30.01.2026
Аліна Данилюк
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
В рамках Премії імені Юрія Шевельова пройшов сьомий фестиваль «Дні есеїстики». Захід організовано Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). Кураторські обов’язки «Днів есеїстики» взяла на себе перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.Протягом фестивалю відбулася низка обговорень, лекцій та бесід з українськими авторами-есеїстами. Основною темою заходів стало культурне розколонізування, нова парадигма глобальної доби та самобутності в мистецтві.14 грудня в книгарні «Сенс» на Хрещатику відбулася дискусія між Тетяною Огарковою, літературознавицею, філософинею, та Володимиром Єрмоленком, філософом, перекладачем, президентом українського ПЕН, співавторами подкасту «Kult: Podcast». Вони говорили про свою спільну збірку філософських есеїв «Життя на межі: Україна, культура та війна», опубліковану видавництвом «Дух і літера».Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко міркували над визначенням есею як жанру, його зв’язком із їхньою книгою, представленими в ній концепціями, нашою історією та простором, а також над тим, як ми переживаємо досвід війни.Ділимося з вами ключовими ідеями, висловленими під час бесіди.Есеїстика як практикаТетяна Огаркова
Чим відрізняється науковий текст від есею? Пригадую одну з метафор, яка, здається, добре це пояснює: есей як подорож. Це дуже повільна мандрівка, адже есей – це текст, який ти пишеш не лише для того, щоб комусь щось пояснити. На початку роботи над ним у тебе може навіть не бути готової відповіді на питання, яке ти собі ставиш. Це мандрівка, на яку ти наважуєшся, не знаючи ще, що на тебе чекає в пункті призначення.
Есеїстичне письмо, есеїстика як жанр, часто є чудовою вправою для власного розуміння. Есей у буквальному перекладі означає випробування, спробу щось пояснити. Ми беремо певне поняття, яке може бути простим і навіть емпіричним, як-от «вода», і намагаємося його розтлумачити. Ми окреслюємо весь цей шлях і намагаємося нанизувати значення того, що бачимо. Описуємо пейзаж і, можливо, сподіваємося на те осяяння, яке часом приходить, а часом – ні. Якщо воно не приходить, то не потрапляє до книги.
Володимир Єрмоленко
Ця книга виникла внаслідок подорожей, вона є нетиповою для нас. Можемо так сказати, адже ми все ж таки більше люди, які вийшли з університетського середовища. У нашій збірці ми пішли дещо іншим шляхом, бо якщо ти розповідаєш про війну, ти мусиш говорити мінімально абстрактно. Коли ти просто говориш про обстріли, зруйновані бібліотеки, знищені села тощо – це ніколи не працює. Ми задумували цю книгу не лише для українців, а й для іноземців, тому нам було важливо багато чого пояснити. Під час наших численних поїздок ми почали усвідомлювати: у багатьох ситуаціях те, що ти бачиш, вже є певною ідеєю, вже є тим фільтром, який змушує тебе переосмислити багато концепцій.
В есеїстиці дуже важлива саме точка осягнення. Добрий есей будується на тому, що ти постійно переходиш від конкретного до загального. Тобто ти описуєш певну дійсність, максимально неповторно, але виходиш на ідею, умовно кажучи, на ейдос, який повторюється постійно».
Ще одна дуже важлива для нас річ – це ідея культури як спадкоємності. Я колись визначав філософську есеїстику як біографії ідей. Ідеї теж мають біографії, поняття мають біографії, не лише люди. Мені здається надзвичайно важливим простягати цей місток до глибин минулого.
Незмінність простору, довіра та часВолодимир Єрмоленко
У розділі про пекло ми починаємо зі славетної фрази Сартра – «L’enfer, c’est les autres», тобто «пекло – це інші». Однак, коли ми відвідуємо ці покинуті села, села, що повністю зруйновані, виникає відчуття, що пекло – це відсутність інших. Звісно, військові, ймовірно, не погодяться зі мною, і це буде правильно, адже те пекло, яке вони проходять, яке я читаю у військовій літературі – це, безумовно, інше. Пекло – це присутність ворога, який прагне тебе вбити. Гадаю, існують різні рівні цього пекла.
