07.08.2026
Тетяна Петренко
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Абсолютний нонконформіст у часи панівного реалізму. Митець шістдесятницької епохи, що не мав зв’язку з колом шістдесятників та дисидентів. Уродженець українського села, котрий спочатку відцурався української мови як засобу спілкування та літературної діяльності, а згодом знову відшукав її для себе. Майстер короткої прози. Письменник, що розпочав свій шлях у тіні свого відомого родича. І чия трагічна загибель досі ставить запитання. Хто ж такий Григір Тютюнник і які ключі для його сприйняття ми маємо?Батьківські корені. Витоки чутливості та душевних ран
Для батька Григора, Михайла Тютюнника, шлюб з його матір’ю, Ганною Сивокінь, не був першим. Михайло був на 16 років старший за свою обраницю та вже мав досвід кількарічного подружнього життя з Ївгою Буденною, а також сина – Григорія Тютюнника.
Син Михайла та Ганни народився 5 грудня 1931 року, незадовго до початку страшних подій Голодомору. «У тридцять третьому році наша родина розпухла від голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакати перестав…», — згадує Григір у своїй автобіографії.
Це був перший етап голодування в його житті, який буде повторюватися і призведе до того, що тема їжі в творах Тютюнника займе особливе місце.
Проте голод стане лише початком нещасть на шляху майбутнього письменника. Свого батька Григір майже не пам’ятав: у 1937 році Михайла Тютюнника заарештували, а Григору на той час було менше шести років. Перед цим репресували старшого брата батька Григора, Павла. Невдовзі після цих подій на Григора чекала нова переміна – він опиниться далеко від рідної Полтавщини, поїхавши до родини дядька Филимона у Ворошиловградську область, до села Щотове.
Ви запитаєте: якщо батька забрали, то куди поділася мати? В оповіданні Григора «У сутінках» ми стикаємося зі ситуацією, де хлопчик спостерігає свою матір як закохану жінку, що має стосунки з одруженим чоловіком. Це не вигадка, а автобіографічний епізод з життя Григора, який зробить його стосунки з матір’ю досить складними.
«Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть», – пише він у своєму оповіданні.
Важко засуджувати жінку, яка опинилася в нестабільній передвоєнній порі самотньою з дитиною та репресованим чоловіком. Мотиви Ганни Тютюнник невідомі, але відомо, що вона завдала болю своєму синові.
Другий епізод голодування в житті Григора починається під час Другої світової війни. «Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни…», — зазначає він у своїй автобіографії. Щоб уникнути голоду, рідні відправляють Григора з Донбасу назад на Полтавщину. Уявіть собі 11-річного хлопчика, який два тижні долає шлях через Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опішню. Подорожі дітей по Україні у вогні, які описує Григір в «Облозі» та «Климку», зіткані з його реальних спогадів.
Нарешті, третій епізод голоду тривав у повоєнні роки. Після п’ятого класу Григір вступає до Зіньківського училища № 7, щоб отримати одяг та 700 грамів хліба — цей досвід він відображає у повісті «Вогник далеко в степу», змальовуючи вічно голодних дітей, які мріють про їжу.
Їжа в багатьох творах Григора — це визначна подія. Згадкою про сало можна спокусити на побачення («Печена картопля»). Чудова їжа — це те, що сниться героям Тютюнника («Тайна вечеря»). У «Вогнику далеко в степу» є чудовий епізод, коли герої збираються викрасти абрикоси та фантазують про їхній смак.
«— А ці абрикоси і всередині жовті, чи тільки зверху?
— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша…
— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі…
— По-моєму, вони в пушку, еге ж?»
Здається, їжа — це його мова любові.
Про Григора Тютюнника багато говорять як про людину з тонкою душевною організацією, яка надзвичайно чутливо сприймала матеріальний світ. Коли все твоє дитинство проходить у боротьбі з голодом, коли ти не пам’ятаєш свого батька і переживаєш зраду матері, залишаючись відірваним від значущих дорослих, ти виростаєш надзвичайно тривожною та обережною особистістю. Врешті-решт, коли ти поневіряєшся світом, ще не досягнувши підліткового віку, ти мусиш бути надзвичайно уважним до оточення, щоб вижити.
