22.04.2026
Ілля Рудійко
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Нещодавно, у тридев’ятому царстві Івано-Франківська, у стінах промприладівського «Сенсу» з високими полицями книжок, три мисткині слова, немов три сестри із давньої притчі, зібралися разом, аби повідати народні оповідки. Точніше, вони зібралися не стільки розповідати, скільки говорити про народні історії, створені однією з них, а люди довкола гуртувалися на це дійство, щоб послухати їхні розповіді. 3 квітня, четвертого дня фестивалю-майстерні для молодих авторів «Прописи», відбулася відкрита бесіда з Сашею Довжик — літераторкою, менеджеркою культури та очільницею Інституту документування та взаємодії INDEX. Цьогорічні учасниці «прописів» та ведучі події Валерія Бойко й Аліса Москаленко розгорнули діалог навколо книги Саші Довжик Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War, яка вийде друком цього вересня у британському видавництві Extraordinary Books.Як поєднуються документалістика та народні історії, які підказки для самовираження можуть надати знайомі сюжети, як дійсність (не) наслідує мистецтво — ці та інші думки аналізуємо в нашому конспекті з казкової бесіди про неказкові реалії.Як козаки перетворилися на казкових героїв
Саша Довжик зазначає: оскільки вона родом із Запоріжжя, то з раннього дитинства її супроводжували історії про козаків. Саме вони були найсильніше овіяні міфами в її оточенні, і розповіді саме про них були найближчими до уявлень про народні сюжети. Насправді, надмірність козаків у шкільних підручниках навіть дратувала, і це певною мірою посприяло оточенню їхнього образу ореолом вигадки для авторки — таким чином реальний, історичний факт поступався казковим асоціаціям і враженням.
Але з початком повномасштабного вторгнення, як зауважує Саша Довжик, образи козаків ожили для неї та втілилися в її однокласниках, усі з яких взялися за зброю у 2022 році.
Один із них зрештою навіть є персонажем її книги — маючи позивний «Мамай», козацькі вуса й чуб, він знову продемонстрував, як сучасні реалії переплітають матриці дійсності та квазіказкових сюжетів. Можливо, саме цей зсув образу козака з виміру життя у вимір казки або навпаки й став початковою точкою, з якої Саша Довжик почала шукати паралелі між реальними історіями та відомими сюжетами — і, ймовірно, саме з цього почалася подорож її книги.
Перекласти дійсність на мову казки
Книга Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War, як стає зрозуміло з події, — це збірка історій, що розповідають про реальний досвід повномасштабної війни через сюжетні формули народних казок, міфів та легенд. Ця книга, звісно, не може вважатися репортажною, оскільки, як підкреслювала Марія Титаренко у своїй лекції напередодні, художній репортаж має бути абсолютно вільним від авторської вигадки, яка, своєю чергою, є невід’ємною для жанру казки. Проте для книги Саші Довжик важлива сама репортажна інтенція — ці історії мають на меті засвідчити реальний досвід, хай навіть у незвичній для цього формі.
Авторка стверджує, що казкові образи за своєю природою є універсальними; вони акумулюють знання поколінь та концентрують досвіди, які є актуальними та впізнаваними для всіх без винятку. Отже, ці образи можуть бути зрозумілі за кордоном і передавати українські послання зовнішній аудиторії. Казки як форма звернення підходять для того, щоб перекласти унікальний у своїй жахливості український досвід на універсальну мову знайомих образів та сюжетів, які можуть зробити українську реальність більш зрозумілою для тих, хто не контактує з нею безпосередньо.
Коли казка перестає бути казкою
Натомість із внутрішньою аудиторією ці тексти працюють інакше. Саша Довжик зізнається, що не впевнена, чи її казки дозволяють дистанціюватися від травматичного досвіду — навпаки, ці тексти скорочують дистанцію, пропускаючи болісну історію крізь вас. Казки тут скоріше слугують інструментом для знаходження точки, де логіка та закони жанру руйнуються, де не спрацьовує формула «жили довго і щасливо». Ці казки, дуже часто лише з відносним щасливим кінцем, допомагають дослідити сюжет, а відтак — контекст, який і виводить знайомий сюжетний шаблон з проторованої колії його розвитку. Тобто сама жанрова дисфункція тих казок, які розповідає Саша Довжик, має змусити читача замислитися над причинами цієї дисфункції — а причини, звісно, тут жодним чином не вдається назвати казковими.
Червона Шапочка 2022
Так, наприклад, казка про рукавичку втілилася в книзі в історію мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські загарбники близько місяця утримували в підвалі школи без свіжого повітря, води, їжі та елементарних санітарних умов. Утім, якщо в казці рукавичка набуває необмежених розмірів і стає порятунком для героїв, то підвал Ягідного навпаки підкреслив стиснення простору, якого катастрофічно бракує всім. Те, що в казці є порятунком, у житті стає загибеллю; те, що робить казку казкою, у житті обертається кошмаром. Це і є той поворот жанрового шаблону, який, використовуючи знайомі всім образи, показує: сама реальність тут настільки зламана, що навіть казки зазнають онтологічних змін.
