19.08.2026
Любов Терехова
Поділитися
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
7 серпня під час другого Всеукраїнського книжкового ярмарку BestsellerFest, що проходив у Львові, дитячі автори Іван Андрусяк та Оля Русіна разом із Вітою Євстіфеєвою, менеджеркою авторського права та видання дитячої літератури «Видавництва Старого Лева», обговорювали небезпеку, що загрожує дитячій книзі, та шляхи її збереження. Дискусію під назвою «Що ми робимо, щоб не втратити дитячу книжку» тематично обрамлювала та модерувала Емілія Огар, дослідниця ринку дитячої літератури. «Читомо» систематизувало міркування спікерів.Чому важливо обговорювати дитячу літературу
Емілія Огар: Розмови про книжки, по суті, включають і розмови про дитячу літературу та дитячу книгу. Адже читач, втрачений у дитинстві, рідко стає дорослим книголюбом. Дитяча тематика не є чимось другорядним чи вузькоспеціалізованим. Вона має бути фундаментом для дискусій про читацьку та видавничу культуру. Йдеться про спільне читання всією родиною, про залученість. Питання дитячого читання та дитячої книги є питанням загальнодержавного значення.
На тлі останніх руйнувань та влучень російських ракет постає навіть питання фізичної втрати — у буквальному сенсі. Ми ж говоримо також про філософський аспект — збереження культури дитячої книги та її читання.
Існує дві групи чинників, чому дитячу книгу необхідно рятувати. Перша – глобальні чинники, спільні для сучасного світу: тотальна цифровізація дитячої поведінки, яка охоплює всі їхні потреби. Книга змушена змагатися з цифровою культурою, у якій діти почуваються цілком комфортно. Тому читання, зокрема класичної паперової книги, втрачає свої позиції.
Це не лише наша локальна проблема, а світове явище.
Інша група чинників – це українські проблеми, пов’язані з війною, руйнуванням та суттєвим спадом на ринку дитячої літератури: масова міграція, переїзди, втрата дитячої аудиторії, а отже, покупців та споживачів; фізичне знищення активів та будівель — усе те, що ми спостерігаємо, коли палають книги.
Такий контекст дає нам підстави стверджувати, що ситуація є критичною, тобто драматичною.
Стан дитячої книги: чи це катастрофа, чи варто перебільшувати?
Іван Андрусяк: Ситуація не катастрофічна, але складна. До цього призвели кілька чинників. На всіх дітей, які виїхали з України, асиміляційна політика ще не справила значного впливу. Однак, чим довше триває війна, тим важче буде їх повернути. Цей аспект є болючим, непростим і важливим. Але існує й інший чинник, про який ми зазвичай не говоримо і який залежить від нас, українських дитячих письменників. З’явилася низка авторів, які не володіють елементарними навичками художнього письма. Якість українського художнього тексту для дітей за останні роки катастрофічно знизилася. Ми мусимо це прийняти, усвідомити й визнати, а потім зрозуміти, як рухатися далі.
Оля Русіна: Ми не можемо зараз говорити про цю тему, не враховуючи контекст останніх ударів по складах українських видавництв. Нині йдеться не лише про те, щоб автори добре писали, а книги доходили до читачів: передусім, ці книги мають бути надруковані. Значні тиражі, особливо дитячих книг, були повністю знищені. Дуже шкода видавців та авторів, які втратили свої тиражі. Їхні втрати ще більше ускладнюють і без того непростий контекст дитячого читання, адже фізично книг стало менше.
Віта Євстіфеєва: Мені не хочеться стверджувати, що ситуація з дитячою літературою зараз є складною чи катастрофічною, хоча відчуття саме таке. Але це момент, коли ми не можемо залишатися осторонь. Діяти повинні не тільки автори й ілюстратори — творці книг, — але насамперед видавці. Від початку повномасштабного вторгнення продажі дитячої літератури помітно знизилися. Причини вельми сумні: люди емігрували, їм бракує коштів на книги. Але одна з причин полягає в тому, що діти масово припинили читати. Для них читання стало розвагою лише тоді, коли до нього спонукають батьки.
Як заохотити дітей до читання: чи може папір перемогти цифру?
