Чому коровай із Хлібодарівки на Донеччині величають «мідним» Наша спадщина 21.02.2026 09:00 Укрінформ Про випікання унікального весільного хліба в селі Хлібодарівка тимчасово окупованого Волноваського району
Походження села Хлібодарівки сягає XIX століття – від єврейської землеробської колонії, де знаходились також господарства німців-колоністів. У 1840-х роках у степову зону Донеччини перемістили родини із Чернігівщини, вони культивували зернові. З того часу тут зародився та вкорінився народний ритуал випікання весільного «мідного» короваю.
Звичай випікання весільного короваю у Хлібодарівці занесли до нематеріальної спадщини Донецької області. Волноваський район зараз окупований Російською Федерацією. Але нащадки українських селян, котрі знову змушені були покинути свої оселі, продовжують передавати власні традиції дітям та внукам.
ЧАРІВНА СИЛА КОРОВАЮ
Фольклористка, дослідниця Донецької області Ірина Крюченко, що походить із Хлібодарівської сільської громади, була директоркою місцевого культурного центру, також була очільницею народного пошуково-дослідницького колективу «Заграйярочка» у Волновасі. Вона розповідає, що в 1904 році у Хлібодарівці збудували залізничну станцію та елеватор, куди звідусіль привозили збіжжя.
Ірина Крюченко
– Це село ніби дарувало людям хліб. Воно було забезпечене, там завжди можна було знайти роботу, тому люди хотіли лишитися, оселитися, створити родину, – говорить дослідниця.
З її слів, давній звичай випікання на весілля «мідного» короваю закладав основу для щасливого шлюбного життя для молодят.
– Мешканці Хлібодарівки досі вірять, що випікання весільного «мідного» короваю має чудотворну силу. Тому його випікали і випікають шановні та щасливі у шлюбі жінки, так звані коровайниці. Їх повинна бути парна кількість. Випікають коровай як у домі молодого, так і в молодої, але обов’язково з примовками та піснями, прославляючи долю майбутньому подружжю. Коровайниці приносять із собою все, що необхідне для тіста: борошно, яйця, масло, цукор, мед, молоко. Усе це бере мати нареченого чи нареченої, складає в одну ємність. А керує процесом головна кухарка, яку називають «хватьмарша», – розповідає пані Ірина.
Вона додає, що коровай замішують у новій глиняній діжі. Для рідини коровайниці використовують глиняні горнятка, для інших інгредієнтів – глибокі глиняні миски. Випікати ж необхідно у круглій чавунній сковороді з високими бортами.
– На тісто для короваю беруть по склянці води та молока, 200 грамів цукру, столову ложку меду, 15 яєць, 1,5–2 кілограми борошна, 25 грамів сухих або 75 грамів пресованих дріжджів, 100 грамів вершкового масла, 2 столові ложки сметани, 4 столові ложки олії, 2 чайні ложки солі та мелену корицю за бажанням, – ділиться Крюченко.
Випікання весільного «мідного» короваю розпочинають із приготування опари. Теплу воду слід влити в горщик, додати по ложці цукру й борошна, дріжджі, накрити лляним рушничком та поставити в тепле місце, щоб «заграло».
– Коли опара підійде, коровайниці ставлять посередині хати ослінчик, на який мати кладе подушку, а вже зверху – діжу. Господині прямо в неї просіюють борошно, до якого додають збиті яйця та інші інгредієнти, і старанно вимішують тісто, поступово доливаючи олію. Після цього запалюють свічку, хрестять діжу, промовляючи молитви на щасливе життя молодих, а потім носять її на руках, підіймаючи вище від своєї голови, щоб тісто підходило добре й коровай вийшов високим і пухким, – зауважує співрозмовниця.
Пані Ірина уточнює, що таке дійство повторюють тричі, водночас кожного разу жінки цілують одна одну під діжею, тримаючи її над головою. Це для того, щоб молодята все своє життя цілувалися та кохалися. Коровайниці пританцьовують і радісно співають:
І піч на сохах, і макітра на руках.
І цілуйтеся, і милуйтеся
Ой хто кому рад!
Після цього господині ставлять під піч ослінчик з діжею, накривають її рушником і очікують, поки тісто підійде. Це відбувається двічі-тричі, і коровайниці кожного разу підбивають його руками або дерев’яною качалкою. Коли тісто стане пишним, його кладуть на посипаний борошном стіл і починають добре й довго місити, доки воно не почне під руками «пищати».
«НАША ПІЧ РЕГОЧЕ – КОРОВАЮ ХОЧЕ»
Тісто ділять на три частини й починають формувати коровай. З першої потрібно зробити дві качалочки для хреста, який кладуть на дно сковороди, «щоб діти жили під Богом». На чотири краї хреста мати кладе мідні монети – для багатства. А в середину хреста – зерно, щоб життя було хлібосольним. З другої частини викачують маленькі кульки та складають їх поверх хреста у два чи три шари, щоб коровай під час випікання не розтріскувався.
