Сем Вахман написав «Соняшникових хлопчиків» — романний дебют, що вийшов 2025 року і викликав чималий резонанс у профільних та світових медіа. Поряд з «Ендлінгом» Марії Реви, книга Вахмана стала однією з найважливіших художніх проз про Україну 2025 року, і це цілком заслужено, адже і сама книга, і історія, що в ній розказана, глибоко зачепили читачів.
Хто?
Сем Вахман, якому двадцять п’ять років, до свого дебютного роману писав переважно коротку прозу, яку публікував у різних журналах, зокрема й у «Berkeley Fiction Review». Він багато подорожує, живе в Кембриджі, штат Массачусетс, і нещодавно набув громадянства Литви. Вахман — американець українського походження (його прабатьки – євреї з України).
Всюди, де згадується його біографія, неодмінно йдеться про українське коріння та його досвід викладання англійської мови в Україні, зокрема у Вінниці. Після повномасштабного вторгнення Сем активно працює з українськими біженцями у США. Він також рекомендує англомовним читачам книги для глибшого розуміння України, включаючи власний роман.
Сам Вахман ідентифікує себе з українською культурою, вважаючи Україну «країною, яка завжди була доброю до мене». Два роки (2022-2024) він вивчав українську мову та літературу в Українському католицькому університеті, а до того здобував ступінь бакалавра зі славістики в Массачусетсі. Там він досліджував досвід українських біженців та перекладав «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка. Ці дослідження стали основою для його роману.
Вахман, ймовірно, володіє українською та російською мовами. У його романі присутні українські слова, переважно звертання та назви побутових речей, наприклад, «тато», «зайчик», «котик», «дід», «тітка», «бабуся», «дитинка», «господи боже мій», «плаксій», «чайник», «вареники», «бантик». Такий прийом часто використовується в мультикультурних творах для демонстрації мовних відмінностей між героєм та оповідачем. У випадку романів про Україну, вживання таких слів-маркерів не є винятком, хоча іноді трапляються неточності у відмінюванні.
Авторський прийом може також вказувати на білінгвальну родину, де діти говорять російською, але звертаються українською до старших родичів, майже не розрізняючи ці мови. Це проявляється у звертаннях та прислів’ях, які використовують персонажі.
Що?
«Соняшникові хлопчики» (The Sunflower Boys) вийшли влітку 2025 року в США і отримали надзвичайно теплий прийом. Роман відзначили численні авторитетні видання, зокрема Kirkus Reviews, Publishers Weekly, Washington Post, People Magazine, Oprah Daily, NPR, Forbes. Він потрапив до рейтингів «25 найкращих романів року» та «10 найкращих книжок літа».
«Washington Post» у своїй рецензії почав з несподіваної аналогії, яка, втім, досить вдало окреслює контекст. Багато рецензентів розглядають «Соняшникових хлопчиків» передусім як історію про Україну та людей, які опинилися у смертельній небезпеці через російську агресію. Саме такою була задумка автора, і саме так роман сприйняли читачі.
Критики відзначають, що, попри очевидну любов автора до України, роман не є її панегіриком. У ньому порушуються теми безправ’я та корупції, які загострюються під час війни. Особливо читачам сподобалася сюжетна лінія про батька-ухилянта.
Сам Сем Вахман наголошує, що його роман має реальне біографічне підґрунтя, хоча головний герой Артем не є прототипом конкретної людини, а скоріше збірним образом. Письменник спілкувався з українськими підлітками-біженцями в Румунії, де викладав англійську мову. Їхні історії евакуації та досвід підлітків, які пережили камінг-аут під час війни, надихнули його.
Про що?
Головний герой роману — одинадцятирічний Артем Вовченко, учень 6-Б класу чернігівської школи №16. Він не надто старанний у навчанні, найкращі оцінки має з малювання, яке захоплює його настільки, що він проводить за цим заняттям більшу частину уроків, сидячи за однією партою з найкращим другом Віктором Гайденком. Також Артему добре дається математика, адже домашні завдання з цього предмету йому допомагає виконувати молодший брат, восьмирічний Юрій.
Хлопці живуть з мамою. Їхній батько, Сергій, сім років тому виїхав на заробітки до Флориди, США, і тепер чекає на грін-карту, аби мати змогу повернутися. В Україні він був лікарем, родом з Карпат. Мама Валентина – вчителька з Чернігівщини. Батько підтримує зв’язок з синами телефоном та надсилає подарунки. Нещодавно Артем отримав у подарунок скетчбук, у якому почав малювати портрети близьких: Юрія, мами, Віктора, діда.
