Хоча поета Василя Стуса найчастіше пов’язують із Донеччиною, де він навчався, працював та викладав, мало хто згадує, що його рідною землею є село Рахнівка на Вінниччині. Саме тут минули його дитячі літа, тут він переживав Голодомор, відвідуючи бабусю. Нині в селі збережено його відбудовану хату, криницю, викопану батьком, та діє музей, створений стараннями місцевих жителів.
Редакція “Читомо” вирушила до Рахнівки, аби побачити місця, де поет провів відносно небагато часу, проте де його пам’ять надзвичайно шанують.
Знайти шлях
Найближчим обласним центром до Рахнівки є Вінниця. З Києва та Львова до міста зручно дістатися потягом. Після ранкової кави на вокзалі, запитавши у місцевих, як доїхати до села, я натрапила на розгубленість: «Рахнівка? А це точно Вінницька область?». Коли ж згадала ім’я Василя Стуса, одна з жінок порадила звернутися до довідки на вокзалі. Подальші спроби дізнатися про можливість дістатися електричкою лише підтвердили: без знання напрямку комп’ютерна система не допоможе. Зрештою, найзручніший маршрут підказав директор музею Дмитро Омелянчук.
Виявилося, що у Вінниці кілька автовокзалів, а прямого автобуса до Рахнівки немає. Потрібно спочатку доїхати до сусіднього Гайсина, а вже звідти пересісти на інший автобус. Найкраще вирушати з Центрального автовокзалу Вінниці, звідки автобуси до Гайсина відправляються кожні півгодини. У Гайсині слід дістатися автовокзалу, а потім перейти дорогу до зупинки біля великого магазину «Європейський», де зупиняється автобус «Чечелівка-Рахнівка». Пощастило, що наступний автобус приїхав майже одразу.
Хоча найзручніше дістатися до Рахнівки автомобілем, особливо з дітьми, подорож із пересадками також цілком реальна. Такий варіант дозволяє глибше зануритися в атмосферу місцевості.
Вінниця-Гайсин-Рахнівка: Дорога до музею Стуса
В автобусі до Рахнівки пасажири, дізнавшись про мету поїздки, ставали дуже уважними, ділилися порадами та жартували про те, що в селі можна “залишитись назавжди”. Водій, зі свого боку, старанно написав розклад руху автобуса на звичайному папірці, хвилюючись, чи буде зрозумілим його почерк.
Прибувши до села обідньої пори, я одразу попрямувала до музею, розташованого в будівлі школи. Там мене зустрів Дмитро Михайлович Омелянчук, колишній директор школи та ініціатор створення музею Василя Стуса.
У шкільному коридорі одразу привернули увагу стенди з фотографіями гостей музею та учасників щорічних мітингів пам’яті Стуса. Зустрівшись із тринадцятирічним хлопчиком, Дмитро Михайлович жартівливо назвав його «нашим юним відвідувачем».
Екскурсія розпочалася з чаю та печива – нагоди відпочити з дороги. Ми сіли за стіл у колишньому кабінеті фізики. Зараз школа тимчасово закрита через брак учнів. Помітивши стенд із фотографіями загиблих військових, під яким стояла табличка «Музей імені Василя Стуса», Дмитро Михайлович пояснив, що її ще не встигли повісити.
Найбільше вразило те, що Дмитро Михайлович особисто знав Василя Стуса. Він старший за поета на дев’ять років і пригадує, як той, будучи дитиною, приїжджав до бабусі на канікули. Вони разом грали в хокей.
«Запам’яталося, як у 47-му році, коли була голодовка, Василь Стус приїжджав до бабуні й збирав колоски. В нас там у музеї є імітація його торбинки. Не було що їсти, люди пухли з голоду. Якось конем нас догнав охоронець і бив батогом, щоб ми висипали колоски. Стус цього не зробив. А на другий день це поле переорали. Отаке було ставлення», — згадує Дмитро Михайлович.
Нині в Рахнівці є вулиця, сквер, школа та музей імені Стуса. Проте до 90-х років про поета в селі майже не згадували.
