15.07.2026
Тетяна Петренко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Емма Антонюк. Прощання з телебаченням! – «Лабораторія», 2026 – 528 с.
Безперечно, на книгу блогерки та журналістки Емми Антонюк чекали відтоді, як видавництво «Лабораторія» анонсувало її серед своїх майбутніх авторів. Безперечно, з появою книги все читацьке коло кинулося читати її та залишати схвальні відгуки, що цілком очікувано: книга про новітню історію української журналістики з перших вуст — це справді захопливо. Натомість у середовищі літературних критиків до твору Антонюк поставилися зі значним скепсисом. Ні, не подумайте, річ тут не у снобізмі чи невірі в те, що популярна медійна постать може створити цікавий текст. Просто існує різниця між цікавою книгою та майстерно написаним романом.І оскільки ви прочитаєте Антонюк незалежно від будь-яких літературних «за» та «проти», спробуємо пояснити, що пішло не так у книзі і чому «Прощання з телебаченням!» не складається у цілісний роман.Літопис очевидиці
Повернімося у минуле — у вже такий далекий кінець 2022 року. Тоді видавництво «Лабораторія», анонсуючи авторів, з якими планує співпрацю, назвало Емму Антонюк. Нагадаємо: коли книга анонсувалася, йшлося про нонфікшн — автобіографічне видання про діяльність Антонюк на телебаченні.
Минали роки, книга писалася, розмиваючи риси реальних персонажів і, ймовірно, додаючи вигаданих. І можна зрозуміти, чому Емма від автофікшну поступово перейшла до площини чистого фікшну: не про все можна розповісти, не зруйнувавши стосунків і не наразивши на небезпеку себе, колег та близьких людей. Не кажучи вже про скривджених прототипів, яким точно буде що закинути медійній авторці, якщо вона розкриє обличчя та деталі історій персонажів свого життя. Отже, видання змінилося порівняно з тим задумом, який анонсувало видавництво. До якісного документального стовбура прищепили слабку гілку художньої історії.
«Прощання з телебаченням!» вийшла цікавим виданням, але не як роман, а як літопис свідка подій. Це — здебільшого хроніка подій та опис епохи, аніж роман про становлення особистості. Така ж хроніка, як і інший відомий художній бестселер «Лабораторії», кримський твір «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової — слабкий сюжет, але чудово опрацьований матеріал, де в центрі книги опиняється історичний час і простір, а не всі його картонні персонажі.
Є в цьому феномені художньої обробки потенційно хорошого нонфікшну частка фатуму українського книговидання: ми досі не дуже вправно працюємо з нонфікшн-книгами, якщо це не популярні видання про науку, психологію та мемуари давно померлих людей. У США, до речі, різноманітний нонфікшн отримує свої номінації Пулітцера. В Україні з нехудожньою прозою досі складно. Настільки, що ми розмірковуємо, чи не зарахувати «Гемінгвей нічого не знає» Дроня до збірки оповідань, оскільки це класний текст.
Але повернімося в дзеркальне відображення телебачення.
Скелет у шафі
Сюжетний кістяк у книзі Антонюк чітко окреслений, хоча й виразно виступає з маси журналістських кейсів. Героїня цього роману — Віра Дорош — яскрава журналістка з комплексом нелюбленої дитини. Вона працює на телебаченні з 15-ти років, робить блискучу кар’єру і здобуває статус авторитетної журналістки в усіх медіа, де працює. А все завдяки дитячим травмам від головного мотиватора в житті Віри, її вітчима Валєри. Дівчині необхідно весь час перемагати й бути поміченою, адже Валєрі треба було хизуватися названою дочкою перед знайомими. Її збуджує підкорятися в сексі й отримувати ляпаси, адже «любов» вітчима проявлялася через насильство й приниження. Навіть коли цей чоловік помирає, його голос міцно вкорінюється в голові героїні. Саме дух «батька» Валєри штовхає Віру невпинно підніматися кар’єрними сходами, сяяти, бути найкращою (а заразом не триматися жодних стосунків). Надто прозорий, нічим не прикритий психологічний кейс.
