Дисидент і поет Ігор Калинець: спогади доньки про зустрічі з батьками на засланні в Сибіру Імена 09.07.2026 17:09 Укрінформ
Творчий спадок шістдесятника, якого засудили за вірші, висували на здобуття Нобелівської премії з літератури
Минув рік відтоді, як завершився життєвий шлях дисидента, політичного в’язня радянської системи, поета, дослідника та перекладача Ігоря Калинця. Він народився у місті Ходорові, неподалік Львова, 9 липня 1939 року. Ймовірно, найвідомішою фразою шістдесятника для сучасників є: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець». Цими словами, що висловлюють його безкомпромісну проукраїнську позицію, яку він відстоював усе життя, друг Василя Стуса та чоловік дисидентки Ірини Стасів-Калинець, засудженої за антирадянську діяльність за пів року до його арешту, сформував своє бачення.
Випускник філологічного факультету Львівського університету, співробітник обласного архіву, потрапив у немилість до спецслужб радянської системи у 1960-х роках через вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Для кадебістів, які стежили за ефективністю нав’язування радянсько-московської ідеології в Україні, Ігор Калинець мав пояснення, що «бандери» – це міжнародна назва прапорів на кораблях, а також згадав популярну тоді італійську комуністичну пісню «Bandiera rossa», що означає «Червоний прапор». Однак для шістдесятника було принципово вжити слово, яке б нагадувало про прагнення українців до незалежності.
Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця (1939–2025), який жодним рядком не возвеличував радянсько-московську владу та її діячів, а також про повернення завдяки йому в українську історію забороненого на десятиліття прізвища поета та прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909–1937). У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, він передав грошову винагороду, отриману від Премії імені Митрополита Андрея Шептицького, на закупівлю дронів для українських захисників.
Донька дисидентів, Звенислава Мамчур, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, розповідає, що започатковано віртуальний музей пам’яті Ігоря та Ірини Калинців. Саме їй батько-поет написав твір «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х років радянські “правоохоронці” намагалися відправити малу другокласницю до інтернату для перевиховання в радянському дусі, після того, як дівчинка принесла квіти матері на судове засідання.
ШІСТЬ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ В ТАБОРАХ СУВОРОВОГО РЕЖИМУ ТА ТРИ РОКИ ЗАСЛАННЯ НА ДВОХ, З ДРУЖИНОЮ
Весільне фото Ігоря Калинця та Ірини Стасів (березень 1961 року) та Ігор Калинець з донькою Дзвінкою (1979)
Ігор Калинець почав створювати поезії та цікавитися офіційно забороненими українськими діячами та їхніми творами ще в студентські роки. Сім десятиліть тому він став першокурсником філологічного факультету Львівського університету. Разом з друзями вони здобували заборонену літературу, зокрема твори Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги та книжки історичної епопеї Богдана Лепкого «Мазепа». За це кількох студентів виключили з університету.
Поезія та інтерес до українського минулого звели разом Ігоря Калинця та Ірину Стасів. Рік по закінченні університету вони одружилися. Вони були серед тих, хто в умовах перебування України у складі СРСР пробуджував національну свідомість та відроджував українську історію. Працівника Львівського обласного архіву Ігоря Калинця неодноразово викликали до обкому партії за антирадянську діяльність. Протягом кількох років, завдяки заступництву директорки Галини Сизоненко, йому вдавалося уникати серйозних покарань.
Фото з опублікованої 1966 року збірки Ігоря Калинця – для дружини
Коли у Львові було засновано клуб творчої молоді «Пролісок», подружжя Калинців стало його частиною. Коло їхніх знайомих, яких нині називають дисидентами та шістдесятниками, поступово розширювалося. У Києві вони познайомилися з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими правозахисниками. Варто зазначити, що в той період авторське читання віршів Ігоря Калинця записував на магнітофон Іван Світличний, який згодом напише есе про творчість надзвичайно талановитого поета, назвавши його «На калині клином світ зійшовся».
Ігоря та Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола, яка завершилася вироком суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року. Обвинуваченого засудили до трьох місяців виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави. Таке мінімальне покарання стало можливим, зокрема, завдяки тому, що Калинці не зробили жодних обмовлянь. Проте КДБ не пробачив цього подружжю.