Далі в тексті йтиме детальний опис сюжету, але якщо ви плануєте читати роман, радимо пропустити цей розділ, щоб уникнути спойлерів.
Вересень 2020 року. Триває пандемія. Батько Артема ось-ось отримає дозвіл на проживання і планує повернутися наступного літа. Артем починає відлік до його приїзду, а поки його життя насичене підлітковими клопотами: нудні уроки, малювання, перегляд жахастиків, ночівлі у друзів, дитячі дні народження, хвороби, перший ріст волосків під пахвами, шкільні екскурсії. Артем починає усвідомлювати свої почуття до Віктора, але, почувши гомофобні висловлювання від дорослих, боїться їх визнати. Батько приїжджає на літо, подорожує з хлопцями Карпатами, а восени повертається до США.
Знову вересень 2021 року. Віктор проводить літо у тітки. Артем і Віктор напиваються та йдуть купатися на річку. Там Артем малює Віктора, зображуючи його тіло так, як завжди хотів. Віктор бачить у малюнку те, чого боїться, і хлопці перестають відкрито спілкуватися, що завдає їм обом болю. На початку осені Артем і Юрій їдуть до діда в село Васюки, де допомагають збирати соняшники, за що дід дарує їм гроші на приставку, про яку мріє Юрій.
Під час роботи дід розповідає хлопцям історію свого роду, про тих, хто пережив Голодомор, радянську та нацистську окупації, і заповідав не забувати зло, яке чинили росіяни. Це вводить у роман тему війни. Артем згадує ветерана АТО, сусіда, який евакуювався з окупованого Донбасу, прапорці на Майдані Незалежності, розмови з чоловіком у камуфляжі про полеглих побратимів. Артем, який не відчував війну на Сході, тепер починає усвідомлювати її разом з розповідями діда.
Лютий 2022 року. Починаються обстріли району, де живе родина. Школа та будинок Вовченків зазнають руйнувань. Батьки Віктора пропонують виїхати разом, але Валентину з дітьми відвозять до діда у Васюки, а самі вирушають до родичів. Батько Сергій наполягає, щоб вони не покидали місто, залишаючись у США. На початку березня хутір окуповують росіяни. Валентина встигає сховати дітей у льох, звідки вони чують про насильство та вбивство матері й діда. Артем вирішує якнайшвидше повернутися до Чернігова. Після кількох днів небезпечної подорожі хлопці дістаються Лісового, де розуміють, що додому повернутися не вдасться. Евакуаційним автобусом вони їдуть до Києва, потім потягом – до Львова. Дорогою у Юри починається гарячка. Біля Вознесенська тривають бої, і Артем дізнається, що там перебуває Віктор. Батько прибуває до Польщі, але боїться в’їжджати в Україну, бо підлягає мобілізації.
Весна 2022-го, Львів. Батько нарешті наважується перейти кордон, щоб забрати синів. Йому не дозволяють вивезти дітей без свідоцтва про смерть матері. Сергій пояснює синам, що його змушують воювати, тоді як він хоче захистити їх. Діти не хочуть їхати з України, але батько має вагомий аргумент: в країні немає ліків для Артема. Конфлікт між батьком і сином наростає.
«Дідько, Артеме, — каже батько, притуляючись до стіни і закриваючи очі руками, — я роблю все, що можу». «Твоя робота — убезпечити нас? Яка дурня! Ти збрехав нам. Казав, що будемо у безпеці в Чернігові, нам довелося ховатися у підвалі, поки дядя Саша не прийшов і не врятував нас. Ти казав, що ми будемо у безпеці в Васюківці, тепер мама і дід мертві. Ти був єдиною людиною в безпеці. В безпеці в Америці. Ти нас покинув, і може бути, якби залишився…». «Може бути, якби я залишився, сталося б що?» — питає батько. Його очі тьмяніють. Я нічого не відповідаю. Я знаю, що зробив йому боляче, я навіть шкодую про це. Але не хочу вибачатися. І відмовлятися від своїх слів теж не хочу».
Тим часом у Львові Артем випадково зустрічається з Віктором. Родина Віктора змогла виїхати з окупованого Вознесенська, уникаючи колони танків. Їхній автомобіль обстріляли, Віктора поранило. Його мати розповідає Артему, що загибла мати Віктора знала про його гомосексуальність і пишалася сином. Віктор обіймає Артема на прощання, показує малюнок, який його бентежив, і приймає свої почуття до нього. Вони розуміють, що, ймовірно, більше не зустрінуться, і прощаються як перше віддане кохання.