Якщо розглядати цю книгу як роман, то ми описали його кістяк, до якого мали б кріпитися м’язи тексту. Натомість історія Віри стоїть як гарний скелет у шафі, виблискуючи зубами й ледь-ледь затуляючи портрет Юджина Гранда, підліткового кумира героїні. Більша частина «Прощання з телебаченням!» оповідає іншу історію — історію культури початку століття, а саме її журналістських реалій.
Книга проводить нас через редакцію провінційного телебачення, через журналістику Криму часів, коли Ющенко запровадив квоти на український контент, веде закордонними ньюзрумами й престижними столичними каналами. Показує, як варто створювати медійні історії, і трохи розмірковує над замкненим колом непопулярності тем культури на телебаченні. До слова, зачіпаючи теми, з яких можна було б розгорнути по невеликому есею, авторка швидко залишає ці зачини. Тож ні самодостатнього оповідання, ні документальної історії, ні есею!
Фактично це добірка історій, що стоять за трихвилинними телевізійними сюжетами. Деякі з них стислі, деякі розширені до, так би мовити, повістей, деякі поєднані лейтмотивом (як-от цікавість героїні до історій про тварин і насильство, адже і те, і інше — про беззахисних створінь, у яких Віра, очевидно, впізнає себе). Саме в таких повторюваних мотивах роман ніби намацує власний центр тяжіння. Проте ці нитки так і не сплітаються у вузлики, що характерно для новин, але дещо дивно виглядає в романі. Потік історій Віри створює відчуття застою. Книгу можна відкласти на будь-якій історії і не відчути від цього втрати. Це при тому, що матеріал для більшості історій цікавий, дотепний і має художній потенціал.
З цієї книги, як казав Прохасько, можна було б зробити кілька оповідань. Наприклад, є тут чудова історія про те, як підліток Віра за сприяння свого старшого заможного «залицяльника» організовує виступ Любка Дереша у Чернівцях. Гарна комедійна історія про зустріч із мрією та руйнування фанатських ілюзій об реальність — загалом історія, з якою Віра постійно стикається, але яка не осмислюється в книзі. Буде у героїні зустріч із ще одним надзвичайно харизматичним чоловіком — старшим музикантом Любомиром Славським, у якому є щось від образу Йосипа Ротського з роману Юрія Андруховича «Радіо ніч». Буде й зустріч із викладачкою акторської майстерності Бреда Пітта та інші історії. Проте всі вони подані рівно, як синоніми через кому. Між ними бракує динаміки та зв’язності. Історії за сюжетами Віри виливаються на нас, як потік контенту з телевізора: проговорені однаковим голосом симпатичної новинарки.
Дірки в романі
Погляньмо уважніше, що з потоку історій у книзі насправді має художній потенціал для роману.
Є в книзі Антонюк вдалі історії, після яких Віру, здавалося б, мало б почати переслідувати. Вона робить два сильні журналістські розслідування про тварин, що складаються в окремий мінісюжет. Перший — про ігуану та інших екзотичних тварин, яких утримують у неналежних умовах. Другий — про заробіток на мавпочках на кримських пляжах. Обидві історії скандальні, викривальні й потенційно небезпечні. Ба більше, вони ніби віддзеркалюють саму Віру: вона намагається висвітлити долю беззахисних створінь, із якими ми можемо ототожнити й саму героїню. Проте книга не розвиває цієї паралелі.
Для власників тварин ці сюжети мають наслідки, а для Віри — жодних. Там, де роман зазвичай нарощує напругу — героїню могли б почати переслідувати, погрожувати їй, розбивати вікна чи принаймні вона сама могла б себе накрутити й почати бачити переслідування на кожному кроці — у книзі лунає глуха тиша. Після гучних розслідувань нічого не відбувається, і вони зникають із пам’яті так само швидко, як пересічний телевізійний сюжет. Навіть після матеріалу про Винника ми принаймні дізнаємося, що співак образився на Віру. Тут же — повна відсутність наслідків. Стає трохи образливо за професію: невже журналістика справді нічого не здатна змінити?
Закрити б героїню в цих двох справах — і ось уже вам матеріал для трилера у стилі Андрія Сем’янківа.