Оля Русіна:
У 2022 році мої книги було включено до проєкту «Валізка з книжками», ініційованого Goethe-Institut. Це чудовий проєкт: підібрана експертами українська література на різноманітні теми та для різного віку надсилалася до українських та закордонних бібліотек. Евакуйовані сім’ї, зокрема мами з дітьми, мали змогу приходити й читати ці книги рідною мовою. Авторів також запрошували до різних країн на зустрічі.
Я була в Німеччині й пам’ятаю повну залу: батьки не просто привели дітей і пішли займатися своїми справами — дорослі та діти були разом. Я приїхала з Києва, вони розпитували про нього, і відчувалося, наскільки це об’єднує та надає людям за кордоном необхідного контексту. Міжособистісний зв’язок надзвичайно важливий: не просто привезти книги й поставити їх на полицю, а організовувати приїзди авторів, дискусії та зустрічі. Так формується емоційний зв’язок дітей із конкретною книгою. Для них вона стає не просто історією, а спогадом про спільну діяльність та людину, яка приїхала, приділила їм час, почитала й погралася з ними. Тому важливо, щоб ми всі продовжували це робити.
Віта Євстіфеєва: Ольга зазначила, що книга — це історія, можливість доторкнутися до неї, мати спільні спогади з батьками. І говорити про це мають самі видавці. Як вже зазначала пані Емілія, раніше книги видавали всі, кому не лінь, бо вони добре продавалися. А зараз ми просто видаємо їх, ставимо на полиці й чекаємо, коли діти самі прийдуть і куплять. Це вже не працює: є тіктоки, серіали, планшети.
Ми маємо докладати більше зусиль для просування книг і змінювати підходи. Автори вигадують неймовірні ідеї, щоб зацікавити дитину, і це чудово. Але в ці ідеї мають вірити й самі видавці, а держава повинна пропонувати шляхи промоції. Адже недостатньо лише закупити книги й розіслати їх у бібліотеки.
Віта Євстіфеєва: Цього року я мала чудову можливість відвідати книжковий фестиваль Mały Koneser у Варшаві, організований невеликими дитячими видавництвами. Його мета — сприяти дитячому читанню. У Польщі, як і в нас, існує проблема з дитячим читанням через цифрові альтернативи: діти не бажають читати. Фестиваль відбувся втретє, і цього року до нього запросили колег з інших країн. У професійній програмі видавці обговорювали актуальні питання дитячої літератури та ділилися успішними кейсами. Один із них мені особливо імпонував; частково ми теж так працюємо. Видавництва, бібліотеки — усі, хто знайомить дитину з книжкою, — представляють її не як продукт, а як спільний досвід. Цікаво працюють польські видавці у співпраці з психологами. Вони щороку видають каталог, у якому психологи надають рекомендації щодо різних вікових категорій. Книгу пропонують не просто через захопливий сюжет про собак чи дружбу, а пояснюють, з якими викликами стикається дитина у шість років і які книги допоможуть їй зрозуміти, як діяти в певній ситуації.
Це можливість звернутися до батьків інакше. Часто вони просто пропонують дитині читати, бо це корисно й робить її розумнішою. Але книги насамперед навчають емпатії та допомагають зрозуміти, як функціонувати у світі. Тому численні книги про війну, які виходять зараз, також необхідні. Працюючи в книгарні та на книжкових ярмарках, я стикаюся з батьками, які хочуть уберегти дитину від складних тем. Важливо пояснювати їм, що це неможливо, хоч би як хотілося, щоб дитина жила в ідеальній бульбашці. Досі важко продати книгу, де батьки розлучаються або живуть у різних квартирах, хоча це частина реальності. Батьки кажуть: «Це не про нас, у нас усе гаразд». Але в дитини може бути однокласниця, яка переживає розлучення батьків і почуватиметься покинутою, бо ніхто не знає, як із нею спілкуватися. Якщо презентувати книги з цього погляду, можливо, вони будуть краще сприйматися читачами.