«З сільської ради стежили, аби ніхто в селі не слухав гучно радіо BBC. Бо там передавали, що в Сибірі сидить у в’язниці один українець, рецидивіст, наш зрадник України — Василь Стус. Його дядько був настільки заляканий органами КДБ, що жодного разу в музей не заходив. І навіть пізніше, коли ми проводили мітинг біля школи, він теж боявся йти. Думав, що раптом завтра влада зміниться і його посадять. Настільки він був заляканий», — розповідає Дмитро Михайлович.
Директор музею радіє, що часи змінилися, і ніхто не змушує прославляти комуністичну партію. Він помічає, що молодь зараз інша, і пов’язує це з вихованням у школі та роботою музею.
До розмови приєднується Людмила Федорівна, яка колись працювала в бібліотеці та педагогом-організатором. Зараз вона жартує, що тут виконує роль сторожа. Жінка пригадує, що творчість Стуса у школі спочатку не вивчали. Вперше про поета вона почула у 1989 році:
«Вчителька принесла газету зі статтею, що в Україну привезли три могили: Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса. На уроці нас було всього п’ятеро. Нам стало дуже цікаво, хто ж то такі, чому їх сюди привезли. Тоді вчителька розповіла, що Стус жив у нашому селі. Ми почали розпитувати бабусь і дідусів. І виявилось, що родичі поета в нашому селі жили. А пізніше почали й вивчати його вірші у шкільній програмі», — ділиться спогадами Людмила Федорівна.
Дві кімнати Василя Стуса
З розпадом Радянського Союзу з’явилося більше можливостей розповідати про українських дисидентів. У 1990 році в Рахнівці на території школи вперше провели мітинг пам’яті Стуса. А в 1997-му, коли Дмитро Михайлович був директором школи, виникла ідея створити кімнату-музей.
«Я тут почав збирати всі експонати — особисті речі Стуса, його матері та батька, рідних, близьких, знайомих. Я залучав учнів, вчителів, громадськість, наших випускників. У мене список висів — від фотографій до ложки, миски, пера, ручки, одягу та взуття», — розповідає Дмитро Михайлович.
Нині музей складається з двох кімнат та кабінету директора, де зібрана бібліотека книг про Василя Стуса, які часто дарують самі відвідувачі. Перша кімната містить особисті речі поета або їхні імітації. Особливо пишається директор старовинною колискою, знайденою в будинку, де народився Василь Стус, яка дуже подобається дітям. У другій кімнаті відтворено камеру в’язниці, де сидів поет. Загалом музей налічує близько 700 експонатів.
Василь Стус любив слухати гучномовець. І сам робив детекторний приймач. У ті часи це було модно. Кусок магніту, залізяка, обмотали дротом детектор, і слухаєте. Так я додав навушники в експозицію.
Навіть під час повномасштабної війни музей продовжує збирати експонати, намагаючись знаходити справді цінні речі. «От недавно вичитав, що з Чусовського району, де Стус був на засланні, передали окуляри. Тільки їх. Розумієте, я оце докопався, щоб передали нам у музей», — розповідає Дмитро Михайлович.
Людмила Федорівна також долучилася до збору експозиції, передавши музею свою стару чорнильницю. Вона мріє, щоб музей став більш інклюзивним і доступним для різних людей. Проте найголовніше — зберегти приміщення школи.
«У селі дуже мало дітей зараз. Молодь тут не хоче жити, бо треба багато працювати. Вони цікавляться більше чимось новим. Але завдяки музею сюди ще хтось їде і хоче дізнаватись більше про Стуса. А так не кожна людина може зрозуміти цього поета. Діти його читають і завчають. Але лише з роками він переосмислюється. Там у Стуса є такі слова: “..Терпи, терпи — терпець тебе шліфує..”. На цей час, в даній ситуації, ці рядки дуже доречні. Вже два з половиною роки терпець нас і шліфує», — говорить Людмила Федорівна.
Розглядаючи експонати, усвідомлюєш, що це не просто музей поета, а й музей самого села, адже за кожною річчю стоїть історія людини, яка нею поділилася.
Підтримку музею Стуса надає Благодійний фонд «МХП-Громаді» в рамках проєкту «Збереження культурної спадщини». Цього року фонд виділив на музей 100 тисяч гривень на придбання телевізора та ноутбука, а також передав унікальні експонати — військову шинель та інший одяг Василя Стуса.