Або ж є в книзі перерваний сюжет про те, як Віра усвідомлює себе феміністкою. Вона має підготувати матеріал із феміністкою і фактично вперше бачить людину з такими переконаннями та ідеалами. Ми відчуваємо, що це важливий епізод для становлення героїні. Проте після завершення цього епізоду він розчиняється безслідно. Віра змінюється, наче за помахом чарівної палички. А розвиток героїні, який би утримував нашу увагу і створював напругу, навіть не намагається проявитися.
І таких перерваних тем, якими “вагітніє” роман, буде чимало. «Прощання з телебаченням!» не стало книгою про щось одне — воно ковзає по поверхні різних тем і сюжетів, намагаючись охопити неосяжне. Повертається враження, що для Антонюк важливіше було нічого не втратити з літопису власного життя, аніж викинути фрагменти, які для розвитку роману не відіграють жодної ролі.
Крім того, монотонність і відсутність напруги змушують нас затягнуто читати книгу. Як читачі, ми втрачаємо надію, що в ній щось станеться: якщо вже за мавпочок і контрабанду Вірі нічого не було, то чого далі чекати?
Наприкінці починаєш помічати, що, вочевидь, авторка і сама втомилася від свого письма і намагається поставити крапку трохи швидше. Порівняйте розлогий і змістовний розділ про кримський період у житті Дорош із кількома сторінками про пандемію. Еммі не вдалося дати Вірі жити власним життям і поставити крапку в історії з телебаченням в інший момент, ніж це зробила сама Антонюк. Романна історія мала б рухатися за логікою розвитку героїні. Натомість у книзі все підпорядковано життєпису та етапам розвитку не Віри, а Емми.
Головний прокол «Прощання з телебаченням!» — неможливість відділити від Віри Дорош тінь Емми Антонюк. Ми читаємо цю книгу як роман про Емму, хоч би як вона запевняла, що це не про неї. І зацікавленість виникає насамперед до мемуарної основи цих історій: найбільша інтрига книги — що з описаного було насправді, а що Емма все ж дофантазувала. Не найбільший комплімент для художнього тексту, чи не так?
Прощання з дитячими мріями
Але скільки можна розбирати недоліки, запитаєте ви. Про що цей роман?
«Прощання з телебаченням!» — це історія Попелюшки, яка увірувала, що бути телевізійною картинкою — її найбільша мрія та найвищий критерій щастя. Тож вона ходить і приміряє свої ніжки до кришталевих туфельок стандартів і принципів журналістики в різних осередках: від регіонального телеканалу до великого престижного столичного медіа. Тільки це феміністична Попелюшка, яка не чекає нагоди, а робить усе, щоб її обрали на відповідні посади у відповідні видання. Щось незримо ріднить Віру Дорош із кар’єристом Степаном Радченком із «Міста» Підмогильного. От тільки Віра лізе вгору не через секс із колегами, а залишає позаду чоловіків-колег із розбитими сподіваннями, переростаючи їх.
Замість щасливого кінця в цій книзі буде звільнення від своєї мрії – героїня має зцілитися від ілюзій щодо телебачення. Зрештою, бажання стати глянцевою Попелюшкою — ознака покоління і того часу, коли у нас, як у героїні Антонюк, був нуль власного простору (за Вірджинією Вульф), зате 3 телевізори у квартирі. Багато хто з батьків дивився туди, в екран, замість помічати нас, своїх недолюблених дітей. І тому ми прагнули опинитися по той бік телебачення, стати ідеальною відретушованою картинкою, яку наші близькі хоч так нарешті побачать.
Така дуже терапевтична і дуже правильна історія з добрим посилом, яка так і залишається кістяком у шафі. Хіба тільки наприкінці історії цей кістяк вже має вініри.
До речі, пам’ятаєте, що робили сестри Попелюшки в нередагованій версії казки, щоб втиснути ноги в черевичок принца? Обрубували собі пальці. З нонфікшн-матеріалом, який намагалися втиснути в черевичок роману, сталося приблизно те саме.
Купити книгу Емми Антонюк «Прощання з телебаченням!»