Інший вдалий приклад просування — співпраця видавництв із футбольними клубами: тренерам пропонують створювати книжкові та читацькі клуби всередині команд. Це дає змогу залучити іншу аудиторію, яка, здавалося б, не любить читати, хоча це не зовсім так. Грецька видавчиня розповідала про ще одну ідею: під час презентації дитячої книги та зустрічі книжкового клубу в книгарні одночасно проводять захід для батьків. Дорослий приходить із дитиною, вони розходяться у різні кімнати, але обоє здобувають спільний читацький досвід і готуються до книжкового клубу. Саме так варто пропонувати книгу — як можливість розділити читання з татом, мамою чи бабусею, а не читати на самоті у своїй кімнаті.
Що робити в найближчому майбутньому: виклики, завдання та досвід
Іван Андрусяк: Маю багато різних, іноді суперечливих думок. З одного боку, війна, як би цинічно це не звучало, повинна надати літературі нового імпульсу. Так сталося з нашою дорослою літературою. Від евристичного сприйняття війни вона поступово перейшла до її екзистенційного осмислення. Тексти письменників-фронтовиків і письменників-тиловиків, які з’являються зараз, пропонують бачення та ідеї. Вони дають читачеві відповіді на запитання, що виникають у всіх нас. Ці відповіді часом хаотичні та суперечливі, але принаймні вони є.
Наша дитяча література поки що зупинилася на рівні евристичного осмислення війни. Це закономірно, адже війна як травма для дитини значно важча й складніша.
Можна зрозуміти і батьків, і оглядачів-аналітиків, які говорять: «Не чіпай, не зганьби». З іншого боку, це дуже негативно впливає на літературу та сам текст, бо часи цих пафосних висловлювань давно минули. Дитина, яка виросла у війні й не знає іншого часу, має власні запитання, на які немає відповідей. Ми, дорослі, не завжди знаходимо ці відповіді як батьки й поки що, мені здається, взагалі не знаходимо як письменники. Подекуди з’являються поодинокі проблиски, але радше на рівні ілюстрацій, ніж тексту. Серед прочитаного можу відзначити два тексти. Перший — «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» Сергія Пантюка, повість, яку він задумав в окопах під Бахмутом і завершив після повернення. У ній є ігрові та розважальні елементи, але головне — наявність глибокої думки. Другий текст, дотичний до теми за передумовами та походженням, — «Привидуся» Оксани Давидової, де дія відбувається на окупованій території. Авторка написала її як пригодницьку повість, але уявна — і водночас цілком реальна — подруга головного героя загинула. Початки є, але ми поки що обережні: боїмося суспільної думки, пресловутого фейсбуку чи треду, які періодично породжують хвилі осуду. Нам потрібно ставати сміливішими, брати на себе більше відповідальності та говорити з дитиною серйозно. Діти зараз багато розуміють. У мене живе маленька дівчинка, якій чотири роки й яка народилася в окупованому Бердянську. Коли ми спілкуємося, вона видає вражаючі речі — розуміє набагато більше, ніж можна було б очікувати.
Емілія Огар: Це справді так. Зафіксуймо це завдання. На мою думку, про це дуже складно писати, особливо під час війни. Обставини постійно змінюються: війна 2022 року та війна 2026 року. Без коментарів. Згадаю лише назву збірки Павла Вишебаби, яку підказала його донька, написавши: «Тільки не пиши мені про війну». Про це теж варто подумати, коли ми говоримо з дитячою аудиторією. Ваш список можна було б розширити: є цікаві спроби. Але кажуть, що має минути час, події повинні «капсулюватися» — тоді про них легше писати. Це завдання для вас, авторів і письменників.
Оля Русіна: Після 2014 року ситуація була схожою. У дорослій літературі значно швидше з’явилися рефлексія, роздуми, досвід і документальна проза. Потім вийшла, наприклад, чудова книга Олени Максименко «Пси, які приручають людей» про війну на Сході. Вона побачила світ буквально за місяць до повномасштабного вторгнення.
Емілія Огар: Наталка Нагорна «Повернутися з війни». Фантастична книга.
Оля Русіна: Так. Цей твір став майже народним — ми всі його знаємо. Але він теж з’явився поступово. З іншого боку, саме 2022–2023 роки були в нашій літературі періодом реакції. Тоді стався бум книг про війну. Мені здається, це було пов’язано з тим, що реальність різко змінилася й стала страшною, тому виник великий запит на пояснення того, що сталося, і як жити далі.