Зараз я слухаю один з найбільших німецьких подкастів, Lage der Nation, в одному з випусків учасники обговорювали вислів дуже відомого німецького режисера про те, що якщо війна дійде до Німеччини, він просто покине країну. Цей його індивідуалізм, гіперіндивідуалізм, думка про те, що насправді я передусім маю думати про своє життя та захищати його, ілюзія про те, що це життя, можливо, пройде серед несвободи, демонструє недооцінку того, наскільки ми залежні від інших, навіть якщо ці інші нам не подобаються, я маю на увазі інших, які все ж таки перебувають у нашій країні, наших співгромадян. У цьому ми відрізняємося.
З початком війни в нас проявилася незамінність простору. Коли німецький режисер каже, що просто поїде в іншу країну, він, напевно, не усвідомлює, наскільки відчуття дому пов’язане з нашою особистістю.
Мені не подобається слово «територія». Воно дегуманізоване, адже для кожної людини територія, яку вона залишає, є домом. Відчуття, що ти був тут, а тепер не можеш. Війна дуже гостро дає відчуття незамінності й неповторності.
Тетяна Огаркова
Попри всі наші параноїдальні настрої, ми довіряємо один одному. На цьому, загалом, ґрунтується історія з донатами. Ми читаємо пости, рука сама тягнеться, і ми швидко перераховуємо кошти. Звісно, є шахраї, що є дуже погано, але насправді, переважно, все тримається на довірі. Нам складно пояснити ззовні, як це функціонує. Довіра існує як одна з рушійних сил того, що ми з вами все ще тут сидимо. Така рушійна сила взаємопідтримки: ми продовжуємо довіряти один одному попри все.
Мені видається дуже важливою думка про час. Розуміння, що час вимірюється не математично, не астрономічно, він вимірюється, як ми часто цитуємо Анрі Бергсона, французького письменника, «кількістю подій, які його наповнюють», тобто інтенсивністю досвіду. Усі, певно, погодяться, що виникає враження, ніби ми за останні роки війни дуже сильно подорослішали, хтось дуже сильно постарів, хтось вже визрів. Це відчуття, ніби ми прожили кілька життів.
Ми багато пишемо про взаємини між людьми. Індивідуалізація сучасної міської людини також ставиться під сумнів. Під час війни вона зазнає певних трансформацій. Чи то побратими в одному окопі, чи то волонтери, які спільно щось роблять, чи то люди, які разом вирушають на лінію фронту – зараз формуються інші стосунки. Люди стають більш відкритими й більше усвідомлюють, що вони є частиною спільноти, а не кожен сам за себе. І це також, зрештою, наповнює наше життя змістом.
Не периферійна проблемаТетяна Огаркова
Зараз ми перебуваємо в такій точці, де чимало знаємо про нашу історію, про нашу інтелектуальну спадщину. Багато відкриваємо для себе, але варто відкривати й для інших. Я окремо виділяю тему перекладу: багато наших інституцій намагаються зараз щось робити – це чудовий момент, проте ще існує величезний пласт того, що нам також необхідно перекласти, аби дискусія, діалог могли відбуватися на належному рівні. Для цього можна використовувати можливості книг, щоб хоча б зацікавити, сказати: «Подивіться, в нас є такі автори, є такі покоління, і в тих поколіннях були такі дебати, такі ідеї, такі трагедії, як, наприклад, Розстріляне відродження». І потім прокладати мости, адже постійний діалог є надзвичайно важливим.
Усі українці є свідками, але ми хочемо бути не лише ними й не лише жертвами, ми також прагнемо бути людьми, які мають що сказати цьому світу. Цей діалог може бути філософським чи навіть політичним.
Про причини війни і про те, що нам робити далі, наприклад. Сьогодні саме той час, коли у нас є шанси. Ніхто не знає, як буде, але у нас є шанси бути почутими в цьому діалозі. У цій книзі ми хочемо заявити, що те, що відбувається в Україні, не є другорядною проблемою. Це абсолютно центральна проблема для існування європейського континенту. Ми не перебуваємо на узбіччі історії, попри те, що так часто здається, коли ти сидиш в Амстердамі, чи в Парижі, чи в Берліні… Насправді вирішується центральне питання західної цивілізації.
Поки що воно вирішується не зовсім на нашу користь. Те, що відбувається останніми місяцями, можна назвати розхитуванням орієнтирів. Але з перших тижнів повномасштабного вторгнення на запитання журналістів про території, я постійно повторювала одну й ту саму думку. Вона банальна, але її треба повторювати: це не війна за території, це війна за принципи. Питання, яке розв’язується у нас в Херсоні, Салтівці, Харкові, Лимані, є центральним для вирішення всіх питань. Саме Україна є цим центром.