За сприяння фонду вийшов окремий випуск журналу «Локальна історія», присвячений Василеві Стусу, де вміщено репортаж з Рахнівки, спогади про поета, інтерв’ю з його сестрою та сином.
Тетяна Волочай, голова Ради розвитку громад Благодійного фонду «МХП – Громаді», зазначила, що підтримка культурних проєктів під час війни є вкрай важливою, адже це допомагає переосмислити українську ідентичність та протистояти спробам росії знищити українську культуру.
«Це допомагає переосмислити нашу українську ідентичність. росія прагне знищити нашу культуру, нашу мову, нашу пам’ять. Тому ми вирішили підтримувати музеї про відомих українців, які зробили дуже багато для нашої незалежності», – зазначила Тетяна Волочай.
Незабаром “Читомо” розповість про ще один музей, підтриманий фондом.
Нещодавно до роботи в музеї долучилася Світлана Миколаївна. Вона розповідає, що вперше відвідала музей 16 років тому, коли працювала в бібліотеці, і була вражена відтворенням камери в’язниці.
Найбільше мене тоді вразило, як Михайлович відтворив кімнатку у в’язниці. Там є ґрати, за якими ночував Стус, тумбочка, одежа… Такого раніше я ніде не бачила.
Світлана Миколаївна додає, що діти найбільше цікавляться особистими речами поета, а дорослим намагаються розповісти маловідомі факти з його життя.
«Щоб працювати в такому музеї, потрібно знати біографію Василя Стуса краще, ніж свою», — каже Світлана Миколаївна.
Жінка згадує, що до повномасштабного вторгнення музей мав багато відвідувачів. Дмитро Михайлович вірить, що Василь Стус і надалі надихатиме людей.
Розумієте, воєводи приходять і відходять, а люди залишаються. А для людей потрібна історія. А хто її творить? Одні люди творять, а інші — зберігають.
Криниця поета
Світлана Миколаївна провела мене до хати, де народився поет. На подвір’ї, де ростуть берізки, калини та горіхи, розвішані таблички: «На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус».
Біля хати гавкав пес, ходили кури, а на подвір’ї квітли квіти. Родичів Василя Стуса в селі майже не залишилося, окрім племінника Сергія Семенюка. Трохи нижче розташована криниця, яку копав батько поета, а сам Василь маленьким бігав десь поруч.
Сергій Семенюк пригадує, що в дитинстві про Стуса в родині не згадували, боячись зізнатися у родинних зв’язках. Зараз він звик до того, що до криниці часто приїжджають незнайомі люди.
«Треба, щоб вода була. Зараз у селі багато пустих криниць. Я пам’ятаю, як раніше виготовляли воду і писали на етикетці “Стусова Криниця”. Потім ту свердловину цеглою закидали. Не знаю хто, для чого. Там вже поверху води менше і менше… А зараз вже і в ставку немає. Почало не вистачати води людям, навіть отак напитися. Не кожен в змозі собі свердловини бурити, це великі витрати», — скаржиться чоловік, але води для гостей села йому не шкода, адже це про нашу пам’ять.
Раніше найбільший музей, присвячений Василю Стусу, знаходився в Донецькому національному університеті. Однак після початку війни будівля зазнала пошкоджень, а університет евакуювали до Вінниці. Директор музею в Рахнівці, Дмитро Михайлович, зазначає, що більшість цінних речей та документів, що зберігалися в Донецьку, не вдалося вивезти.
На прощання фотографую Дмитра Михайловича та Світлану Миколаївну біля входу в музей. Жінка намагається відійти вбік: «Може, тепер самого Михайловича сфотографуєте?». Чоловік її не пускає. Ми сміємося.
Дмитру Михайловичу 92 роки, але він продовжує проводити екскурсії, шукати експонати та вести сторінку музею у фейсбуці. «А тепер ми вас сфотографуємо і зробимо допис про ваші відвідини нашої Рахнівки!» — пропонує він.
Відвідуючи музеї, часто вражають не лише експонати, а й люди, які їх оберігають. Цінність місця полягає не лише в речах видатної особистості, а й у зустрічі людей різних поколінь та досвідів. Для мене ці люди — найцінніші «експонати» музею імені Василя Стуса.
Джерело новини: chytomo.com