Іван уже частково про це сказав.
Розмірковуючи над власними текстами, я розумію, що зараз перед нами стоїть великий виклик: діти, які народилися під час повномасштабної війни, вже починають читати й скоро підуть до першого класу. Для них це єдина реальність, у якій вони живуть. Вони не мають дистанції. Усі попередні книги писалися через порівняння: було так, стало інакше, а тепер ми живемо в новій реальності. Ці діти не можуть порівнювати, бо не знали іншого світу й виросли в цьому. Тому говорити з ними треба зовсім інакше. Це також виклик.
Емілія Огар: Видавництва, як і автори, можуть реагувати не лише книгами про війну. Наприклад, сплеск інтересу до класики — це також зумовлений війною споживчий запит. Дорослі почали цікавитися сучасними перевиданнями класики як способом культурної ідентифікації та збереження колективної пам’яті. Це також видавнича відповідь на потреби війни.
Іван Андрусяк: Ми не торкнулися ще однієї теми — потреби в інституціях та майданчиках, де подібні речі могли б обговорюватися й народжуватися ідеї. Кілька десятків справді креативних бібліотек — це чудово. Так само чудово, що в нас є «БараБука» і відновився дитячий форум у Львові.
Ще один важливий факт: дитячі письменники, які входять до ПЕН, намагаються зібрати свою «команду». Координує нас Оля Русіна. Чим більше буде таких майданчиків, тим краще. Було б добре також створити зону дитячих поетів на фестивалі «Земля Поетів».
Чи є підстави для оптимізму?
Емілія Огар: Я добре пам’ятаю дев’яності, які поляки, до речі, назвали часом потопу: тоді не було нічого, безкінечно перевидавали казки й з порушенням авторських прав експлуатували тексти «Веселки». У двохтисячних і десятих роках процес пішов угору. Потрібен був час, щоб виросло покоління, а за ним — наступне покоління авторів, які поступово розбудовували майстерність. Настав момент, коли я вже не могла порадити знайомим, що почитати, бо потік назв і авторів став дуже великим, а система — географічно розгалуженою. Пан Іван наголосив на проблемі останніх років: якість не завжди найкраща. На мою думку, це нормально. У будь-якому процесі є і високі зразки, і масова культура. Особливо помітно це в дитячій літературі, яка часто балансує між кітчем і високою культурою. Та наші автори й видавці пропонують сучасній українській дитині та споживачеві якісний продукт. Я люблю говорити не тільки про дитину, а й про сім’ю, адже до певного віку саме батьки вирішують, що їй купувати. Тому важливо, щоб вони усвідомлювали якість цього продукту. Попри можливі зауваження, можемо це констатувати. Пропозиція різноманітна: художня література та нон-фікшн, автори для різних вікових груп, які по-різному й у різних жанрах спілкуються з аудиторією.
Час показав, що ми увійшли у війну набагато сильнішими, ніж уявляли. Думаю, у дитячій літературі нам вистачить запасу міцності на кілька років, щоб продовжувати працювати.
Оля Русіна: Хотіла б завершити на позитивній ноті. Ви згадували, що мій письменницький досвід розпочався досить рано — у підлітковому віці, а перша книга вийшла, коли я ще була школяркою. Я зростала у 2000-х і добре пам’ятаю час, коли становище української дитячої книги було значно гіршим, ніж зараз.
Щоб купити нам із сестрою книги українською, моя мама вишуковувала їх і їздила до Києва на великий книжковий ринок «Петрівка» — тепер «Почайна». Російських книг було так багато, що доводилося докладати великих зусиль, аби дістати українську. Можливостей для розвитку літератури було значно менше, бо всі були пригнічені цією навалою та дешевизною. Пам’ятаю той неякісний папір, схожий на туалетний, на якому часто друкували російські книги. Іноді, коли псується настрій, я згадую, який шлях ми пройшли, і розумію, що, попри все, зараз ми в набагато кращому становищі, ніж тоді, бо маємо всі можливості. Тому, попри все, будемо писати, продавати, читати й просувати.