Інша історія книги Саші Довжик переосмислює казку про Червону Шапочку і виникає з розповіді, яку авторці передала її перукарка навесні 2022 року. Ця розповідь стосувалася нещодавнього особистого досвіду втечі з окупованої Бучі: перукарка, а також її мама та бабуся переховувалися у підвалі, поки над ними в їхньому ж будинку ходили росіяни; коли жінки вирішили, що ховатися там далі небезпечно, то здійснили спробу покинути Бучу, і в цьому їм допомогли четверо «вовків», які весь час сиділи разом із ними у підвалі. Як виявилося, «вовками» перукарка називала навчених вівчарок, які в ніч утечі вивели жінок під обстрілами через ліс до українських позицій.
Образна система цієї історії — ідентична до казкової: дівчина, її мама та бабуся, «вовки», а також «мисливці». Ось тільки останні зазнали інверсії значень: російські «мисливці» становили загрозу, а «вовки» стали рятівниками. Традиційна форма відомої казки більше не працює в українському контексті — сама дійсність диктує новий (не)казковий сеттинг, і саме ця зміна підлягає тут переосмисленню через жанр казки.
Діснеївська принцеса сама долає дракона
Переосмислення народних казок — винахід не новий.
Як зазначає Саша Довжик, на неї значною мірою вплинула феміністська ревізія казок, що відбувалася в Західній культурі у XX столітті. Її здійснювали, зокрема, такі авторки, як Сильвія Плат, Енн Карсон, Алісія Острікер; в українській же культурі подібні процеси просувала у своїй творчості Леся Українка, чия «Кассандра» — як історія про зверхнє і байдуже ставлення до попереджень — реактуалізувалася з початком повномасштабного вторгнення.
Ці та інші письменниці переписували казки й легенди, зокрема, з метою зламати закладений у них патріархальний чи патерналістський шаблон, який втрачав актуальність в екстремальних умовах історії.
З одного боку, це підкреслює важливість зміни акцентів казки, які, очевидно, не є статичними; з іншого ж — це показує гнучкість тих історій, які супроводжують нас протягом століть і які динамічно реагують на соціальні зміни. Отже, казки не можуть оминути й реалії війни, не зазнавши при тому змін. І книга Саші Довжик яскраво це демонструє.
Страшні казки
Те, як форма казки працює зі свідченням жаху дійсності, також становить її значну перевагу для комунікації із закордонною аудиторією. Саша Довжик наголошує: трансляція жахливих реалій «прямо в лоб» не завжди працює на Заході, оскільки тоді реципієнт вмикає захисний механізм відгородження від трансльованого повідомлення, вмикає режим скидання з себе тягаря відповідальності та свідчення. Натомість казка дозволяє таки повернути погляд до жаху, хоч і обхідним шляхом, завуальовано. Замість лякати непідготовленого адресата нецензурованою, натуралістичною оголеністю дійсності, казка пропонує йому дійти до цього довшим і обережнішим шляхом — через знайомі культурні шаблони.
Це перегукується з галуззю, де казки залучені найактивніше в сучасному світі, — їх розповідають дітям. І такій розповіді властива обережність і лагідність у ставленні до психіки дитини, максимальна чуйність до елементів, які можуть її травмувати. Очевидно, закордонна аудиторія, з якою ми хочемо взаємодіяти й від якої прагнемо розуміння нашого контексту, багато в чому потребує подібного ставлення — акуратного і виваженого, — тож і жанр казки тут надзвичайно стає в пригоді.
Нерозказані оповідки
Водночас є й казки, для переказування яких ще не настав час. Однією з таких Саша Довжик називає казку про Синього Бороду. І йдеться не про те, що нашим реаліям бракує контексту, який дозволяв би накласти його на матрицю цього казкового сюжету, — на жаль, історія про владного чоловіка, який знищує жінок, має навіть забагато ітерацій у нашій дійсності, — а натомість ідеться, вочевидь, про те, що така казка була б нині аж надто травматичною.
Якщо та казкова форма, яку Саша Довжик виводить у своїй книзі, має на меті зафіксувати історії людей, яким вона небайдужа, і продовжити їхнє існування на книжкових полицях паралельно з прототестами, то апеляція до впізнаваного компонента боротьби добра і зла, що його інтегрує казка про Синього Бороду, наразі має зависоку емоційну ціну.
Адже казка проговорює не тільки тріумф добра, а й те, що цьому завжди передує торжество жаху. І часом цей жах настільки великий, що казка не може його охопити. Але казка може з ним працювати.
Насамкінець
Після всіх запитань та відповідей подія завершується, публічна розмова потроху переходить у подальші плітки, тож ми можемо сказати: «Ось і казочці край». Хоча насправді казка ніколи не закінчується. Недарма героїнею однієї з казок Саші Довжик є Шехерезада — нею у книзі виступає Вікторія Амеліна. І послання цієї історії таке: у постійному свідченні є певна сила, і поки ми розповідаємо свої історії, ми не зникаємо. Тож ми з нетерпінням чекаємо на появу Apocalypse Baroque: Tales from Ukraine at War і, попри всі ревізії та жахи історій, таки хочемо дописати наприкінці про їхніх героїв, хай навіть авансом: «І жили вони довго та щасливо».