«Зажинки»: перші зібрані з поля колоски відклали на різдвяний дідух Репортаж 13.07.2026 15:25 Укрінформ
На Житомирщині в рамках етнофестивалю «Житичі» відтворили давній землеробський обряд
Етнофестиваль «Житичі», що проходить у селі Городське на Житомирщині, триває вже понад 10 років. Його започаткували завдяки ентузіастам – вчительці Інні Величко та власнику глиняної хати під солом’яною стріхою Василю Романюку. Підтримують його волонтери та гості. На фестивалі хтось згадує своє дитинство, комусь відгукуються спогадами юні роки, коли жінки бралися за серпи й виходили жати жито. Нині ж усі польові роботи виконуються механізовано – від посіву до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити лише в краєзнавчому музеї.
Про те, як висловлюють подяку ниві за щедрість, чому відганяють польових русалок і що роблять із першим вижатим колоссям, дізнайтеся з репортажу кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ ПОКРІВЛІ БІЛЬШ НІЖ СТОЛІТНЬОЇ ХАТИ
На порозі садиби «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона є вчителькою образотворчого мистецтва та уповноваженою представницею Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Будучи вчителькою, ми з учнями багато подорожували та займалися малюванням, – розповідає пані Інна. – Якось ми завітали до Городського, і це місце нам дуже сподобалося, адже тут стояли дві хати – ця і та, що руйнувалася. Власник занедбаної оселі й досі не визначив її ціни, а тим часом вона вже не підлягає відновленню. Натомість господар цієї садиби, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, щоб ми відновили будинок таким, яким він був за часів його діда та прадіда. Тепер ми жартуємо, що маємо тут два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Глиняній хаті під стріхою, яка нині є популярною туристичною локацією, близько 130 років. Її останніми власниками були Євдокія та Петро Романюки, чиї фотографії досі зберігаються тут. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розміщувалося все необхідне для життя: житлова кімната, сіни, комора, господарське приміщення для худоби.
– Хата вкрита житньою соломою, – додає жінка. – Жито служить покрівлею 25 років, тому час від часу доводиться перекривати дах. Саме завдяки цій стрісі і з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів для роботи в полі. Правда, вони його дещо притоптували. Тепер нам допомагають досвідчені люди, які збирають жито, виконуючи роботу якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом усвідомленої праці.
ЗБІР ВРОЖАЮ – ЯК СВЯТКОВИЙ ОБРЯД
Пані Інна пригадує, що спочатку в її ідею вдихнути нове життя в старе помешкання мало хто вірив, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в садибі проводяться екскурсії та різні святкування, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо цієї хати й відбувається фестиваль.
На обійсті вже достигають яблука, бігають кури, а поруч розквітає лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі – золоте поле, де вже час жати жито.
Наші пращури розпочинали збір урожаю обрядом «Зажинки». Його сприймали не як буденну працю, а як свято, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди з піснями.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, прочитали «Отче наш» і, взявши серпи та коси, вирушили до ниви. Традиційно, їй подякували за щедрість свіжоспеченою хлібиною на вишитому рушнику. Далі Інна Величко промовила: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Після цього жито окропили свяченою водою.
Потім дівчата на полі зв’язують колоски. За давніми віруваннями, так відганяли польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження – самі це робили, аби збити її з пантелику, створивши враження, ніби на ниві вже побували її родички.
Жінки беруть серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира починають жати. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
У якийсь момент я чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До речі, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) та з піснями несуть його на обійстя. Далі його потрібно обмолотити, а вже солому використати для поновлення частини стріхи старої хати.
Мандрики
Женці сідають на обід, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– Що б наші пращури не робили, вони завжди зверталися з молитвою до Господа. Просили, аби він дав сили посіяти зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати та зберегти врожай для прожитку на цілий рік, – каже отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита теж висловлюють подяку молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято для аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через холодні ночі жнива ще не розпочалися, але господарство готове до збору врожаю.
Надія Кравченко
Серед гостей помічаю бабусю в жовтій хустинці, яка жваво щось розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли раніше люди йшли на жнива, то співали, і з поля поверталися теж із піснями. А ми, діти, вибігали до воріт і чекали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курок. Город також маю, адже їх треба годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Але є ще великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то це цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, й обжинкові пісні. У наших предків музика, слово та дія завжди були взаємопов’язані. Пісні супроводжували життя людини від народження аж до самої смерті, – розповідає керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції зникають і нівелюються, бо нині інший час. Але попри все їх потрібно шанувати й оберігати.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Живемо в непередбачувані часи, бо не знаємо, що буде завтра. Та попри все, треба жити з вдячністю тим, хто за нас зараз бореться, і з пам’яттю про загиблих, – додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, каже, що такі заходи мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо немає бажання. А от взяти її з собою на подібний фестиваль, щоб вона сама все побачила, – це значно дієвіший виховний метод.
Фото авторки
Фестиваль Культура Туризм Житомир Сільський туризм Зелений туризм Житомирщина Врожай