобального потопу, ані повстання машин, ані зловісних марсіанських артефактів. Натомість автор лякає можливим метангідратним вибухом, антибіотикорезистентністю, яка вже сталася, та новими, але зовсім не новими, підступами росії, які жахають ще більше.
Теза затерта, але актуальна: реальність страшніша за будь-яку вигадку. Вчені — справжні королі жаху. Почитайте їхні праці — і станете параноїками. Макс Кідрук саме так і зробив (перелік літератури в кінці «Колонії» на сімдесят позицій тонко натякає) і тепер несе людям «благу вість». У свої 900 сторінок він вмістив стільки прогнозів, гіпотез та ідей, яких іншим авторам вистачило б на кілька багатотомних епопей. Кідрук зібрав усе під однією обкладинкою і переплів настільки майстерно, що щелепа мимоволі відвисає. Висновок один: ми не в той бік боїмося.
Чи все в цьому механізмі працює ідеально? Авжеж, ні. З нашої, гуманітарної точки зору, технічні описи можна було б скоротити майже вдвічі. 900 сторінок стали б 600 і читалися б бадьоріше, адже всередині «Колонія» очікувано провисає: важко підтримувати стабільно високий темп на такій дистанції. Роман містить помірну кількість схем, графіків і таблиць, які когось приваблять, а когось відлякають. Є навіть кольорові ілюстрації, що детально й правдоподібно зображують марсіанські поселення! Неpopular scientific fans будуть у захваті. На щастя, «Колонія» сподобається не лише їм.
Гарна історія — непевні часи
У художній літературі всі наукові гіпотези та рендери Марсу не варті нічого, якщо вони не доповнюють справді хорошу історію. Можливо, колись Макс Кідрук напише чесний наукпоп про космос, клімат чи біологію, але поки що перед нами науково-фантастичний роман. З історією в «Колонії» все гаразд. Її живлять яскраві персонажі. Їх багато, і всі вони виписані з винятковою любов’ю та увагою.
Перші шість сторінок книги — це список дійових осіб із короткою біографічною довідкою. Сувора необхідність для «Нових темних віків». Під час читання ви неодноразово повертатиметеся на початок, щоб освіжити деяку інформацію. Макс Кідрук повільно розставляє фігури на шаховій дошці перед своєю епічною партією. Кожен персонаж має свою історію, інтереси, потреби та призначення. Суворий очільник української діаспори Ґоран Загарія (українці взагалі вийшли дуже крутими!), заступник Верховного комісара Глобальної Екологічної Організації Тайрон Кроудер та його сестра Ронна, а також Джилл та Мервін Роорди. Окремо хотілося б відзначити двох, хоч і не головних, але яскравих персонажів — хворого на прогерію молекулярного програміста Кентона Дрейґана та жорстокого контрабандиста з Марсу Яміла Анґлада. Кожен із них зіграє свою роль, коли прийде час.
Трохи нагадує підходи Джорджа Мартіна, чи не так? Мабуть, автор «Пісні льоду та полум’я» найбільше вплинув на Макса Кідрука в «Колонії». Хоча, здавалося б, де Марс, а де Вестерос? Але паралелей дуже багато. Текст побудований за тими ж принципами, що і в Мартіна: усі розділи показують історію очима різних персонажів, та й марсіанська Рада Дев’ятнадцятьох гризеться за владу й плете інтриги не гірше за Ланністерів і Таргарієнів. Зринають на сторінках «Колонії» і Майкл Крайтон (як інакше, коли це книжка Кідрука?), і Джеймс С. А. Корі, і багато хто ще. Однак роман не стає калейдоскопом із цитат і ремінісценцій, а міцно стоїть на своїх двох ногах без жодних милиць. Навіть якщо ви не впізнаєте алюзії на «Штам Андромеди» чи «Таймлайн», гірше не стане.
Та й навіщо всі ці постмодерністські ігри, якщо книжку захопливо читати і без них? Попри обсяг, складні описи технологій та наукових концепцій, а також важкі теми, «Колонія» — справжній page-turner. Якщо не відволікатися, роман можна прочитати за п’ять днів (можливо, комусь вдасться і швидше, за всіх не скажемо).
Кідрук вміє бути серйозним, проникливим, жорстоким. А найголовніше — він досі вміє бути смішним. Несподівано для книжки з циклу «Нові темні віки», але в деяких моментах ви будете згинатися від реготу.
Говорити про «Колонію» можна ще довго. Це непересічна подія в українському культурному просторі, яка заслуговує на детальне вивчення та аналіз. Хоча б тому, що аналогів їй немає. Усе, з чим її можна порівняти, виходило далеко за межі України. Українські фантасти, які в майбутньому захочуть писати про Марс, неминуче орієнтуватимуться саме на «Колонію»: вже зрозуміло, що її обійти не вдасться. Справа не лише в якості тексту — він точно зайде далеко не кожному читачеві. Хоча б тому, що насправді всі ці 900 сторінок — лише експозиція до ще масштабніших подій.
Просто «Колонію» та все, що з нею пов’язано, вирізняє гранична чесність. В одному з інтерв’ю Макс Кідрук сказав, що не вірить у позитивні фінали. І ще менше він вірить в омріяне світле майбутнє: «Після 24 лютого минулого року мені здається, що всі фантастичні книжки, які пишуть щось про морально-етичний прогрес людства і про те, як людина зміниться за кілька століть, якою вона буде досконалою — всі ці книжки можна викидати на смітник».
Автор запрошує до розмови, до якої в Україні не всі готові. Наприклад, його «Колонія» йде врозріз із суспільним запитом на розвал росії в найближчі кілька років, і письменника за це постійно критикують. Але будьмо чесні: це надто утопічна мрія. А реальність така, що навіть після перемоги нам доведеться сусідити з країною-маніяком. Проте щиро захоплює, що в цьому непевному світі є такий шаленець, як Макс Кідрук, готовий присвятити наступні десять років написанню монументальної квадрології. Амбітність і віра у свою історію вражають. Тож радимо пристебнути ремені й приготуватися: мандрівка буде довгою. А ми з нетерпінням чекаємо на другий том.
Оригінал статті: chytomo.com