Іван Миколайчук: опір через мову, пісні та заклик до роздумів Імена 03.08.2026 18:40 Укрінформ
Чому «Пропала грамота» чекала на полиці понад 10 років, а «Вавілон ХХ» дозволив показати недолугих комунарів
Видатному українському акторові та режисеру зі світовим визнанням – Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Однак він не дожив до цієї позначки, перетнувши межу 46-річного віку, – і його життя 3 серпня 1987 року обірвала тяжка недуга.
Він ніс у собі український космос, українські цінності, і вони ставали близькі людям будь-якої країни, – так характеризує геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Ще будучи другокурсником, буковинець із багатодітної родини яскраво втілив образ молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», яку експерти визнали найкращим українським фільмом усіх часів.
Ще три кінострічки, в яких Іван Миколайчук створив образи, а також долучився як сценарист чи режисер, займають високі позиції в рейтингу 100 найкращих до 12-ї: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» і «Пропала грамота». В усіх цих фільмах основною сюжетною лінією є українське життя різних періодів, вражаюче художньо інтерпретоване різними способами. Так само, як і у стрічці «Така пізня, така тепла осінь» про емігрантську історію, яку кінознавці розмістили всередині списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука вже було те, що він у русифікованому Києві розмовляв українською мовою. А його акторське обличчя знали, без перебільшення, десятки мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік переглянули понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука залишається актуальною й про що вона нагадує нам сьогодні? Бо вона яскраво демонструє українську ідентичність; розвінчує комплекс «меншовартості», нав’язаний Україні Москвою протягом століть; показує ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть під тиском ідеологічних заборон та цензури в радянські часи зміг донести через екранні образи українську національну гідність, глибоким корінням якої є людяність і прагнення до свободи.
ХАРИЗМА З БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА ПЕРЕБЕРІЇ-МАЛАНКУВАННЯ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Нинішні реалії такі, що в ніч на 15 червня – день народження Івана Миколайчука – російські агресори атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка визначила творчу долю непересічного митця. Після російського влучання була знищена значна частина костюмів. Оскільки частина речей зберігалася ще у двох місцях, а унікальні – в музеї, вдалося зберегти, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець цієї ролі в легендарних «Тінях забутих предків» у складі творчої групи був присутній на відомій прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» в Києві 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних протестів на підтримку заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець входив у мистецьке життя передусім через творче коло, згенероване Сергієм Параджановим: до нього належали Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Бальян та інші діячі. За інформацією авторки книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто разом із дружиною Марічкою бував у Києві у знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (в ті часи – площі Перемоги) та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах) у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що дружила з ним та його дружиною ще зі студентських років. Збиралися у спільній компанії, там бували письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік і режисер Микола Стефурак. У гуртожитку часто співали пісні, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук мав Богом даний талант і вроджену харизму. На аматорській сцені хлопець із багатодітної сім’ї – (у сім’ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10) – опинився рано, грав ролі в постановках драмгуртка. Танцював і грав на сопілці; умів пародіювати, як хтось із односельців у крамниці обирає товар або як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність від батька, який працював на залізниці, навіть отримував прочухана.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко – родом із краю Черемоша на Чернівеччині, із Чорториї, там 1991 року реконструювали батьківську хату, і відтоді діє меморіальний музей. Буковина – колоритний край талановитих українців, вірування яких переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора в парку стоїть вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи облаштували заклад для психічно хворих. До речі, у студентській анкеті для товариша в березні 1963 року Іван Миколайчук на запитання, яку б іншу професію обрав, окрім акторства, відповів, що фах психіатра.
Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків розташовані Вашківці – відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як там заведено називати, переберії: театралізованого народного свята, де в усі образи втілюються виключно чоловіки. Ми ж пам’ятаємо, де школярував, а отже, і спочатку пізнавав світ Іван Миколайчук: 4 класи – у Чорториї, потім навчався в сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів опановував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ І ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ ЗІ ЗЛЕТОМ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу (на той час, здобувши неповну середню освіту), щоб працювати в сільському клубі, хлопець вступив до Чернівецького музичного училища, переповідає подробиці про життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, як того вимагав вступ у профільне училище, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Закінчив їх 1957 року.