Харків та Донбас у житті Григора
Роки молодості Григора тісно пов’язані з Харковом та Донбасом. Після проходження військової служби майбутній письменник вирушає до Харкова здобувати вищу освіту на відділенні російської філології. Шлях дитини, яка говорила українською, до російської філології був типовим для тогочасного процесу зміни свідомості. Спочатку, коли у 1938 році Григір мав піти до першого класу з українською мовою викладання, клас не сформувався — у ньому було лише семеро учнів, тому навчання розпочалося російською. Далі — вибір престижнішої російської філології та перші спроби пера російською мовою. У його заліковій книжці переважно четвірки, а на фотографії він вражає своєю красою — юний, у морській формі, з густим чорним волоссям.
Під час навчання, у 1959 році, він одружується з філологинею Людмилою, яка також походила з Полтавщини, із села Мануйлівка. Мануйлівка стане для Григора важливим орієнтиром на карті та значущим топонімом у його творчості. Після завершення навчання в Харкові Григір докладає зусиль, щоб отримати направлення на роботу до того ж міста, що й дружина, і вдруге їде на Луганщину.
У 1962 році письменник опиняється в Артемівську, де просить дозволу викладати не в денній, а у вечірній школі, оскільки тут він зможе мати «свідомого слухача». Ймовірно, досвід вечірньої школи під час проходження військової служби підказав йому, що саме такий тип учнів буде йому близький. Викладання подобається Григору, але школа — це все ж не його покликання. Йому подобається проводити уроки, ділитися знаннями з учнями, але його дратують плани та паперова робота, а також директорська манера «розмовляти з учителем, як із солдатом» здається нестерпною.
Сам побут на Донбасі також гнітить: описуючи повсякденне життя міста в листуванні, він постійно згадує про зловживання алкоголем серед місцевих жителів. Але є й цікаві елементи опису побуту, які перегукуються з його пізнішими оповіданнями, зокрема «Оддавали Катрю»: «Над кожним дахом, навіть незавидного будиночка, — мачта телевізійної антени, у декого свої машини, мотоцикли та принаймні по двоє-троє дітей», – пише у щоденниках Григір. Промисловий Донбас у його творах постає як територія можливостей — на відміну від села Полтавщини, але також як територія, де люди втрачають себе.
Та незабаром і сам Григір переїжджає до міста, в якому він загубиться – до Києва.
Зав’язь. У тіні брата
Історію про те, чому двох синів Михайла Тютюнника назвали майже однаково, описує у своїх спогадах сам Григір. У дитинстві Григорій Тютюнник носив ім’я Ігор Буденний. Буденна — це прізвище його матері. А Ігорем його назвали тому, що мама планувала дати синові ім’я Георгій, скорочено Ігор. Але дід, перебуваючи напідпитку, дійшовши до реєстрації онука, написав дурниці, про що мати дізналася лише тоді, коли хлопчик пішов до школи.
За життя Григір перебував у тіні старшого брата. Григорій був на десять років старший і вже був визнаним письменником, коли Григір дебютував. Якось, на початку свого творчого шляху, отримавши схвалення на друк оповідання, його радість затьмарили однокурсники, натякнувши, що журнал міг помилково надіслати дозвіл йому замість брата.
Григорій помер 29 серпня 1961 року, коли Григір ще не почав публікуватися українською. Після смерті брата на Григора ліг обов’язок опікуватися спадщиною старшого Тютюнника. Григір намагається вирішити питання встановлення пам’ятника братові у Львові та Шилівці, видання його віршів. А в 1965 році разом із Павличком та Драчем працює у сценарній майстерні при Київській кіностудії над сценарієм братового роману «Вир».
Коли з’являються перші російськомовні публікації Григора, він пробує шукати псевдонім, щоб не загубитися в тіні брата, зокрема публікується під іменем Григорій Тютюнник-Ташанський.
Пізніше він інколи використовуватиме псевдонім Микола Ташаненко. Григір не вдавався до надмірної оригінальності — поблизу його рідної Шилівки протікає річка Ташань, яку він використав для самоназви, проте псевдонімом користувався вкрай рідко.
Час появи перших україномовних публікацій Григора збігається з початком його роботи в редакції «Літературної України» — це 1963–1964 роки. Тож серед його перших публікацій — не лише перші україномовні оповідання, а й нариси, які сьогодні ми б назвали мініатюрними репортажами. У його журналістських матеріалах ми бачимо те саме, що й у художній прозі, — зацікавленість людьми. Вони живі, справжні і викликають інтерес.
