«Санаторійна зона» в Національному театрі Лесі Українки. Важкі рішення на важкі питання 13.05.2026 15:08 Укрінформ 13 травня 1933 року в харківській будівлі «Слово» звів рахунки з життя Микола Хвильовий. Сьогоднішній театр переосмислює його віщі твори
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» розглядають як один з найбільш драматичних творів української літератури про кризу пострадянського покоління. Неприкрашена правда про те, як колишні завзяті ідеалісти революції втрачають ідеали та значення власного існування, ув’язнені в психіатричному «санаторному» середовищі. Це жахлива модель тоталітарної держави – осередок контролю, ізоляції та духовного занепаду, замаскований «турботливим» лікуванням і оздоровчими заходами. Вони покірно ковтають пігулки, намагаючись вилікувати фізичну та душевну хворобу, однак це омана, що лише відтягує неминучий кінець.
Напередодні річниці загибелі Миколи Хвильового, визначальної особистості епохи Розстріляного відродження, автора, публіциста та ідейного натхненника українського культурного відродження 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко здійснив постановку вистави за мотивами його твору в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед поглядом публіки постають люди, котрі виявилися «непотрібними» в новій ері та переживають крах особистості. Час у творі не піддається логічному або хронологічному порядкуванню – це внутрішній стан, спогади, острах і зневіра. Тут він зупинився. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. Отже, це санаторій чи капкан?
Михайло Ганєв (Хлоня), Олена Нещерет (Унікум), Олександр Ганноченко (Дідок), В’ячеслав Ніколенко (Карно), Наталія Шевченко (Майя)
МЕНЕ ПРИВАБЛЮЄ ШЛЯХ, ЯКИЙ ПРОЙШОВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ ПОВИННА БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме ця повість Миколи Хвильового повинна була з’явитися тут і зараз? – запитую у режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.
– Це непросте питання, – каже він. – Перш за все, мене приваблює шлях, пройдений Хвильовим – його самосвідомість у рамках української культури, та його уявлення про те, якою має бути культура. Його посили, які він транслював, і котрі, на великий жаль, були проігноровані в більшості своїй, залишившись лише грандіозними ідеями в його творах. Хвильовий – романтик і, попри все, що його оточувало, був здатен сформувати задум та вивести її в ранг потреби – нагальної, кровної – і йти за нею до останнього. Це, на мою думку, те, чого нам зараз украй потрібно.
Сергій Детюк (Карно), Павло Логвін (Дурень)
Також мені до душі його бекграунд, він же обожнював Чехова–Достоєвського, і в його творах багато колізій і речей, що з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але разом з тим він розповідає абсолютно свою історію. Це метод відшукання складних відповідей на складні питання. І це є рівень, на який ми сьогодні виходимо, коли нам необхідно їх знаходити, тому що простих рішень вже недостатньо. З кожним разом історія тільки ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, також безліч невеликих глузувань і референсів. Крім того, герої вистави взуті у черевички зі списаних чеховських вистав, – розповідає режисер.
З його слів, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки і суто внутрішні театральні жарти, котрі розшифровуються у словах одного з героїв на адресу персонажа жалюгідного Дідка: «я і раніше вважав, що він відразливий, і відчуваю ще більшу відразу до нього тут. Зараз я усвідомлюю, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
Сергій Детюк (Карно), Віктор Алдошин (Дідок)
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, котрі для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Елементарні відповіді зникають, ти хочеш їх віднайти, але чим далі, тим важче їх вхопити.
І ще один плюс – трохи познайомили глядачів із Шпенглером і Бергсоном, – усміхається Захоженко.
Алюзії та думки філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в міркуваннях сестри Катрі, а текст Шпенглера лунає у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку виконують герої.
Владислав Мелешко (Анарх), Павло Логвін (Дурень)
ВСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В МЕЖАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ВЕРШИНА
У виставі, як і в самій повісті, немає одного головного героя в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливі всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої душевної кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, делікатний надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (актриси Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка водночас є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (актриси Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, котра мріє вирватися із системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В'ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорстокий персонаж, який поводиться холодно і агресивно; Унікум (актриси Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, стомлена та самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторної зони, котрий у Хвильового символізує втому і приреченість, проте у виставі його особистість розкрита дещо інакше; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, котрий, попри своє прізвисько, інколи видається більш мудрим, ніж його сусіди по «зоні».
Роман Котов (Дурень)
– Пане Дмитре, чи дійсно всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто особливо промовисто виходив на перший план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в межах одного, кожен – якась його окрема вершина. За структурою вистави на початку складається враження, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею залишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, тому що Хвильовий зовсім песимістично закінчує її самогубством. Ми ж трохи витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – відшукати основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – пояснює режисер вистави.
Мирослава Літвинська (Катря)
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ РОЗПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові стартував «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається акторка. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи є можливість, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, все ж таки поговоримо про Катрю».
– А чим вона вам не сподобалася?
– Вона для мене спочатку була дуже прямолінійна. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона –суперечливий персонаж. Це ідейна людина, котра прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні та вийти на перший план.
З початку роботи над роллю мені було складно в певних моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу повинна бути холоднуватою, відстороненою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілковито. Це пазл, котрий кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
Дарина Степанкова (Катря), Владислав Мелешко (Анарх)
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, бувають символи, котрі виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низеньких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Хоча б, крокси – це стильно і красиво» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвинська.
Акторка впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від усього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно необхідний, хоча й ризикований, тому що публіка інколи ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато шарів, особливо вистави Дмитра Захоженка, котрий завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – говорить виконавиця ролі сестри Катрі.
Михайло Ганєв (Хлоня)
Я НЕ ЗНАХОДИВ БЛИЖЧОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– По-перше, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій дім був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, котра вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не знаходив ближчого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
Зі слів Михайла Ганєва, ця вистава – революція, у хорошому сенсі цього слова, тому що такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, котрі всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, котрий «стібав» Чехова, всі його п'єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій державі всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберемо, що було добре, що було погано і зробимо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперішній час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
Іван Головко (Хлоня), Владислав Мелешко (Анарх)
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, окрім суїциду?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, котрий, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, кажучи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його стерли з пам'яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
В’ячеслав Ніколенко (Карно), Роман Котов (Дурень)
У ВИСТАВИ КАРДИНАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ ЧУДОВО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – усміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це крок вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і говорю: «давайте дещо трохи змінимо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, котрі я запропонував. І це дивовижно, зважаючи на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертекстуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це кардинально два різних склади. І це чудово! Часто, коли працюєш у двох складах, трапляються різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали можливість у рамках однієї вистави розповісти кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
Наталія Шевченко (Майя), Артем Мяус (Анарх)
– Вистава досить непроста, як, власне, і тексти Хвильового. Напевно, глядач повинен іти на неї трохи підготовленим?
– Безумовно. Якщо бути підготовленим, можливо зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не говорив, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примітивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примітивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусилля. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі залишається якийсь рівень, котрий зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи випало?
– Не пощастило, але випало. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, котра закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можна нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але випало так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Відшукати важкі рішення на важкі питання разом із Миколою Хвильовим та творчою групою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який заохочує думати, чекає на вас.
Фото Ірини Сомової
Афіша Культура Театр Розстріляне Відродження Вистава Хвильовий