– Третю частину тіста застосовують для традиційних оздоб короваю. Викладають по колу три коси, а посередині – кульку. На неї ставлять дві пташки, а також квіти з листочками, – продовжує розповідь дослідниця.
Після того як коровай підніметься, «хватьмарша» хрестить його і ставить у піч. Під час цього коровайниці співають:
Наша піч регоче –
Короваю хоче,
А припічок всміхається,
Короваю дожидається!
Випікається коровай дві години, потрібно стежити за температурою в печі.
Пані Ірина пояснює, що на цьому етапі жінки перестають співати, танцювати й голосно розмовляти – зберігають повну тишу, щоб ніяк не завадити випіканню. Зазвичай такий хліб виходить високим і рум’яним, без тріщин та западин. Вважається, що від його зовнішнього вигляду залежить щастя молодої пари.
Коли коровай дістали з печі, жінки жартівливими частівками нагадують господарям дому, що вони повинні їм щиро віддячити. Тоді співають:
А де ж наша мати,
Де наша мати?
Обіцяла чарочку дати,
А першую – з родзинками,
А другую – з вишеньками,
А третюю – з калиною
За доброю дитиною.
Господарі накривають на стіл і пригощають коровайниць, зокрема горілкою.
Вранці у неділю, в день весілля, коровайниці заносять готовий хліб, гойдаючи його на руках, і урочисто кладуть на середину святкового столу. Дружки прикрашають ягодами калини та барвінком.
ТРАДИЦІЇ ЖИВУТЬ ВПРЕКИ ВІЙНІ
Крюченко розповіла, що вона вивчала і сама перейняла обряд випікання весільного «мідного» короваю у досвідчених жінок із Хлібодарівки. Серед носіїв – як господині – «коровайниці» віком від 65 до 85 років, так і молодші, від 25 до 55 років, котрі перейняли традиції та, в свою чергу, передають їх донькам і онукам.
– Головною та найшановнішою коровайницею у Хлібодарівці була Віра Іванівна Корнієвська, 1932 року народження. Вона разом із мамою, також коровайницею, співала, допомагала й повністю перейняла цей обряд, знала й рецепт. Саме Віра Іванівна навчила мене випікати цей весільний хліб, я ходила до неї до хати та вбирала досвід, уміння, знання, – зауважує пані Ірина.
Вона додає, що популяризаторами цього обряду також є учасниці фольклорного колективу «Хлібодари» та родинного ансамблю «Голос Степу» при Хлібодарівському сільському будинку культури. Вони презентують його на етнічних фестивалях, майстер-класах та весіллях у народному стилі.
– Через воєнну агресію Росії багато носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини виїхали з Хлібодарівки й проживають у різних куточках України, а також за кордоном. Але, попри різні життєві обставини, вони продовжують традицію своїх пращурів і в скрутних умовах випікають весільний «мідний» коровай, – зазначила Крюченко.
Серед носіїв дослідниця назвала Олену Василівну Зборовську, котра дбала про розвиток Хлібодарівки як голова сільради, а через війну була змушена виїхати з родиною до Києва.
Також згадала мешканку села Юлію Лямцеву, яка на початку повномасштабного вторгнення, рятуючи своє життя, разом із родиною переїхала до міста Бучі. Юлія представляє хлібодарівський коровай майже на всіх тематичних обласних та всеукраїнських заходах.
Пані Ірина розповідає про молоду носійку звичаю випікання весільного короваю – Світлану Фоменко. Її коровай презентували на Всеукраїнському фестивалі «Жива культура – живий світ», що відбувся минулого року в Національному музеї народної архітектури та побуту України.
Вона додала, що Хлібодарівська громада брала участь і у фестивалі «Жива спадщина – незламна ідентичність», який проходив у Маріупольському державному університеті, релокованому до Києва.
Пані Ірина зауважила, що участь у фестивалях стала для громади не лише можливістю показати багатство культурної спадщини, а й відчути гордість за те, що ці традиції з Донеччини є частиною загальноукраїнського культурного коду.
– Хлібодарівська громада й надалі докладатиме зусиль, щоб зберігати й популяризувати те, що робить нас унікальними. Спадщина єднає нас, зміцнює ідентичність та надихає. Це жива нитка, яка поєднує минуле, сучасне і майбутнє України, – каже Крюченко.
Олена Колгушева
Фото та відео надала дослідниця Ірина Крюченко
Донеччина Фестиваль Хліб Весілля Волноваха Село Фольклор