Але тінь брата не зникає. Коли в пресі виходить «Дивак» Григора — фактично перша поява письменника на сторінках газети, — його підписують як: «Григір Михайлович Тютюнник — молодший брат відомого письменника Григорія Тютюнника». А поруч, у рубриці «Форум читачів», рясніють захоплені відгуки читачів про «Вир», роман, який тогочасна аудиторія справді згадувала дуже часто.
Морок
Протягом життя Григора часто подавали як дитячого письменника. У цьому є певна слушність: поява його текстів на сторінках журналу «Малятко» наприкінці 1960-х і в 1970-ті роки іноді зрівнюється з кількістю публікацій у дорослій пресі. Проте називати всі тексти Григора дитячими — це шалене перебільшення. У багатьох його творах проступають моторошні елементи — напруга, жорстокість, досить страшні розв’язки.
У новелі «Червоний морок» Григір подає ідилічну картину риболовлі на Пслі, де у світанковий час, під час сходу місяця, виступають на поверхню найстрашніші спогади, гідні будь-якого трилера. І це спогади з війни. Його герой, Іван Мефодійович, заїкається, що може вказувати на травматичний спогад ще до того, як той його озвучить. «Над урочищем зирнув місяць — червоний і глибокий, мов кратер у палаючу безодню. Хмари і крапельки води на лататтях, пісок на урвищах берегів і туман над річкою набрякли густим рожевим мороком — і немов обважніли». Він виписує картину, ніби малює кіно. І це спрацьовує — стає моторошно. Ми вночі сидимо в колі цих рибалок, яких ніби й небагато є на річці, але які віддалені один від одного, лише їхні цигарки світяться посеред ночі. Цей опис перегукується з описом часів війни, де пугач передвіщає героєві біду. Герой розповідає про ніч, коли загинули його побратими – відтоді він не може бачити, як сходить місяць. Ця моторошна картина пробуджує в ньому найгірші спогади.
Не менше мороку в оповіданні «Обмарило». Григір доводить історію про щасливе очікування подружжям народження поросят до катастрофи. Свиня з’їдає поросят, а останнє випадково уві сні душить сам господар. Моторошності оповіданню додає те, що дружина в цій парі вагітна, а отже, сюжет натякає нам на можливу майбутню паралель у житті двох породіль.
Новели Григора – це постійно історії людей покалічених — фізично та душевно, покинутих або тих, у кого всередині тільки зароджується трагедія. Н
авіть гарні любовні історії «Зав’язі» та «Холодної м’яти» несуть у собі зерна катастрофи. Дід у «Зав’язі» попереджає героя, що його обраниця може стати його вироком, і сама поведінка коханої героя підводить нас до думки про таку можливість. Дід попереджає:
— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться. <…> …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
Чи не містить цей невтішний прогноз у новелах Григора зародку складнощів і його особистого подружнього життя?
Складнощі сімейного життя
Григора важко було б назвати відданим трудоголіком, кар’єристом чи принаймні людиною, яка вміє планувати сімейний бюджет. У листуванні Григора ми бачимо, що питання фінансів часто турбують його. Він не був людиною, яка погодилася б писати будь-що заради грошей, і часто критикував графоманів, які писали заради гонорарів. Сам Тютюнник писав неквапливо — часто його підганяли редакторські терміни, але йому було некомфортно в такому ритмі. Інколи в листуванні він сподівається, що його твори візьмуть до журналів і він зможе отримати гонорар, характеризуючи своє фінансове становище як досить плачевне: «Фінансові справи мої препогані» (червень 1967), «Соромно: мати купує мені цигарки, а на дорогу з Мануйлівки в Шилівку позичав десятку в знайомого вчителя!» (липень 1971).
Певний час він займається редакторською діяльністю, яка приносить стабільний дохід, однак сама природа цієї праці теж гнітить Тютюнника. У січні 1971 року він іде з редакторської роботи, абсолютно втомлений нею: «Пішов з роботи. Бог з нею. Читати щодня з пів на дев’яту до 17.15 гори макулатури — це самогубство. У голові маса планів, обдуманих речей, а писати ніколи, а роки йдуть… От я й ризикнув: без найменших коштів, які зазвичай є в людей про чорний день, пішов у відставку <…> До осені буду жити на домових харчах — внутрішніх рецензіях та на тому, що напишу».
Зважаючи на періоди без роботи та фінансових заощаджень, основною годувальницею в родині Тютюнників була дружина Григора Людмила. Письменник кілька разів згадує в листах, що він відповідає за домашні справи: «Жінка впряглася, то ж я і за кулінара, і за базарового, і сам за себе…» (вересень 1975).