Тоді ж юнак-лицедій вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопчина в татових штанях, шинелі й кашкеті», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем якого є вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець дістався кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю їхали з Марією Карп’юк, з якою разом були початківцями у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стане співачкою легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а організувати такий колектив їм порадить саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, як з’ясується зовсім скоро, без перебільшення, назавжди увійти в історію українського і світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» з магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи здобув десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі у шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. За перший рік прокату стрічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов в офіційному листі 1972 року писав, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран. Констатував, що стрічку продали в понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було знищити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, за яким КДБ спостерігав ще з 1950-х, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох «дрібніших» дій та слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. За півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала табу на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х років знищили надрукований 50-тисячний наклад буклету про творчість Івана Миколайчука, підготовлений Людмилою Лемешевою, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді став режисер Микола Мащенко.
Як результат – вийшла робота в новій редакції, проте без згадок про «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Пропалу грамоту». Навіть у 1985 році, хоч як дивно це звучатиме тепер, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не згадали фільм режисера Сергія Параджанова, який здобув багато міжнародних нагород ще до фактичної його заборони наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО В ЯКИЙ ФІЛЬМ ВНЕСЛИ 186 ПРАВОК
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво було особливою зоною контролю в радянські часи, тому лещата обмежень і цензури не оминали нікого. Як і в Тараса Шевченка, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», в актора партійні та державні функціонери не бачили покори в очах.
Актор високопрофесійно перевтілився в 42 героїв. Однак багато з них не дотягували до амплітуди його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, крім уже згаданих перших, стали «Анничка» і «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), яка була під забороною понад 10 років, та «Вавилон ХХ» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі кінострічки, що створювалися на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, у Києві додавали зауважень ідеологи ЦК КПУ, а за місцем роботи кінематографістів, на студіях, були «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием», – так уже у 1980-х повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, в. о. директора і головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду про сценарій «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, скеровує до спогадів Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Кіноробота поєднала таланти Івана Миколайчука як артиста, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, дуже велика ймовірність того, що він назвав персонажа, якого зіграв, Григором на честь письменника Григора Тютюнника, який вчинив самогубство на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій картині був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – констатує Галина Сулима. – Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до своєї землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони лякалися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван – геній, і знали, який він має вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив саме те, що хотів та відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ І МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Понад 10 років не допускали в широкий прокат блискучої іронічної стрічки «Пропала грамота» за твором Миколи Гоголя. Затверджуючи її виробництво, в Москві, поза сумнівом, за зразок брали російськомовну анімаційну однойменну 40-хвилинну агітку 1945 року «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний, незграбний козак, до якого скаче скелет коня. А натомість отримали відзняту переважно на Полтавщині, пересипану мемами, яскраву картину, де лунає «Запорізький марш», а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса цариці в Петербурзі (інтерпретуючи так, нібито це не колонізаторка України його отримала).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретики щодо того, до чого саме чіплялися цензори. Проте «Пропала грамота» не мала жодних шансів вийти на екрани в Україні одразу після здачі. Бо 1972 рік почався з операції КДБ «Блок», коли упродовж кількох днів заарештували 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974-го кількість репресованих сягнула 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми аркушах була відправлена інформація ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з того, що «отмечается заметное оживление националистических елементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата- гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні стежки, коли знову випадала нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів наголошує з екрана, що треба думати: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще зауважує: «Маю честь». У вуста священника вкладено конкретну програму дій: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук був також його сценаристом та упорядником музики. Його добірка, зокрема народних пісень, завжди заслуговує на окреме захоплення.
«Актор, який – починаючи від головної ролі в “Тінях забутих предків” – став іконою національного стилю і мислення, наважився продовжити пошуки в напрямку, визначеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком. І вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х», – резюмує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Іван Миколайчук Культура Актор Режисер