Батько знаходить провідника, який допомагає йому з дітьми перетнути кордон, але той їх грабує. Батько самотужки тікає з синами з країни. Батько Віктора мобілізований і вирушає на фронт. Артем поступово адаптується до життя в США, Юрій — дуже швидко, майже не пам’ятаючи України.
Навіщо?
У скетчбуці Артема сто сторінок і сто малюнків, а в романі — дев’яносто дев’ять розділів. Це символізує невизначеність подальшого життя підлітка. Чи буде він американцем після повноліття? Чи повернеться в Україну? Чи відбудеться його нова зустріч з Віктором? Останній розділ залишається порожнім.
Артем показує свої малюнки психологу та вчителю, розповідаючи свою історію. Малюнки починаються з мирного життя, а потім фіксують те, що підліток побачив у зоні бойових дій та під час евакуації. Останній малюнок зображує його брата Юрія, який грається з друзями в американський бейсбол. Артем коментує: «Мій альбом – це музей мертвих і зниклих безвісти».
У його альбомі є живі люди, але й вони стали «мертвими та невстановленими», адже радикально змінилися. Вони перетворилися на спогади, артефакти, інструменти свідчення, музей. Останній розділ, де Артем показує малюнки вчителям, які турбуються про його психіку, міг би бути солодким хепі-ендом, якби не його репліка. Дорослі, які не мають досвіду війни, постають як відвідувачі музею, які після екскурсії повертаються до свого звичного життя.
Цікаво, що в скетчбуці немає малюнків самого Артема та його батька. Перше слово в романі — «татів» (Tato’s). Історія починається з чогось, що належить батькові, а закінчується тим, що належить Артему. У цьому полягає розвиток персонажа: він формує власну систему цінностей, виходячи з пережитого досвіду, яким не хоче ділитися.
Батько розповідає синам казки про міфічних істот Карпат — Чугайстра та Вихора. Вони стають частиною родинної міфології. Юрій захоплюється античними міфами, особливо Гераклом, і під час обстрілів читає адаптовану для дітей «Іліаду». Це символічно, адже він читає перший літературний твір про обложене місто, яке падає під натиском ворога.
Назва роману, «Соняшникові хлопці», апелює до біблійного коду. Сцена втечі з хутора перегукується з віршем про вигнання Адама з Едему. Артем пояснює, що таке Вирій — рай-Едем, з якого людину вигнали за гріх. Роман чітко розділяється на частини «до» і «після» вигнання, до і після великої війни.
«Не сумуйте, — каже дід нам, — це не країна війни і печалі. Це ваша країна, хлопчики-соняхи. Земля, небо і все між ними. Це ваша спадщина. Це все належить вам».
Артема і Юрія в родині дражнять Явою і Павлушею — героями «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка. Порівняння доречне, адже брати — вигадливі бешкетники, а назви хуторів з книги Нестайка та дідового перегукуються. Автор також згадує, що Вовченки живуть на вулиці Всеволода Нестайка в Чернігові (хоча такої вулиці, ймовірно, не існує, що може бути авторським прийомом).
Нестайко, як дитина війни, в інтерв’ю розповідав про досвід бачення розстрілів у Бабиному Яру. Порівняння братів з роману Вахмана з Явою і Павлушею опосередковано вводить у твір досвід інших дітей війни, які переробили свою травму через оспівування мирного дитинства. «Пригоди в кукурудзі» стають умовною інваріантом «хлопців у соняшниковому полі» Вахмана.
Отже, роман-виживання, на думку експертів, чи роман-свідчення, за визначенням автора? Додам від себе іще одну опцію: роман-становлення.
«Соняхи» відкривають два епіграфи: з «Зачарованої Десни» Олександра Довженка та з вірша Сергія Жадана. Епіграф Довженка вказує на локацію (Чернігівщина) та тему — дорослішання юнака на тлі доленосних для його країни подій. Рядки «моя незаймана дівице Десно», «далека красо моя» поєднуються з невинністю головного героя, яку він ось-ось втратить.
Вірш Сергія Жадана кореспондує з проблемою роману. Вахман цитує фрагмент «Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні» з поезії «Як ми будували свої доми». Акцент у цьому вірші, ймовірно, падає на рядок «Що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть», що є наголошеною проблемою роману.
Якщо ідентичність — це процес («будувати свої доми»), то результатом і наслідком цього процесу є те, що людина говорить уві сні, коли не потребує або не має надії на розуміння наяву. Сильна заявка роману, виражена вже на рівні епіграфів, реалізована гідно.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: chytomo.com