Такий спосіб життя позначався і на дітях. Молодший син Григора, Василь, згадує про батька з образою: «Люди штибу геніальних, не від світу цього, які там щось десь пишуть, творять, — такі люди не повинні створювати сім’ю» — це реакція на вічно зайняту роботою матір та батька, що постійно повертається з перегаром. Так, розраду для свого складного душевного стану Григір почав шукати в алкоголі.
Трагедія відчуження
Одна з вагомих тем у творах Тютюнника — розрив із сільським життям і трагічність пристосування до міського ритму. У «День мій суботній» герой сам себе називає постаттю, яка вже не належить селу й відчуває себе там чужою, але водночас залишатиметься чужою і в місті. Це постать, що застигає посередині.
Така трагедія присутня й в інших персонажах. В «Оддавали Катрю» та «Син приїхав» на сільське життя починають дивитися зверхньо: міські приїжджі називають селян язичниками й хохлами, зневажаючи їхні звичаї. Окрім зневаги до народних традицій, проступає тенденція маркувати простір навколо себе брендами й хизуватися ними як неодмінною ознакою рівня та якості життя.
Тютюнник у своїх творах тужить за сільською культурою та її естетикою. Він ніколи не романтизує сільське життя, але створює живі образи, приправляючи їх смаками й запахами, що формують альтернативний світ прустівських пошуків утраченого часу.
Письменник, який не вписується
Наближаючись до фіналу життя Григора, ми також наближаємося до трагедії його нереалізованості. Вкладаючи дуже багато ресурсу в письмо, він часто наштовхувався на опір:
«Знаєш, я інколи втрачаю, не бачу, як сліпий білого дня, сенсу літературної писанини. Кому воно? Навіщо? Кого ми пом’якшуємо, братаємо на землі, закохуємо, вилюднюємо. Усі вкалують (до чого містке слово), вкалують (навіть свята придумали від роботи, професійні, вкалувальні, недушевні), тоді — хоп! — умирають. А ми пишемо, благаємо краси… А хтось має стежити, щоб не дуже “перегнули” з красою, душевністю, стражденністю до людини — тоді вони нам реберця полічать, навіть хребці. Так, саме для церберів ми пишемо».
Додайте до цього тиск безгрошів’я в родині та постійне спостереження за тим, що графомани, зручні системі, заробляють ті самі гроші.
Якось він описує, як зупиняється верстка його книжки в «Дніпрі» — зупиняється: «А в комітеті твій близький земляк і начальник літературний отак собі грайливо, з усмішкою і рум’янцями на щоках, питає: “А тобі, Григоре, не здається, що як зібрати твої оповідання докупи, то чи не можна, чи не схочеться вмерти?”».
Це не поодинокий закид.
«Це цілковите безглуздя, що “Зав’язь” не йде через те, що малий її обсяг, а видавництво хоче начебто видати більш солідну книгу. Тематика “Зав’язі” їм наче муха в носі — адже сумна. Ось у чому справа. Отож від мене ждуть “веселих” оповідань або, у всякому випадку, нейтрально-ліричних, “ніяких”».
З листів Тютюнника ми бачимо, що його турбувало багато різних речей: його письмо проходило через болісні для автора правки й коментарі, грошей було обмаль; час від часу він висловлювався, що йому взагалі варто було б залишити письменництво. Йому було некомфортно в Києві, де він жив. У сфері, в якій він працював.
Чи був у Григора депресивний розлад? Цілком можливо. Зрештою, сьогодні ми розуміємо, що люди, які вчиняють самогубство, дуже часто переживають тяжкі психічні стани, зокрема депресію. Враховуючи кількість дитячих травм і чутливість до всього навколо, ми можемо лише уявляти, в якому внутрішньому пеклі жив Тютюнник, заливаючи себе алкоголем. Власне, алкоголь проступає в більшості спогадів про письменника.
Григір позбавив себе життя 6 березня 1980 року, залишивши разом з вічною загадкою любові вічну загадку свого трагічного відходу.
Матеріал підготовлено у співпраці з культурною агенцією «Терени» в межах проєкту літературної премії короткої прози «Григір». Премія «Григір» — щорічна премія за найкращу збірку української короткої художньої прози, започаткована у 2026 році культурною агенцією «Терени». Премія покликана відзначати найкращі книжки короткої художньої прози, написані українською мовою, підсвічувати яскраві голоси в цьому жанрі, сприяти перекладу й міжнародній промоції сучасної української короткої прози.