Першою, у 1970 році, звільнили з роботи Ірину, яка викладала українську мову та літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Після цього вона змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на заміну в школі. Попри це, жінка, часто разом із чоловіком, продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936–2019), який згодом ув’язненні написав «Репортаж із заповідника імені Берії». Вони писали петиції та клопотання офіційним особам. Наступного року вони почали активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926–1998).
Вертеп на вулицях Львова 1971 року, Ігор Калинець праворучІрину Стасів-Калинець у Львові заарештували 12 січня 1972 року, коли після відомих різдвяних вертепів розпочалася так звана “друга хвиля репресій проти української інтелігенції”. Тоді до слідчої в’язниці УКДБ на вулиці Миру (сучасна назва – Степана Бандери) доставили також В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Ярослава Дашкевича. Нині в цій будівлі розташовано Національний музей “Тюрма на Лонцького”.
Довести причетність Ірини Стасів-Калинець до групи В’ячеслава Чорновола та її участь у виданні нелегального журналу “Український вісник” не вдалося. Проте за кілька місяців правозахисницю засудили до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже за пів року, 11 серпня, заарештували й Ігоря Калинця. Чоловікові призначили ідентичне покарання.
КВІТИ ДЛЯ МАТЕРІ, ПОЇЗДКИ ДО БАТЬКІВ НА СИБІР ТА ЇХНІ ЛИСТИ ДО ЗВЕНИСЛАВИ У ЛЬВІВ
Додаток до протоколу обшуку у справі Ірини Калинець (1972) та фото подружжя Калинців на засланні (1979)
«Я ніколи не скаржилася на те, що батьки обрали саме таку дорогу, а не іншу, – каже Звенислава Мамчур-Калинець, донька дисидентів. – Родина була патріотичною та релігійною. Усе обговорювалося відверто, дорослі нічого від мене не приховували. Тож ніколи не виникало сумнівів щодо правильності їхніх вчинків. Єдине, про що мене просили: “Ти тільки не розповідай усього в школі”. Це сталося після того, як мене, ще зовсім малою – я ходила до другого класу – хотіли примусово забрати до інтернату».
Випробування для малолітньої Дзвінки розпочалися за кілька днів після Різдва, з обшуку в їхній квартирі. О шостій ранку пролунав дзвінок, нібито для вручення телеграми. Ірина Калинець у своїх спогадах зазначала, що мала погані передчуття одразу після радісного вертепу однодумців у Львові з Василем Стусом, навіть попросила свою матір переночувати з ними.
Ігоря Калинця в день цього зимового обшуку не було вдома: він поїхав на захід за місто – до Брюховичів. Він не приховував щастя від зустрічі з родиною, коли заходив до квартири, бо не знав про жахливу новину: обшук вдома тривав до вечора, а паралельно обшукували помешкання його батьків у Ходорові, а дружину забрали.
Подружжя Калинців (у центрі) у Ходорові на Різдво, 1982 рік
Пані Звенислава добре запам’ятала момент, коли бабуся Ганна – мати її матері – гукнула навздогін доньці: «Сама сядь, але нікого не зрадь». Звенислава Ігорівна розповідає: «Звісно, мені було страшно від того, що книжки розсипані по хаті, на них розлита зеленка. Витрушували буквально все, навіть перевіряли каструлі. Але страшнішими виявилися наступні три дні, коли ми з батьком марно сподівалися, що матір відпустять, адже не було жодних підстав для її арешту».
Одного разу Дзвінка прийшла на судове засідання з квітами для матері, хотіла передати їх, коли найрідніша людина виходитиме з “воронка”. «Хлопець із комсомольським значком вирвав у мене ці квіти і кинув під ноги, – занурюється в дитячі спогади жінка. – Потім був дуже страшний період, коли мене хотіли забрати до дитячого будинку. Бо вирішили, що я вихована агресивно. Родина почала писати протести, і якимось чином львівським дідусеві та бабусі вдалося оформити опікунство».
Ув’язнені дисиденти спілкувалися з родиною листами. Частина з них згодом увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення».
Дзвінка була єдиною серед дітей політв’язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Відвідати їх було надзвичайно складно: зважаючи на великі відстані зі Львова до Мордовії та Уралу, різні місця перебування батька і матері, а також криміногенну атмосферу в поселеннях поблизу місць позбавлення волі. Тільки коли батьки перебували на засланні, вони були разом.
Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки у сибірських снігах, дитині з бабусею кілька разів вдавалося побувати на побаченні лише годину або трохи більше. Тривале побачення – до трьох діб – можна було заробити хорошою поведінкою. «За всі роки один раз під наглядом три доби були з матір’ю і один раз – з батьком», – уточнює пані Дзвінка.
Ігор Калинець з дочкою Звениславою (у центрі) у Шевченківському гаю у Львові, вересень 1979 року
Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х років, на них ще чекали проблеми з реєстрацією та інші труднощі. Проте подружжя досить швидко занурилося в активну діяльність щодо відновлення незалежності України, відродження УГКЦ, розвитку культури та збереження спадщини. Вони гуртували навколо себе однодумців, видавали альманах «Євшан-зілля».
Ігор Калинець, після відходу дружини у засвіти у 2012 році, упорядкував її архіви, сформувавши 10 томів у 12 книгах. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав Ігор Калинець. У їхньому житті віра завжди переходила в дію, а слова ставали відповідальністю.
У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду – 160 тисяч гривень – він передав на закупівлю дронів для українських захисників.
АЛЛА ГОРСЬКА І ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА У ЗБІРЦІ «ВІНОК ДЛЯ КНЯЖНИ» ТА ВИСУВАННЯ ПОЕТА НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ
Ігор Калинець детально розповідав про себе з нагоди свого півстолітнього ювілею та 20-річчя літературної діяльності. У квітні 1989 року в повністю заповненій залі львівського кінотеатру «Маяк» імпозантний політв’язень у костюмі та краватці розповідав свою історію та читав вірші. Майже півторагодинне відео цієї події записав Ярослав Кендзьор, тепер воно доступне для всіх.
У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Загалом його доробком є сімнадцять поетичних збірок, поезія та проза для дітей, повість «Молімось зорям дальнім», життєпис «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича», який кілька разів перевидавався за часів відновленої незалежності. До того в Україні було видано лише збірку «Вогонь Купала» (1966).
Збірку «Вогонь Купала» (подарунок автора дружині) родина понад десятиліття змушена була переховувати у Львові
Його вірші за радянських часів в Україні поширювалися в самвидаві та видавалися на Заході. Після арешту Ігор Калинець надсилав свої поезії в листах, а потім родина формувала збірки. Існують переклади його творів англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. Ще у 1977 році засудженого поета було відзначено Премією імені Івана Франка в Чикаго.
«Книжок багато, бо я кожні півроку писав невеличку збірку. Інколи збірка писалася за два-три тижні. Вони невеликі, але цілісні, написані на одному подиху…» – розповідав поет.
«…Калина // моя батьківщина // а я її калинець», – це збірка «Верлібровий вирок». Якщо комусь ці слова здаються пафосними – той не читав усього вірша. Адже в ньому є також такі метафоричні образи: «цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках»; «а нам не до суму // за гонорарну суму»; «приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину».
Дисидент Ігор Калинець гірко іронізував після відбуття покарання, що роками ув’язнення стали його гонораром за вірші.
Ігор та Ірина Калинці з дочкою Звениславою
Інша збірка – «Коронування опудала». У текстах відчуваються «впливи тогочасної європейської поезії: довільна форма, вірш може римуватися, може не римуватися, може бути шматок прози, може бути якийсь такий наплив. Тобто зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр, тобто вільний вірш. Ця книжка не містить політики. Це книжка суто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, певної зневіри, – казав автор, який називає самотність опудалом. – (…) Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була настільки життєрадісною, щоб можна було мати веселіший настрій у поезії».
Особлива книжка – «Віно для княжни». Вона присвячена Гальшці Острозькій зі славного роду князів Острозьких, які були меценатами української культури. В одній з елегій циклу – під назвою «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
Дисидент і поет Ігор Калинець
Об’єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій у 1991 році видали повні два томи поезій Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» з віршами, написаними до ув’язнення, та «Невольнича муза». Наступного року поета було відзначено двічі: Премією імені Василя Стуса та Шевченківською премією (за збірку поезій «Тринадцять алогій»). А у 2015-му його висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 році та 2014-му. Ще за кілька років – переклад з польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки».
«Зараз ми активно оцифровуємо всі документи на волонтерських засадах і пишемо проєкти, щоб створити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур.
На головному фото – Ігор Калинець (у центрі) та дочка Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 року.
Бандера Книги Львів Нобелівська премія Поет Дисиденти