Володимир Єрмоленко
Ми бачимо нашу місію в тому, щоб приїжджати в Європу і давати європейцям відчуття сенсу, відчуття сили. Цікаво, що коли ми описуємо час, історію, з’являється відчуття циклічності. Українці завжди були готові, мабуть, несвідомо, що, умовно кажучи, такі трагедії, як Голодомор чи війна, до нас повернуться. До цього несвідомо були готові й наші батьки, хоча ми витісняли ці думки. Така історія тягнеться, як мінімум, від XVIII століття, від епохи Просвітництва. Є віра, що «завтра» автоматично дорівнює «краще». Ми часто стикаємося з емоцією розгубленості в наших друзів, спричиненою тим, що ми не йдемо постійно вперед, а іноді раптово опиняємося в стані деградації.
Я дуже люблю Європу, обожнюю її, але вона справді деградує. Це не означає, що вона деградує назавжди, бо Європа має дуже багато історій, коли вона відроджується, раз на 100 років знаходить у собі ці сили. Можливо, елементом такого відродження може стати Україна.
Україна з її пошуком різних синтезів, наприклад, ліберальної та патріотичної ідеології, яка в Європі у більшості країн є в протистоянні, тобто ліберали проти націоналістів, а в нас якимось чином поєднується. Здається, це поєднання є дуже цікавою ідеєю. А що поганого в тому, щоб поєднати групові ідеї цінності спільноти та ідеї цінності індивіда?
Це тема, яка проходить крізь усю нашу культуру. У Лесі Українки одна з найактуальніших тем – це протистояння індивіда та його спільноти. Загрожений індивід проти спільноти, яка теж перебуває під загрозою. Перед ним нерідко постає вибір: чи захищати себе, чи захищати цю спільноту. Це також дилема, через яку ми проходимо. Навіть проблема з мобілізацією. У нас дуже сильне відчуття індивідуальної гідності та свободи, але іноді доводиться поступатися цією індивідуальною свободою на користь спільноти, а іноді спільнота стає тоталітарною щодо цього і так далі. Якщо ми втратимо цей синтез, цей баланс, то ми розпадемося.
Чому Україна – (не) щит Європи? Тетяна Огаркова
Коли ми були в поїздці 2023 року, і виступав Етьєн Балібар, який сказав, що не може бути, щоб демократія була зі зброєю, ми тоді ледь не попадали зі стільців. Як це? Свого часу Олександра Матвійчук дуже вичерпно пояснила, чому танки не можна зупинити, розмахуючи перед ними деклараціями. Треба вміти воювати. Ми всі віримо в те, що важливі права людини, важлива демократія, важлива цінність індивіда, важливі свободи, але також ми маємо вміти це захистити. І мені дуже не подобається метафора щита: «Україна – це щит Європи». У ній багато лицемірства. Це на кшталт: «Давайте ви будете щитом, а поки ви ним будете, ми виграватимемо час для себе, для того, щоб підготуватися». Ми маємо намагатися залучити наших іноземних друзів до розуміння того, що ця війна є вирішальною для всіх нас, не тільки для українців.
Володимир Єрмоленко
Причини, чому Європа відмовляється на 100% включатися, є дуже глибинними. Сам наратив про Другу світову війну, той, що існує в Західній Європі, вже є хибним. Наприклад, наратив, що кінець Другої світової війни був перемогою добра над злом. Для нас це була перемога одного зла над іншим злом. Одна з причин, чому СРСР виграв цю війну – його «танатократичність», яка притаманна й Росії, що жертвує великими масами людей. Тобто СРСР переміг, можливо, тому, що він просто знищив більше людей, приніс у жертву більшу кількість.. Нині дуже багато русофілії, тому перед нами не менше роботи. Якої? Не говорити, що ви чогось не розумієте, не так страждаєте, а довести, що це наша спільна війна. І треба працювати різними шляхами: ми – більше на передовій, а ви – в тилу. Якщо відчуття несправедливості, які має фронт щодо тилу, досягне якоїсь критичної точки, то ми втратимо країну та можливість взагалі захищатися. Більша відповідальність лежить на цивільних і на тилу, а не на людях, які в окопах. Поки ти в тилу, ти маєш працювати енергійніше для того, щоб допомагати фронту.